Потойбiчне, стр. 62

Збентежений своїм відкриттям, не зводив очей з магнетичного обличчя відьми.

Тим часом вона підійшла ще ближче і вистрибнула на ліжко, наступивши великим пальцем лівої ноги на вуста інженерові. Сталося це так несподівано, що не мав навіть часу, щоби ухилитися з-під тієї важкої стопи. Охопило його почуття дивного страху. В грудях товклося неспокійне серце, а придушені вуста не мали змоги навіть зойкнути. Так проминула в мовчанні довга хвилина.

Повільно відсунула ковдру другою ногою і почала здирати з нього білизну. Ожарський спробував боронитися, але сили його підупали, і всеньке тіло охопила млявість. А відьма, побачивши, що він уже скорений, сіла на постелі коло нього й почала дикі сороміцькі пестощі. За кілька хвилин опанувала його волю так, що він уже тремтів від пожадання. Розпутне твариняче ненаситне злягання розколисало їхні тіла і сплело в титанічних обіймах. Хтива самиця кинулася під нього і, вхопивши його прутня, мов молода дівка, заштовхала собі межи стегна.

Здалося, що вона ошаліла до краю, охопила його нервовими руками, оплела його міцними своїми ножиськами і почала стискати в потворних обіймах.

Відчув біль у крижах і в грудях:

– Пусти! Задушиш!

Жахливий тиск не ослаб. Здавалося, вона поламає йому ребра, розчавить грудну клітку. Напівпритомний, лівою вільною рукою схопив зі столу вилискуючого ножа, підсунув їй під пахву і з цілої сили встромив.

Пекельний двокрик роздер нічну тишу: дике звірине гарчання мужчини – і гострий, пронизливий вереск жінки. А потім мовчання, повне мовчання…

Відчув полегкість, коли гадючі обійми відьми ослабли, а далі з-під його тіла мовби вислизнула гладка товста змія й упала на підлогу.

Місяць сховався за хмарами, і в хаті настала суцільна темрява. Лише голова була неймовірно тяжка, а в скронях пульсували жили…

Гарячково зірвався з постелі й почав шукати сірників. Знайшов, черкнув, запалив одразу цілий пучок. Світло зблисло і осяяло хату, в якій не побачив ані живої душі.

Схилився над ліжком, постіль була вся в сажі, а на подушці червоніла кров. Тоді спостеріг, що стискає ножа.

Відчув нудоту. Спотикаючись, підбіг до вікна і відчинив: до хати влетіла морозяна свіжість зимового ранку і вдарила йому в обличчя.

Горішньою частиною вікна витікав з хати вузькою пасмугою вбивчий газ…

Протверезівши від свіжого повітря, побіг до комори і, зазирнувши досередини, жахнувся. На старому тапчані лежали два голі трупи: велетенського стариганя і Мокрини. Обоє були скривавлені і мали одну і ту саму смертельну рану коло лівої пахви над серцем…

Переклав Юрій Винничук

Василь Софронів-Левицький

Народився 14.12.1899 р. у Стриганцях біля Товмача на Покутті. Закінчив Карлів університет у Празі в 1925 р. Працював журналістом, редактором часописів у Львові та на еміграції. Дебютував дитячими віршиками у 1921 р. у «Світі дитини». Того ж року видав першу збірку оповідань «Русалка». Наступного року – збірку оповідань «Бо війна війною», у 1927 – третю збірку «Грішник». Найвизначнішою його книжкою вважається «Липнева отрута» (1934), з якої походять обидва оповідання. У цій збірці В. Софронів-Левицький виявився майстром жанру новели. Як перекладач із французької (Бальзак, Мопассан, Меріме) він перебував під значним впливом французьких прозаїків.

Помер 1.11.1975 р. в Торонто, Канада.

«Клікуша»

Був тихий теплий вечір серпня 1915 року. Чотири довгі кольони німецької піхоти посувалися спішним, утомленим маршем по широкім, порошнім шляху Волині. Запасний курінь сотника Бурґгардта доганяв лінію своїх фронтових частин, які у погоні за втікаючими російськими військами загналися далеко вперед і стратили зв'язок з резервами. Воєнним завданням німецької та австрійської армії на цьому відтинку було саме тоді безупину, якнайзавзятіше переслідувати ворога, щоби не допустити до повної евакуації території. Однак російський відступ гнався на схід, як невблаганна пожежа прерій. Загортав зі собою все, що жило при його шляхах. Лишав для переможців тільки пусті, безлюдні села, сліди спалених кіп'яків збіжжя, білу спеку розпалених порошних доріг, що в одну хвилину після нечайного дощу розкисали в густі непроїзні болота та примари місячних, волинських ночей. Переможці входили у зачарований, вимерлий край. Стрічала їх мертва тиша безлюддя. Тільки дрімучі ліси шелестіли безупинно свою відвічну зелену мельодію. В ній немов фатаморґана недавних днів блукав ще скрип довгих валок селянських деревляних возів. Навантажені мужицькими злиднями, перекотилися сюди на схід під вістрям московських штиків, які блистіли на сонці немов похоронні свічки. За возами йшли люди з тривожними очима і з занімілим зойком прокльону на устах.

