Потойбiчне, стр. 8

Опівночі, заки кури на селі запіли, над тою могилою піднялася хмарка. Бліда, маленька. Така, як часом над водою стає або по опарах літає. Вітер підбіг, підніс її на крилах і поставив на ноги. Заколисалася вона, немов із безсилля, і стала. На голові рантух, у руках свічка з ярого воску, руки навхрест. Усе з хмари.

Глянув місяць – сховався. Зірвалася сова, розплющила очі і, б'ючи широкими тяжкими крилами, полетіла в ліси.

Хмарка рушила з місця. Сріблився рантух, біліла погашена свічка в руках, а руки держались навхрест. Куди вона летіла, трава до землі прилягала, дерева розгинали своє галуззя, листям тремтіли – дорогу робили. Летіла понад збіжжя – колосся хвилювало без шуму.

Увійшла в село.

Перед церквою зупинилася на хвилину, мабуть, змовила молитву і далі йшла.

Вартівникам волосся дубом ставало, і хоч не виділи нічого, тремтіли на тілі і хрестилися, щоби страх відогнати.

Крізь заперті ворота перейшла, як промінь місячного світла, не відчиняла їх, бо були скрипливі.

Увійшла.

Вірний пес, що спав біля порога, пізнав її. Пізнав свою ґаздиню. Зірвався, з радости заскомлів весело і кинувся до неї. Але дарма. Вона не погладила його, як перше, не похвалила його вірности собачої, не глянула навіть на нього. Він хотів доторкнутись її одежі, полащитись хотів – не міг. Перед ним не було нічого. І собака заскомлів тривожно, шерсть насторошив і, піднімаючи голову на місяць, став вити.

Вона ввійшла у хату. Ввійшла тихо, незамітно, знов наче те місячне проміння, що крізь вікно продирається в кімнату. Всі спали – сном твердим, спокійним. Двоє дітей старших на лаві, мале, наймолодше, в колисці, батько на постелі, з якої недавно її забрали і положили в труну.

Попід стелю довкола стін висіли образи святих, немов сторожі сонних. У місячнім світлі видно було їх очі, що дивилися на неї і немов питали, чого прийшла.

Вона підійшла до своїх двох старших на лаві. Спали, підібравши під голови руки, бо подушок не було.

– Бідні ви! – сказала. – Зарання прийдеться вам зазнати людського горя, хлопської недолі. Зарання руки попадаються з праці, попухнуть ноги від утоми. Зарання! Жаль мені вас, діти, та що ж я поможу? Не в моїй воно силі. Та не жахайтеся, ви мої, я буду з вами!

І вона нахилилася над їх уста-коралі і зложила на них свій воздушний поцілуй.

Вони порушилися крізь сон. Здригнулись, кинули собою раз, другий, хотіли встати, збудитись – дарма. Зітхнули тільки і далі усміхались солодко до любої появи.

Біла тінь повернула, майнула собою по хаті і зупинилась над дитиною в колисці.

– Як тобі твердо, моє ти маленьке, як тобі твердо! Гірка ж твоя доля сирітська, гіренька! Таке маленьке і таке безсильне, мов пташатко, хто ж тебе обійде? Тверді в людей руки і щирости не мають. Зломлять тебе, як тую билину крухеньку, бідне моє. А серця їх іще твердші від рук. Біда тобі!

І нахилилася над колиску дитини, а розціпивши закостенілі руки, поправила дитині постіль, щоби твердо не було і щоб не давило її ягідки малої.

А воно, бідне сирітство, ручки витягло до неї і устами, як двома листочками рожі, трепетало:

– Возьми мене до себе, возьми! Не дай мене на поталу мачухи лихої, не дай!

– Не дам, дитино! – відповіла тінь біла і приступила до постелі.

Василь спав, хропучи здорово крізь сон, і усміхався до двох широких нив, і наймита годив і торгу на сіножатку добивав.

Не промовила до нього ані слова, тільки вдивилася в його лице своїми розбільними очима так сильно, що він не втерпів.

– Не віддам! – крізь сон промовив. – Ні, не віддам! Не бійся, Гандзю, не дам я знущатись над дитиною нікому, не позволю їй кривди зробити. А Ґапки я не візьму, бо вона язя*.

Вона ж удруге глянула на нього поглядом таким сердечним і щирої вдячности повним, що в нього серце з болю защеміло, і він припідняв повіки. Глянув по хаті – нічого не було. Очі протер – ні, нема нічого. Тільки місяць до вікна заглядає і сверщок цвірінькає в куті. На подвір'ю пес виє.

– Свят, свят, свят! – говорив, хрестячися, Василь. – А я був би присяг, що Гандзя була?..

