Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова), стр. 30

Години з півтори ще тривали розшуки, але більше нічого водолази не знайшли. Капітан-лейтенант дав наказ водолазному баркасу повертатися на корабель. Сам він разом з професором Ананьєвим на своїй шлюпці теж рушив туди.

VII. ЗНАХІДКА НА «АЛЬБАТРОСІ»

Коли Трофімов повернувся на «Буревісник», там його ждали радіограми з штабу. Капітан-лейтенант зайшов у каюту, запросивши туди і професора. Зняв кашкет, поклавши його денцем на стіл, і, сівши в гвинтове крісло, переглянув радіограми. Одна особливо затримала його увагу. Відклавши її набік, командир звернувся до професора:

— Це відповідь на моє донесення про тутешні події. — Він показав на радіограму, що лежала на столі. — Штаб доручив мені провадити розслідування до прибуття представників слідчої влади. «Буревісник» поки що залишається біля Лебединого острова.

— Але що ж тут розслідувати, коли фактично нема жодних слідів, жодних натяків, які пояснювали б, що тут сталося, — схвильовано промовив професор.

В цей час у двері постукали.

В каюту зайшов комісар есмінця, молодий моряк Драган.

Командир попросив його сісти і подав йому одержані з штабу радіограми. Комісар уважно перечитав їх, а потім, повернувши, сказав:

— Я хотів показати вам одну річ. — Він витяг з кишені і поклав на стіл перед командиром чорний металевий ґудзик.

Семен Іванович узяв його й почав розглядати. На ґудзику було витиснено якийсь малюнок. З тильного боку у вушку стирчав маленький клаптик сукна. Ґудзик, як кажуть, був вирваний з м'ясом.

— Так, так, — протягнув командир. — Де ви його взяли?

— А ви впізнали малюнок, Семене Івановичу?

— Впізнав, впізнав, але відкіля він у вас?

— Червонофлотець, одливаючи воду з «Альбатроса», знайшов цей ґудзик на дні човна. Зацікавившись малюнком, він став розпитувати товаришів, а тут якраз боцман побачив і впізнав, що це. Одразу ж вони передали його мені.

Професор слухав ту розмову, не розуміючи, в чім справа. Командир, помітивши зацікавленість Ананьєва, подав йому ґудзик і спитав:

— Скажіть, будь ласка, вам доводилось бачити отакі ґудзики?

Професор розвів руками. Він не пам'ятає, але цей малюнок… Це ж герб відомої агресивної держави!

— О, малюнок. Безперечно. Але чи міг цей ґудзик належати кому-небудь з рибалок на «Колумбі»?

— Я думаю, поки «Колумба» тут нема, можливо, про це скаже хтось із жителів Соколиного висілка, — сказав професор.

— Ви праві, — промовив капітан-лейтенант, одсуваючи від себе попільничку. — Доведеться, поїхати зараз на берег і розпитати про це соколинців. Тоді перевіримо. Поїхали, товаришу комісар.

О п'ятій годині дня командирська шлюпка підійшла до причалу, і Трофімов з Драганом та професором піднялись у виселок. Вони зайшли до хати небіжчика Тимоша Бойчука. Туди ж покликали кількох сусід. Капітан-лейтенант показував кожному знайдений на

«Альбатросі» ґудзик і питав, чи не бачив хто такого ґудзика у когось з колумбійців. Кілька чоловік сказали, що не бачили, але ось одна жінка згадала, що саме такий ґудзик знайшли затиснутим у кулак Тимоша Бойчука, і назвала молодого рибалку, що забрав тоді його. Виявилось, що рибалка дома, його негайно покликали.

— Скажіть, будь ласка, — спитав його комісар, — де той ґудзик, що ви вийняли з кулака в Тимоша Бойчука?

— У мене його взяла Яся Знайда.

— Навіщо?

— Вона побачила його в мене і дуже просила дати їй на пам'ять про Тимоша. Я спершу хотів був собі залишити, але потім віддав.

— Це він? — спитав капітан-лейтенант, показуючи ґудзик.

— Він, — швидко глянувши, впевнено відповів рибалка.

— Значить, на «Альбатросі» його залишила Яся, — задумливо промовив Ананьєв.

Рибалка взяв ґудзик і став пильно розглядати його, очевидно, зацікавившись вушком. Брови у нього то підіймалися, то сходились, він чомусь дивувався.

— Той самий ґудзик? — повторив своє запитання командир есмінця, спостерігаючи обличчя рибалки.

— Той самий, тільки його вже пришивано.

— Тобто?

— Я добре пам'ятаю, що тоді на ґудзику сукна не було.

— Не було?

Очі всіх вп'ялися в молодого рибалку.

