Потойбiчне, стр. 19
Старий зичив від одного студента філософії природничі книжки, вчитувався і заглиблювався в них, але не знаходив непохитної, ясної правди. Коли від часу до часу з'явився на пошті який священик або освічений інтелігент, старий, укриваючи свою цікавість і духовний неспокій, зачинав незначно розмову на тему Бога і позагробового життя, але ні від одних, ні від других не довідався нічого певного й оставався сам на розпуттю серед більших сумнівів.
II
З полудня вийшов за містечко, оглянув ниву й відти виправився в гай на горі. Лежав під дубом і прийшло йому в гадку, що відколи оженився вдруге і пізнав свій великий промах в життю, з яким давно спокійно погодився, отже, від літ перестало його займати домашнє окруження, ненависні щоденні, нетерпеливі і пізні гості на пошті, байдужі всі знайомі, рідня, не цікаві всякі вісті в часописах про суспільне і політичне життя, тільки одна природа зі своїми змінами від ранку до вечора все займала його. Він слідив її оком, барометром і ревматичною ногою і тямив, в котрім році вчасно зацвіли дерева, котрого літа випав сніг, тямив літа повені і голоду, як історик хронологію народів. І тепер у погідний день дивився по зелених ланах в долині і на блакитне небо з цікавістю хлопця, як би перший раз з'явився на цім світі. Не запримітив, що бік йому стерпнув, забув про все, лише зі спокійною тугою потупив зір в далекім овиді. В підсвідомій сфері його духа творилися ворушення, і він мимоволі прошептав: Ні, не дійшли ще до правди теологи, ні філософи… Питання одверте, тайна поки що – незглибима…
Проміння ставало пасмами на заході, під ними отвирався сутінний, чарований світ, старий чоловік вдивився з жадобою, як поставали легенькі мраковини, схожі до духів.
Вертав пізнім вечором домів. Ішов поволі, чувся легенький, свіжий, далеко від людського віта і зовсім иньший, ніж досі. Заслухався в далеку космічну музику, вона зачарувала його й обіймила ангельським спокоєм і відрадою.
По домах блимали світла з вікон, де-не-де пересунеться людська тінь, довкола тихо. Гробмана дивує трохи, що вулиця, якою йде, і доми зовсім иньші, ніж ті, які він знав і лишив перед тим.
Три людські постаті перейшли мимо, глянувши на нього глибокими, здивованими очима.
«Хто б це міг бути?» – спитав він себе в дусі. Почув, що його ноги не дотикаються землі, але це його не здивувало. Ішов далі. Станув перед своїм домом і спитав себе: «Чи це мій дім?»
Хвіртка від саду, замкнена від літ, була тепер отворена.
Ішов пісковою стежкою між двома рядами яблінок. Назустріч показалася перед ним перша жінка. Станув.
Хустка накинена на раменах, як звичайно вечором, вона дивиться мовчки в нього глибокими очима, бере його за руку і веде до лавки.
Затремтіли в нім нараз всі струни жалю, і в хвилі, коли мав заридати, як дитина, вона ловить його в свої обійми і кладе на устах цілунок забуття.
Дві великі сльози повисли на віях.
_______
Втягнув – вписав.
Мутерка – шруби і ґвинт.
«Папорота» – перекручене від «бокоброди», бакенбарди.
Патенталь – інвалідська пенсія.
Рецепіс – письмове повідомлення.
«Anmerkung» – примітка.
Дівчина на чорнім коні
I
Зжився з самотою.
Не раз приходили думки: коби опинитися в пустині і не видіти людий. Не нарікав на них, але бажав не видіти їх. Не міг любити, ні ненавидіти.
Як пізнав, що все, що життя може дати, легко здобути, то се вистачило йому і він усунувся від суєти. Чим же тепер виповнити скуку?
Вглублявся у вічній правді, знаходив в ній поезію і забуття, але вряди-годи будилися спомини, зводили з дороги і затемнювали світ.
– Забагато лишилося в мені серця і воно приковує до людських доріг, – мовляв тоді.
Так минав рік за роком.
Одного полудня лежав в робітні і розсівався в нудьзі.
Не знаходив нічого в минувшині, не знав будучности; весь вік, від малої дитини донині чув лиш себе самого на сім світі. Схрестив руки на голові і думав.
