Потойбiчне, стр. 32
І повільно але безповоротно, як смерть, зростає воно підіймаючись усе вище й вище… За ним у першу голову батькова строгість з ферулою короткозорої глупоти в руці; там далі сонм родичів, кревних і близьких, і дальніх з чорними вишкіреними зубами, з кістлявими пальцями, простягнутими вперед. Ще далі – всілякі знайомі, ті, що знали, бачили, і вони теж хитають головами, плюють собі під ноги, а в той же час хижо і розпусно дивляться уверх, скосивши очі… А далі ще за ними – безконечний хвіст усіх «перших стрічних» хто гордо голову дере догори, хто аж підстрибує з висунутим язиком, хто удає спокійного – і ні одного, ні одного з них без задньої мислі!..
…Тихо підіймається рука з-під чорного плаща… наче рухається нетерпляча крапелина на кінці зміїного знаряддя… Все вище, вище кінець той… А вона в своїй гордій неприступності, в своїй царственій величності і не помічає навіть того…
Нараз… мов хижий звір єхидний стрибнув, мов блискавка блиснула – впала смердюча крапелина на дивну щоку богині…
Ах!..
І на тому місці – опалена чорна пляма… Брудними патьоками розбризкалась вона по божественному рум'янцю, пропалюючи слід за собою… Зачувся похоронний дзвін‚ радісне скигління огидливих голосів. Чорне знамено розвилось над головою і, тріпаючи полотнищами в задимленому повітрі, мов нахабно сміялось: ха… ха… ха…
………………………………………………………………………………………………………
і знову прокинувся, знову судорожно стис руками подушку… «Забуття, забуття!»… просив глузд, а щось вище веліло думати, думати, думати…
II
Рано на другий день Лоріо вийшов з дому. Він простував до тої пекарні.
Двірники мели вулиці, лаялись; молочниці йшли з молоком; сонні нічні візники тихо плентались на своїх шкапах, і курява стояла на вулицях. Маґазин був ще замкнений.
Довго ходив Лоріо поблизу, обійшов той квартал довкола кілька разів – маґазин не відчинявся. Нарешті вийшов з пекарні сонний прикажчик, відкинув віконниці, порозчиняв двері. Лоріо наблизився до вікна – там нічого не було…
Знову блукання по вулицях, знову чекання. Лоріо думав, що ще рано, що портрет виставлять нарешті; підходив до вікна через кожні десять, п'ятнадцять хвилин – але там, як і раніше, нічого не було… Лоріо увійшов до маґазину.
– Будьте ласкаві‚ скажіть: де дівся той портрет‚ що був у вас виставлений учора? – спитав він.
– А право не знаю! Вчора вранці художник попрохав дозволу виставити; я дозволив звичайно. Ну‚ вчора ж увечері він і взяв його, а де дів, того вже я не знаю.
Лоріо вийшов – більш не було надії…
Щось кольнуло його в серце… він підняв голову і стрівся поглядами з портретом, виставленим на тій же вулиці, недалеко, в якійсь перукарні…
– По пекарнях… по перукарнях… – заболіло в серці.
Лоріо, обіпершись на залізне підвіконня, почав дивитись…
Він жив очима в тому портреті; йому хотілося злитись воєдино з тим полотном, щоб не тільки око: а всьому можна було б почувати ту красу… А з вікна‚ півобертом, сяяло й пишалося дивне обличчя. В чорному-чорному волоссі вилискувався алмазний серп, і прядки шовковистих кілець вилися над чолом; рожева, виткана з повітря й тіней, одіж стягнулась невеличким аґрафом на грудях, а на правому плечі, вирізьбленому самим божеством, красувалася розкішна рожа…
Лоріо стояв, схилившись обома ліктями на підвіконня, припавши лобом до віконного шкла. Біля нього збиралась вже кілька разів байдужа юрба‚ знову розходилась і знову збиралась; критичні замітки, іронічні й глупенькі, пошлі й бистроумні, - все те не чіпало його… Він стояв.
– Де живе той художник, що виставив цей портрет? – спитав, увійшовши до перукарні.
– А там на портреті є його адреса.
Лоріо глянув на портрета і тепер тільки побачив‚ що на ньому й справді ізверху наліплено було картку‚ де значилась адреса, прізвище, навіть ціна портретів‚ які можна було замовляти у того маляра… Лоріо подався за адресою.
Брудна прихожа, запах фарб, олії, лаку, скипидару неприємно вразив Лоріо. Вийшов замусолений низенький суб'єкт.
– Чим можу служити?
– Ви в перукарні виставили портрет. Я хотів спитати: скільки ви за нього хочете?
– Вибачте, але… той портрет виставлений не для продажу.
– Все одно… Скажіть, скільки вам дати?
– Бачите… то така гарна рекляма… Я зовсім не думав продавати…
– Ну ви собі зробите другий, не все одно?..
– Гмм. Ціна йому… п'ятдесят рублів.
Лоріо сунув руку в діряву студентську кишеню… Там нічого не було…
– Знаєте що, – сказав тихо – у мене зараз нема… – Я вам принесу завтра. А ви дайте мені записку, щоби я міг узяти той портрет до себе.
Художник усміхнувся.
– Ну, знаєте, навряд, кажу, чи хто-небудь зробив би так на моєму місці.
– Я вам дам свою адресу, я… я вам дам усе, що хочете: дозвольте тільки мені взяти портрета зараз. Завтра ж, а може, й сьогодні увечері, я принесу вам гроші. Знаєте, – і Лоріо нахилився лицем до лиця. Усміх якийсь грав у нього на губах. – Я вам скажу… у мене власне грошей нема, а у мене є перстень моєї покійної матері. Він дорогий. Завтра або сьогодні я його продам – ті ваші гроші будуть у вас.
Очі маляра загорілися.
– Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.
Вони роз'їхались.
Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет‚ біля нього задуманий Лоріо‚ а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна… Камінь блискав у промінні сонця…
– Я вам можу дати за перстень… цей портрет і ще сто рублів.
Лоріо посміхнувся.
– Я знаю ціну тому перстеню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів…
Той і не змагався… Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому… Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього… Вуста його щось шепотіли… Йому хотілося пити, але вийти – означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того…
………………………………………………………………………………………………………
– Що це Лорьки так довго не видно в університеті? – спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.
– А чорт його знає.
– Може, занедужав?
– Може… От я піду сьогодні до нього, – і о п'ятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.
– Хто там? – почулося зсередини.
– Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.
Двері відчинилися, студент увійшов і – зупинився, остовпівши.
Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередні маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет… Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.
– Лорко… що це? – не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.
Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.
– Ти бачиш?.. От я й думаю тепер про неї…
– Про неї? – дивуючись протяг студент. – Та хіба ж ти не знаєш хто вона така? Це ж…
– Мовчи!.. – скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь… – Ще ти писнеш одне слово…
– Лорько!.. Що це з тобою?..
– Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу… Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити… Я думав, думав, я дивився, не перестаючи – і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема… І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати… але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її – я б міг! Ну, а тепер… Тепер же тобі відомо: вона вмерла… і її накрили білим… от так, – і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.
Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.
– Тс-с-с… тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори… їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку… рослин купив… У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль… великий, дорогий… Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі…