Шхуна «Колумб»(Ил. Є. Семенова), стр. 10

Слухачі ще тісніше обступили його. Ніхто, за винятком двох, до пізнього вечора не залишав зборів. І коли вже високо піднявся повний місяць, десь аж опівночі розійшлися вони, збуджені й захоплені розповіддю професора.

Тих двоє, що залишили збори раніш, були Марко і Люда. Вони знали більше, ніж інші, бо частіше бачились з професором. Приблизно те саме він розповідав сьогодні вдень під час подорожі морем на шхуні. Люда могла навіть багато чого додати, бо батько тримав її в курсі своїх справ.

Дійшовши до моря, хлопець і дівчина посідали на невеличких бочках з-під риби. Обом хотілося побалакати, тому вони вирішили зробити це під час зборів, бо шкіпер заявив, що «Колумб» ще сьогодні вирушить у Лузани. Він не хотів довго затримувати несолону рибу.

Тепла місячна ніч, лагідно величний морський краєвид схиляли до товариської розмови. Марко розповів про останній рейс «Колумба» у відкрите море та Караталинську затоку. Потім помріяли про майбутнє Лебединого острова, визначаючи своє місце в тому майбутньому. Люда вагалась, яку професію обрати — геолога чи хіміка. Обидві науки цікавили її, обидві зв'язувалися в її думках з перспективами роботи на Лебединому острові. Марко теж висловив думку, чи не вчитися йому на хіміка, але швидко передумав і вирішив лишитися моряком.

— Знаєш, коли я була менша, то мріяла стати садівником і розводити квіти. Я й зараз дуже люблю квіти.

Люда згадала про квіти, які їй приніс Грицько, і розказала про свої сьогоднішні пригоди. Марко з цікавістю вислухав її розповідь про Знайду.

— Розумієш, — сказала, нарешті, дівчина, — вона трохи чудна, дуже небалакуча й надто бідно одягнена, а це в наш час навіть якось незручно… Але одяг залежить не від неї… Зате вираз її обличчя і ті кілька слів, які вона сказала, свідчать, по-моєму, про те, що вона абсолютно нормальна.

— Я бачив її лише кілька разів, та й то здалека. Інспектор не пускає її з дому, а до нього теж рідко хто ходить, його не люблять, хоча він дуже давно живе на острові. Особливо дошкуляє він усім своїми інструкціями та розпорядженнями. Завжди возить їх з собою і завжди знаходить причіпки. Він зліший, ніж його Розбій. Про дівчинку завжди каже «дефективна, боюсь, щоб біди кому не наробила».

— Знаєш, її зацікавили мої сандалі, ото мені й спало на думку… коли б у Лузанах купити й подарувати їй такі.

В цей час збори закінчилися, і рибалки розходились. На берег першим прийшов Левко, він побачив Марка та Люду і жартівливо спитав, чому це в них побачення на такому видному місці.

— А ми тут про твою хрещеницю розмовляємо, — відказав Марко.

В Соколиному іноді жартома називали Знайду Левковою хрещеницею, згадуючи, як він турбувався за врятування людей з «Дельфіна». Левко один час починав цікавитися врятованою дівчиною, але вона перший рік не ходила й не розмовляла, а лайливий інспектор кого завгодно міг віднадити від своєї хати.

Люді довелося розповісти вдруге про свою зустріч та розмову із Знайдою. Тепер вона робила це ще з більшим запалом, коли говорила про її одяг та про заборону Ковальчука підпускати будь-кого до хати.

— Теж мільйонер, — презирливо сказав Левко. — Боїться, пограбують. Спеціально з-за моря бандити для цього приїдуть… То, кажеш, вона у лахмітті?

— На ній все ціле, але це просто два зшиті мішки, в яких прорізано діри для голови іі для рук.

— Ну й гадина! — пробурмотів Левко.

Люда повторила свою пропозицію — подарувати Знайді сандалі. Марко підтримав її.

— Сандалі? — перепитав моторист. — Обов'язково. І не тільки сандалі, я їй усе привезу. Завтра в Лузанах усі крамниці переверну. Нехай Яків Степанович спробує не дозволити подарунок хрещениці зробити. А там ще перевіримо, чи справді вона така дефективна, як він розказує. Чи це він її такою зробив…

Почулася важка хода шкіпера. Він ішов спиною до місяця і поперед нього сунулась тінь.

— Ей, команда, — весело загукав Стах. — Давай корабель! Швидше пару розводь, рушаємо!