– Родичі не бажали собі мене, боялися мого приходу на світ, люди обійшлися без мене, що ж робити з собою?
Розпука точила його, точила, як повільна язва, аж тут з далекої країни прилетіло таємне диво. Підоймив голову, глянув на вікно, надслухував і побілів. Отеє вимерле ціле місто, а над ним золоте і червоне світло. Встав і тихим кроком пішов до вікна. З великої вулиці вимела смерть все життя, в однім вікні стояв труп і дивився з-поза портьєри скляними очима вдолину. Згоді, поволі з кінця вулиці летів студений страх і мертвив тишину, а за ним дудонів тупіт кінських копит. З-за кривулі долітав тупіт кінських копит, показалася дівчина на чорнім коні. Їхала поволі ближче й ближче. Даріан дивився з вікна, вона навернула в його браму, він поволікся і впав на софу.
Повільний стук на сходах, двері створилися, в робітню ввійшла бліда дівоча постать і сіла коло нього.
– Як вам живеться?
Здвигнув плечима і мовчав.
Вийшли до парку. Ішла поволі, похилена і вдивлена в землю.
– Ви зачували, може, – шептала вона, – що мої хвилі недовгі.
– Так, чув… але не знаю, в чім смерть, а в чім життя, ви прецінь не можете вмерти.
Всміхнулася гірко і махнула рукою.
Сіли в ліску, бо вона дуже вмучилася. Напав її кашель, отирала очі і набирала духу. Він вдивлявся в промені на зів'ялім листю, вони блискотіли, мінилися і погасали.
– Я прийшла – простіть, що промовлю до вас по-давньому – я прийшла просити вас о найбільшу річ, яка лиш коли могла бути в моїм життю.
Глянув на її смуток і ледве міг вимовити:
– Кажи, я все-все вчиню для тебе. Душу віддам – кажи, ти знаєш мене.
Вслухалася в його голос, вслухалася в його серце, нагадувала давню любов, забажала всією силою ввійти ще раз в його душу.
Спитала крізь задуму:
– Ти все ще смутний? Чому ти вічно смутний? Чому ти такий смутний, що твій смуток по нашій смерті сім поколінь укриє собою?
Мовчав.
– Ти дуже нещасливий! Нині пізнаю тебе так, як ще ніхто на світі, і виджу, як скривдила тебе і запропастила твою і свою душу!
Припадала до його ніг, та він не допускав.
– Коби я могла дати тобі хоч крихітку розради…
– Скажи, про що мала просити мене? Збирала останки сили й духу.
– Хочу, аби ти останній з цілого світу, одинокий живий з сього мертвого світу, попрощав мене.
Пригорнув її до себе, вона відтручувала його з хорою розпукою.
– Не схиляйся до мене – в мені смерть.
Лепетав живо, як дитина:
– Не боюся нічого, мені все одно, не хочу, не можу, не буду жити без тебе! Вернися, моя найясніша музо, дай мені раду, як урятувати себе – я знищу…
– Я не годна опертися твоїй волі – мені легше при твоїх грудях, буду вічно з тобою, лиш не забудь попрощатися зі мною…
Зімліла в його обіймах.
– Клянуся на всі сили – відвідаю тебе і попрощаюся з тобою.
Підвів її і помагав сісти на коня. Скинув капелюх, вона промовила з гірким усміхом:
– Ти вже, бачу, лисий…
– Ая, лисий, небого, лисий, ха-ха… Не можу віднайти, в чім життя, а в чім смерть…
Глухо гомонів тупіт серед мертвої вулиці, дівчина пропадала в сумерку, Даріан стояв, усміхався і повторяв останні слова.
II
Лежала на веранді у відкритій домовині, білая, як лілея на чорнім коврі. Гірлянди дикого вина звисали з веранди, далеко в куті блимало світло на триніжку, вечір думав довкола на світі.
Даріан притулив уста до її личка легенько, аби не збудити.
Листя шелестіло в парку, її личко оживало, він учув легесенький шепіт, як своїй душі.
«Я не вмерла, але не маю сили підвестися, ні втворити очей. Не рухай мене, не буди смерті, мені так добре. Чую тебе при собі, оглядаю останками сну, який люди взяли за смерть. Моя воля доказала сего. Ще кілька хвиль твоя сила удержить мене… Ти вітхнув у мене любов першим поцілунком – тямиш, тоді давно? – тепер замкни останнім».