Потойбiчне, стр. 66

Чи ви вслухувалися коли, як виють собаки, у ту їх молитву до місячного бога, але з бажанням вчутися в її зміст і музику? Чи не наливалася тоді ваша душа дивними тривогами підсвідомих бажань, чи не будилися у вас якісь невідомі струни, не манили вашої душі якісь незбагнуті голоси віків кудись у стихію первобутности, кудись поза страшні тюремні ґрати часу і простору, в хороводи причаєних, кровожадних тіней, в оргію розгнузданого життя інстинктів? Спитаю просто. Чи не хотілося вам вити, вити разом зі собаками? Вити до білого, блідого місяця, вискаливши до нього свої білі зуби? Може це мав би бути ваш плач, може це мав би бути ваш сміх, яким ви хотіли б виказати те, що оживало в вас, чого ви не могли досі збагнути. Чи не хотілося вам тоді молитися разом з собаками до тої величі нерухомого безмежжя, що розіпняло над вами свої безкраї крила, стратити свідомість себе і розплистися в стихії всесвіту.

А врешті! Може і я, що пишу ці рядки, і ви, що відчуваєте так само, як я, ми лише нервово перечулені люди, як був ним поручник Улашин, нещодавно поражений гарматним стрільном? Кажуть, що ці прояви розвиваються на нервовому, істеричному підкладі.

Чи поручник Улашин здавав собі справу з того усього, коли сидів при вікні в дідовій хатині, сперши тяжку толову об лутку вікна, і коли дивився у малу кватирку, немов на срібний екран, на якому місяць розгортав свої чаклування? Мабуть, ні. Він сидів довго, довго без думки. Його змисли озиралися чимраз ширше і зливалися в одну якусь надвражливу площину, на якій хвилини цієї білої ночі, немов білі одноднівки виводили свій містичний танок під музику собачого хоралу. Місячне світло гладило його чоло, його очі, вливалося в його уста, в його кров. І він бачив, як по білих ниточках місячного проміння, обнявшись у щільних обіймах, в головокружних вирах туги злітали вгору в безмежний, безкраїй простір всесвіту собачі душі. Вільні, свобідні, білі душі звірів.

Час до часу пронизувала його тіло дриґота. Часом сморід трупа підповзав під нього своїми подувами. Щось біле одчайдушно вертілося в його мізку і немов тонкою голкою безусипливо свердлувало його. Собаки вили. Потім те біле, що вертілося в його мізку, гамувалося, лагідніло, мутніло у голові, а всі нерви солодко бриніли. У грудях завилася якась давно забута мельодія колисанки. Щось повторяло в ньому цю мельодію, насувало на горло, на язик. Огортало його тихе, солодке почуття, так, як тоді, коли перестає шалений біль зуба. До рота почала набігати слина і текла тоненькою струйкою з кутка напіврозхилених уст на брудний підвіконник. Потім щось підкотилося під його гортанку і вибігло з уст.

Поручник Улашин слухав, як з його грудей моталася біла тремтюча нитка голосу і навивалася на місяць, наче на клубок.

В актах VII німецької дивізії находяться два цікаві для нас документи з двох ріжних джерел. Один з датою 24 серпня, це звіт команди №-того куреня про дезерцію поручника австрійської армії Василя Улашина вночі на 23 серпня з табору біля села Маличі, а другий з дня 25 серпня. Це повідомлення жандармерії в прифронтовій смузі на Волині про те, що придержали там чоловіка, запідозреного у шпіонажі, в австрійському однострої і з документами на назвище австрійського поручника Василя Улашина. Цей підозрілий чоловік волочився по лісах у прифронтовій смузі, а побачивши стежу, старався втекти. При кінці рапорту жандармерії подано заввагу, що арештований прикидається божевільним і що його відставили поки що до тюремного шпиталя при команді корпусу – для розпізнання.

_______

Афини – чорниці.

Цвікер – пенсне.

Гість з-під Монте Санто

– Думаєте, пане доктор, що це неврастенія? – махнув рукою адвокат Борецький і нетерпеливо порушився на вигіднім, шкірянім кріслі. Напроти нього сидів визначний лікар нервових недуг, доктор Н.

– Будьте спокійні, пане меценасе, – повторив з певністю і переконанням лікар. – Це звичайні неврастенічні прояви, які не тяжко усунути. Маєте розстроєні нерви. Забагато працюєте, замало вживаєте спорту. Зрештою, всі ми, що перенесли на своїх плечах війну – неврастеніки. Вам треба змінити окруження, виїхати на довший час у гори, не читати часописів, не стикатися з людьми. Добра також легка фізична праця. А поки що я запишу вам деякі ліки.