Байдужі, сірі, залізні кольони німецького куреня, немов леґендарні привиди, пересувалися крізь мертві села. А мертві села говорили. Кожне віконце білої, обсадженої високими мальвами хати, кожна грядка жовтого чебрику чи чорнобривцю, кожна стежечка в густий садок, немов стративши нараз ціль свого буття, голосили минулу казку про життя, що ще кілька днів тому плило тут своїм звичайним, спокійним пливлом. Буденні турботи і втіхи, злидні та радощі, дівоцькі усміхи і парубочі жарти, каверзи вередливої свекрухи і перше слово немовляти і перший поцілунок, украдений на воротях у дівчини, і слова похоронної прощі, що злітали по стільки разів на ці подвір'я із уст бородатих батюшок, все те визирало з-поза кожного тину. Навіть полишений кимось слід босої ноги на вуличній пилюзі містив у собі причаєну історію якогось людського життя.

Старшини з цікавости шукали у своїх картах за назвами тих пустих, придорожніх сіл. Так як з цікавости стараємося вишукати і прочитати напис на хресті самітної, забутої могили. Инколи важко було повірити в те страшне безлюддя. В повітрі неначе витав іще запах людських сліз, гомін поспіху і солдатських криків. Хотілося часом розсилати вояків, щоби йшли в село і шукали: чейже заховалося там бодай одно людське обличчя? Але тільки здичілі собаки, поспускані з ланцюгів, бродили з наїженою шерстю по пустих обійстях, городах та вулицях. Часом перебігав дорогою худий, охижілий кіт і, вистрибнувши на поблизьке дерево, здивовано приглядався відділам війська.

Сотник Бурґгардт їхав попри свій відділ на втомленім коні. Вечірнє сонце немов червоний когут на тині сплескувало над обрієм золотими крилами. Безлюдні поля, глухі ліси і мертві села пригноблювали старшин. Вояки були втомлені цілоденними походами. З-під ніг клубами здіймалася курява, осідала чорною верствою на спітнілих обличчях, вкривала сірою поволокою зелені німецькі мундири, набивалася в очі і не давала дихати. Сотник під'їхав дрібним трюхцем до старшини, що йшов стежкою попри дорогу. Був це одинокий у його відділі старшина австрійської армії, українець, поручник Улашин, приділений австрійською командою до німецького куреня як українсько-німецький перекладач для зносин з місцевим населенням.

– Маю чимраз більшу охоту казати палити по черзі кожне таке мертве село, – сказав до нього сотник, немов попрікаючи його за ту пустку, яка починала вже виводити німецького старшину з рівноваги.

– Пане сотнику, – відповів поручник. – Це ділає мені не так нерви, як на серце.

В кутиках уст сотника промайнув їдкий усміх.

– Боюся, – говорив далі поручник, – що все одно мої земляки, якщо повернуться коли сюди, не застануть і сліду зі своїх сіл.

– Так їм і треба, – сказав шорстко сотник і, немов боячись дальшої розмови про нецікавих земляків поручника, стиснув коня острогами і почвалував далеко перед кольону свого куреня.

«Так їм і треба! Як легко сказати таку велику правду, – думав вслід за ним поручник, – але як тяжко її на собі переносити».

Оподалік шляху під горбком розкинулося велике мертве село. Замурзані, вкриті потом і пилом обличчя вояків жадібно зверталися в сторону білих хат, мріючи про вигідний відпочинок. Однак сотник минув доріжку, що звертала зі шляху в село і їхав далі. Поручник Улашин вдивлявся в панораму села з дивною тугою. Лежало розкинене на пригорбі, як на долоні, зелене інтензивною літньою зеленню садків, і поблискувало рожевавою білиною стін та золотою пурпурою вікон, у яких відбивалася заграва заходу. Було безлюдне як усі придорожні села.