Юнга і моторист розпрощалися з Людою та умовилися наступного разу разом одвідати Знайду.

Дівчина повернулась додому. У великій кімнаті батько сидів за столом, схилившись над широким блокнотом. Гасова лампа освітлювала перед ним хліб, порізану шматочками кефаль і високий глечик з кислим молоком. Він, очевидно, до вечері ще не брався. Весь зосередився над якимись обчисленнями. Між пальцями лівої руки диміла цигарка. Дочка діловито підійшла до нього, вихопила ту цигарку й викинула у відчинене вікно. Батько здригнувся, сердито глянув на неї і сказав спокійним тоном:

— Вибач, але будь обережна. Тут цигарка може наробити пожежі.

Люда підійшла до вікна, глянула, куди впала цигарка, і відповіла:

— Ні, пожежі не буде, але де твоє слово, дане лікареві, що ти не куритимеш протягом місяця. І чому ти не вечеряєш? Ти ж зобов'язався лягати на Лебединому острові не пізніше дванадцятої.

— Зараз без п'яти дванадцять, — сказав професор, — а головне, я тільки що остаточно спростив свою формулу. Вона стала прозоро-ясною, як чиста вода.

XI. ДІВЧИНКА ІЗ СВІЧКОЮ

Того самого вечора в інспекторовому будинку десь опівночі, при світлі великої гасової лампи, Ковальчук та його гість пили чай. Знайда сиділа куняючи в кутку. Вона послала фотографові ліжко, а тепер наливала чай або подавала їжу на стіл, коли їй наказували. Ковальчук розповідав про рибальські справи, скаржився на нудне й одноманітне життя на острові. Анч, пихкаючи цигаркою, спокійно, не дуже уважно слухав. Часом він зиркав на дівчинку, наче ждучи, коли вона забереться звідси. Нарешті спитав:

— А чому дівчинка не йде спати? Вона ж ось-ось захропе.

— Ага… — Ковальчук перевів очі на свою вихованку. — Та й справді… Знайдо, йди спати.

Дівчинка вийшла в маленьку комірчину за стіною, де стояв короткий тапчан, на якому вона спала. В комірчині вікон не було, і дівчинка засвітила свічку. Вона постелила подерту ряднину, кинула подушку, напхану морською травою, і почала роздягатися. Лише вкрилася другим рядном і хотіла погасити свічку, коли розмова, що долітала крізь дощану стіну, привернула її увагу. На обличчі, освітленому свічкою, з'явилася настороженість. Дівчинка повернула голову і майже притулилась одним вухом до стіни. Хитливе полум'я свічки коливало тіні на стіні і відбивалося в очах Знайди. Вона добре чула розмову в сусідній кімнаті.

— Я нічого подібного… не знаю, — хрипів голос Ковальчука.

— Можливо, — чувся другий, іронічний голос, — можливо, це помилка, але, — голос став металічно твердим, — може, ви пізнаєте людину на цій фотографії?

На півхвилини запанувала мовчанка.

— Фотографію цю, — продовжував Анч, — зроблено 1918 року, гляньте — ось.

Знайда почула, як хтось скочив на ноги і впав стілець.

— Заспокойтесь, пане бунчужний! — наказом продзвенів той самий металічний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.

— Віддайте, — шипів Ковальчук, — віддайте!

— По-перше, я дужчий від вас фізично, по-друге, це не єдиний примірник. Заспокойтеся… Ви надто збуджені. Пам'ятайте, що в усіх випадках у житті треба бути спокійним, тоді найлегше з кожного становища знайти вихід.

Було чути, як інспектор сів на стілець, Знову мовчанка. Так тривало хвилини півтори.

Знайда чула, як стукотіло її серце і як ледве-ледве потріскувала свічка.

— Я вимагаю, оддайте! — скрикнув Ковальчук.

— Тихше. Може прокинутись ваша дурнувата. Вона подумає, що я вас ріжу.

— Ви таки ріжете, без ножа ріжете, — вже плаксивим голосом відповів Ковальчук.

Свічка розгорілася, гніт витягся, віск скочувався великими краплями і застигав на пальцях. Але Знайда не помічає цього. Вона слухає. І раптом Анч спитав:

— Слухайте, ваша дефективна, напевне, спить?

Рипнув стілець, і почулися кроки. Знайда відскочила од стіни, дмухнула на свічку і пальцями стиснула гніт. Світло згасло, і все поринуло у темряві.