Меценас Бобрецький стукав пальцями по поручнях крісла.

– Не знаю, як маю переконати вас, пане доктор, що, власне кажучи, почуваюся здоровим. Мої думки функціонують правильно, нерви реаґують справно. Так бодай мені здається, незважаючи на те, що сказав вам ваш молоток і моє коліно, чи мої пальці, якими ви перед хвилиною казали дотикати носа.

Лікар усміхнувся.

– Не перечу, пане меценасе. Зовсім не перечу. Тільки цей ваш неоправданий неспокій, про який ви говорите… Це і є ваші хорі нерви, які потребують лікування, спочинку. Ще одно, пане меценасе. Маю вражіння, що ви ввесь час скриваєте щось переді мною. Коли ви почуваєтеся здоровим, коли ваші нерви, на вашу думку, реаґують справно, то чого ви запросили мене сьогодні до себе? Я, як лікар, ствердив, що ваші нерви нездорові. Але я хочу знати щось більше; хочу знати, що саме їх тривожить і розстроює.. Тільки усуваючи причини недуги, зможемо усунути саму недугу.

На чолі адвоката Борецького зарисувалися борозди зморшок. Дрібна сітка жилок довкола очей виступила помітніше і надавала його обличчю виразу втоми. Він подивився розгубленим зором на лікаря, що сидів проти нього, і ніяково перевів їх на його білі, пухкі руки, що лежали сплетені на круглих колінах, як два колачики з солодкого тіста. Було в цих руках щось заспокійливого і теплого. Вони якби додали меценасові відваги. Він нагло підніс голову і спитав:

– Чи ви вірите у духів, пане докторе?

Хвилину панувала мовчанка. Адвокат Бобрецький наляв з боклажки, яка стояла коло нього на низькім столику, дві чарки і вихилив свою чарку, не чекаючи на лікаря. Потім почав говорити:

– Я може висказався занадто тривіяльно. Чи ви вірите в астральні тіла, в астральну субстанцію, яка не гине разом зі смертю людини, а живе далі своїм окремим життям у космічних просторах, може прибирати колишню подобу людини, матеріялізуватися і виконувати всякі конкретні вчинки? Ні? Ви як лікар не можете вірити у всі ті окультні шарлатанства?

Меценас Бобрецький потер рукою чоло.

– Ні, ви мене не переконуйте, пане докторе, – казав по хвилині, коли лікар хотів дати йому кілька вияснень. – Тут нема аргументів. Тут може бути тільки віра або невіра. Випадок, про який хочу вам оповісти, я пережив перед десяти літами. Льоґічно, науково можна його дуже легко пояснити. Можна врешті сказати, що був це тільки дивний збіг обставин. Я також пробував так переконати себе. Я вже навіть погодився був з тою розгадкою, яку даєте ви, яку дає здорова, матеріялістична льоґіка дрібного міщанина, який просто волить не вірити в ті так звані надприродні явища; волить не вірити тому, щоби думки про ріжні астральні тіла, флюїди, позагробове життя і подібні речі не перешкоджали йому в інтересах і не мутили його супокою. Смерть. Що це є смерть, пане докторе? Чи взагалі існує смерть, коли з неї ще отворені дороги до життя? Коли там поза нею існують людські почування: приязни, любови, ненависти, пімсти?

Адвокат на мить замовк, потім говорив далі:

– В ґімназії я дружив з одним товаришем, що звався Микола Павлусів. Малі підростки люблять порівнювати себе із клясичними героями, і тому товариші називали нас Кастором та Поллюксом. Ми були нерозлучні. Так, як тепер дивлюся на це, то наша тісна дружба мала своє підложжя в наших дуже відмінних вдачах, які себе добре доповнювали. Я подивляв його холоднокровність і зрівноваженість, які проявлялися у нього вже в дитячих літах, а також силу волі, яка межувала майже з зухвалістю, він любив мене за мою більше м'яку, по-дитячому безпосередню вдачу і за дрібку того поетичного полету, який у мене тоді ще був.

Після ґімназії ми разом записалися на право і скінчили саме перший рік студій, як вибухла війна. Війна нас розлучила. Миколу занесла на сербський, пізніше на італійський фронт, а мене кидала ввесь час по східнім фронті від Перемишля до Риги. Всетаки ми досить часто листувалися і мали докладні відомости один про одного. Писали тоді просто на те, щоби дати знати другому, що один з нас ще живий. Було багато днів, коли людина не вірила у можливість завтрашнього дня. Ви, пане докторе, кажете – неврастенія – це ще мало! Ми всі повинні бути божевільні по тій війні. Ми не перенесли її на своїх плечах, як ви це кажете, – ми перетягнули її, як млинський камінь, на своїх нервах!