На другий день здибався Василь із своїм сватом біля криниці. Напували коні.

– Слава Богу!

– Навіки слава!

– А де! Тпр-р-ру, Кара! Куди лізеш, Гніда? Гей до води… Ну що ж там чувати?

– Та нічого. А що ж би? Біда, та й годі.

– А скучно вам, куме?

– Своя річ, що скучно.

– Та воно правда, але що ж робити?

– Всьо Божа ласка… Куди лізеш, Гніда?

По такім офіціальнім вступі приступили до речі.

– Но як же, Василю?

– Та ніяк. А що ж би?

– Возьмете Гапку?

– Най її беруть другі.

– Не кажіть, Василю! Пожалуєте того! Пара биків, скриня, дві корови, а поле, як лани в пана. Ну як же? Возьмете?

– Не мені її брати.

– Та чому?

– Бо тому! – з притиском відповів Василь і, напоївши коні, завернув додому.

_______

Глітно – тісно.

Язя – злюка.

Небіжчик

– Не плачте, Насте, цитьте: все в Божій волі. Ваш вже десь у небі. Святий був покійний, най з Богом спочиває. Я вам все кажу, що добре, то довго не поживе на світі. Зараз його пан Біг до себе забере. Не плачте ж!..

Так розважала громадська кума, Танька, молоду вдовицю, Настю. Але Настя навіть не дивилася на Таньку і не слухала, що вона говорить. Сиділа біля вікна на дубовім ослоні з заломаними руками, з очима, червоними від сліз.

Вчора що лиш поховала мужа. Молодий був і добрий, страх який добрий! Чотири роки пережили разом, і ані разу пальцем її не кинув. Жили по-божому, не то по-людськи. Аж тут нараз його звалило. Кольки і кольки, і під грудьми тисне, і в очах чорно, і дихати не годен; та й до тижня і вмер.

Ще поки його на маєстат поклали, поки похорон, люди, дяки і співи, то ще яко тако, але як тіло на цвинтар відвезли, а Настя сама до хати повернула, так не дай Боже. Хоч головою товчи. Такий жаль, такий сум, така пустка, що аж за серце стискає. Цілу ніч вона пересиділа на лаві, на рано не варила обіду, полуденку не їла, та й дотепер сиділа б у голоді, якби не Танька. Танька настукала на неї, насварила і зневолила її випити чарку горілки з перцем і з'їсти шматок хліба.

– То вам поможе, – говорила, – розігріє всередині і веселости додасть. Без веселости чоловік жити не годен. І сотворіння також, і худобина. Подивіться-но ви чи на коня, чи навіть на курку. Доки веселе, то добре, а як лиш голову опустить, стане думати, гадати, то вже не теє. Отак-во, думає, думає, доки не згине… Ну дай нам Боже! І Танька для веселости налляла другу чарку.

Але Настя не хотіла пити, і Танька випила сама.

– Голубко ти моя, – примовляла Танька, закусуючи пекучий перець хлібом, – не такі лишаються, як ти, та й дають собі раду. Лишаються старі, немічні, лишаються бідні, лишаються такі, що їх діти присядуть, і жиють з Божої волі, і не нарікають, як ти. А ти, голубонько, як та ланя. Молода, здорова і не бідна. Вибереш собі такого, хоч пиши. Жадна дівчина кращого не дістане. Бо де котрій до тебе! Побачиш.

Лава, на якій кладуть покійника, катафалк.

– Не хочу я того бачити, – відповіла Настя, – і знати нікого не хочу, а м'ясниць волю не діждатись. Нема такого, як був мій небіжчик.

– Ой чомусь то нема, – з усмішкою відповіла Танька, – ще й кращі є. Чомусь би ні. От так зразу жаль з тебе говорить. А підожди-но місяць, два, най кров молода відозвеся, будеш ти иньшої співати. Забудеш, донечко, забудеш.

– Забувайте собі, коли хочете, – спересердя відозвалася Настя, – а я не годна.

– Не маю кого, дитинко, бігме не маю кого, – божилася Танька. – Мого старого то й довбнею не діб'єш, а мій перший, небіжчик, вже десь давно зігнив. На Михайла двадцять літ минуло, як вмер. Плакала ж і я гіренько, та й плакала, і то не день, не два, а згодом таки призабула. Чого то чоловік не забуде?!

На хвилину розмова перервалась. Таньку запекло в горлі, і вона мусила викашлятися і виплювати перець, що, мабуть, зайшов на «польську дорогу». Настя знов, навкучивши собі недоладне говорення старої цокотухи, відвернулася до вікна, відхухала замерзлу шибку і дивилася надвір.