— Тоді вушко було чисте. Я пам'ятаю добре.

Всі мовчали. Трофімов узяв у рибалка ґудзик і став допитливо розглядати вушко.

— Цей ґудзик вшивали міцно, — нарешті задумливо промовив він.

Дальші розпитування нічого не дали. Командир хмурився, він не міг збагнути цієї таємниці.

— Пора на корабель, — звернувся Трофімов до комісара.

Всі, хто був у хаті, пішли за ними в двір. Тільки вийшли, як почули металічне бриніння. З моря йшов літак. Він знизився, облетів коло над бухтою і пішов на посадку. Сівши в центрі бухти, літак рушив водою в напрямі до висілка й зупинився метрів за сто від причалу. На борту його червонів напис «Розвідувач риби».

В літаку поралося двоє людей. Ось обидва, залишивши машину на якорі, попливли надувним гумовим човном до берега. Такого човна соколинці ще ніколи не бачили. Одним з них він нагадував попсований м'яч, другим калошу, третім рятівний корковий круг. Рибалки дивувалися з човника, але коли він пристав до причалу і з нього вийшла людина в шкіряному шоломі, то тут уже здивувалися і військові моряки. Безумовно, то був льотчик, але замість лівої ноги у нього була дерев'янка.

VIII. ШУКАЧІ РИБИ

Це трапилось за кілька років перед тим, як мали відбутися події, згадувані в цій книзі. Однієї весняної ночі, коли в глибокій прірві безхмарного неба яскраво замигтіли зорі, з ангарів беззвучно викотились літаки. Ніжні подихи вітру доносили до аеродрому пряні пахощі черемхи, аромат бузку та ще якихось незнаних квітів. В цей час у небі з'явилися перші рухливі зорі. Вони світили то червоним, то білим, то зеленим світлом, і швидкістю та напрямом руху здивували б астрономів, коли б потрапили в об'єктиви їхніх телескопів. На аеродромі з цього не дивувалися. Там знали: то світили бортовими і хвостовими вогнями літаки, що вилетіли у нічні тренувальні польоти.

В густу темряву злітали бойові кораблі. Вони вирушали на учбове тренувальне бомбардування. Орієнтуючись по зорях і компасу, літаки мусили знайти полігон, розглядіти мішень і скинути запас бомб, влучаючи в ціль.

Ось кораблі вже в повітрі, вони зникли в темряві. З аеродрому ще видно їхні вогні, але минають хвилини, і око аеродромного спостерігача вже загубило їхні сліди. Стежачи за приладами, пілоти прокладають курс на полігон. Та ось вони над ним. Льотчик-спостерігач натискує важіль, і стальні гостинці падають додолу, влучаючи в ціль, і освітлюють землю вогненними спалахами.

Скинуто всі бомби. Залишилася остання. І раптом гримнув вибух. Невідомо з яких причин під машиною розірвалась бомба. Повітряний корабель здригнувся від страшного удару. Льотчики з інших машин думкою прощалися з бойовими товаришами.

Тієї ж ночі пошкоджений літак спустився на своєму аеродромі. Осколками бомби в нього було пробито фюзеляж, крила, обидва рулі, але рульові прилади залишились цілими, і це дало можливість пілотові втримати літак у повітрі. Екіпаж був урятований. Дістав поранення лише пілот, його винесли з кабіни всього скривавленого, з перебитими ногами і важкою раною на голові.

Звався льотчик Петро Петрович Бариль. За виняткову витримку його нагородили орденом Червоної Зірки. У своїй бригаді він вважався кращим пілотом. Там довго згадували про один надзвичайний випадок з цим льотчиком.

Одного разу вночі в повітря одночасно підіймалося кілька літаків. Петро Бариль стояв ліворуч від ведучої машини, що була на кілька десятків метрів попереду.

Гуркотять мотори. Льотчики напружено уважні. Командир дав старт, і машини в стройовому порядку, прокотившись по полю, злітають у повітря. І коли машини ще не набрали ні височини, ні швидкості, в найнебезпечніший момент, під час зльоту, здав мотор ведучого літака, його пілот мусив приземлитися, не відходячи від прямої лінії, бо праворуч і ліворуч ішли літаки. Але ведучий не втримав матиму прямо і, йдучи на приземлення, звернув ліворуч. За мить дві машини мали зіткнутися в смертельному ударі. Бариль не міг теж повернути ліворуч, бо тоді уже він налетів би в темряві на свого сусіда. В одну мить він повернув назустріч ведучому і, користуючись тим, що той летів вище від нього, шурхнув під ним, пронісши колеса свого літака на висоті одного метра над землею. Він буквально прослизнув між літаком і землею.