Потойбiчне, стр. 104
– Справді? В такому разі я вам, пане Мироне, вже нічого не винна.
– Графівно Христино, що ви мені винні? – запитав Мирон, не розуміючи, в чім річ.
– Це реванж за вашу гру на скрипку… Я часто слухала її… ви чудово граєте. Любите музику?
– Так. Дуже. Найбільше люблю шляхетність тонів скрипки.
– Гратиму, все думаючи про вас…
Відтоді почалося їхнє знайомство. Спочатку стрівались так, наче б ненароком. Довідавшись, що Христина грає на фортепіяні, запитав, чи могла б йому акомпаніювати. Вона радо погодилася.
Мирон грав цього вечора третю симфонію Бетовена.
Скінчивши грати, поставив скрипку на фортепіян. Був дуже зворушений. По хвилині сказав:
– Графівно Христино! Простіть, коли осмілюсь сказати, що дивний маєстат відчувається в кожному вашому русі, у погляді великих холодних очей, у вашій дещо іронічній усмішці… Може, вам дивно, що це говорю я, але я… очарований вами, графівно!
– Не говоріть мені «графівно», а звичайно «панно Христино»…
– Панно Христино! Горда, чудова Христино! – сказав Мирон, цілуючи її руку.
Христина тремтіла. Ще досі ніхто не сказав їй стільки ніжних слів.
Й коли в перший раз обняв її і довгим поцілунком накрив її уста, Христина легко звільнилась і сказала:
– Ні-ні, це не може бути! Між нами десять літ різниці! Мені тридцять два роки…
– Христино, це старосвітські пересуди!
Христина більше не боронилась. Вона поклала руки на його шию і відповіла таким самим довгим поцілунком.
Мирон на кілька днів виїхав із міста. Скільки вона передумала за цей час! Вони ще того вечора довго говорили про своє спільне життя. Мирон талановитий скрипаль. Повінчаються. Виїдуть у світ. Він покінчить музичні студії, буде славним скрипалем. Їхнє майбутнє життя мало б бути подібне до казкового кінового фільму.
Був осінній вечір. Пішла в сад і в альтанці мріяла про нього. Тихо-тихо було довкола. Вітер, що вчора гуляв, заховався між листками, не маючи вже сили струсити їх на землю.
З вулиці доходили підпиті голоси. Вони ставали щораз голоснішими, і Христина пізнала поміж ними голос Мирона. Хтось із товариства затягнув фальшиво пісню.
Христина почула розмову п'яних.
– Золоту рибку вдалось тобі зловити!
– А скажи, дуже ти її любиш?
– То вже моя річ. Важне діло, що допоможе стати славним скрипалем… подумайте тільки… Італія, Франція… а там багатство, слава! За це варто й покохати. Ха-ха!
Христина довше не могла слухати. Долонями затулила вуха й прожогом вбігла додому. Напівбожевільна впала на фотель.
Крізь тяжкі шовкові заслони заглянув місяць, і ясний промінь освітив портрет графині Ізабелли.
– Бабуню! Люба бабуню!
Великі, холодні очі графині Ізабелли здивовано дивилися на внучку.
А на етажерці біля портрету старий годинник видзвонив дванадцяту, і музика почала грати менуета. У скляному годинник порушилась фіґурка маркізи й молодого пажа. Паж підійшов до маркізи й попросив до менуету. Танцювали повільно, граціозно. Менует скінчився, і годинник зупинився. Маркіза знова завмерла, а біля неї її паж.
Христина цього не бачила й не чула.
Ранок застав її зовсім зрівноваженою, тільки довкола уст зарисувалась ще гостріше іронічна усмішка, а погляд очей був ще холодніший. Почала пакувати свої речі.
На столі лежав лист до Мирона:
«Шановний Пане Мироне!
Прошу вибачити мені, може, надто довгий жарт. Поцілунки й слова кохання були хвилевою примхою багатої графині. Графиня Христина ніколи б не одружилась із людиною без родової традиції.
Бажаю вам усього кращого – графиня Христина».
Першим міжнароднім потягом графівна виїхала в світ. До краю більш ніколи не вернулась.
Софія Яблонська
Народилася 1907 р. в с. Германові в Галичині. Закінчила Львівську торгівельну школу, 1927 р. виїхала до Парижа, а звідти до Марокко, Єгипту, Цейлону, відвідала Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, побувала на Таїті, в Австралії та Новій Зеландії. 15 років прожила у Китаї. 1950 р. повернулася до Єропи, мешкала на острові Нуармутьє у Франції.
Свої репортажі з подорожей друкувала у журналах «Жіноча Доля» та «Нова Хата», окремими виданнями з'явилися «Чар Марокко» (1932), «З країни рижу та опію» (1936), «Далекі обрії» (1939), які були перекладені французькою. Проза увійшла до збірки «Дві ваги – дві міри» (1972), звідки походить оповідання «Зачарований рік».
Загинула в автомобільній катастрофі 1971 р. Похована на острові Нуармутьє.
Зачарований рік
Цього року я так скоро не забуду, бо це був дійсно зачарований рік. Хтось, може, усміхнеться, хтось не повірить, зате я вже не всміхаюся, коли якийсь китаєць радить мені «цього не робити», або «того не рухати».
Вся історія почалася дуже наївно. Я купила в антикваря два старовинні костюми, зовсім незнаного походження, – якогось провінціяльного мандарина та, мабуть, його жінки. Ці костюми були такі гарні, що мені шкода було лишати їх у скрині, я хотіла мати їх постійно перед очима. Спершу я повісила їх на стінах коридору, але так розвішені, вони не давали повного ефекту.
Раз, гуляючи по місті, я знайшла досі незнайому мені робітню плетених із бамбусу манекенів. З білими розмальованими обличчями, з волоссям на голові, з руками і нігтями на пальцях та ногами у розмальованих чоботях вони виглядали «як живі». Я зараз рішила замовити собі два подібні манекени, – чоловіка та жінку, з наміром одягнути їх у мої костюми.
Кілька днів пізніше старий китаєць, сам мистець, приніс мені їх додому. При розплаті, цікавий, він несміливо запитав:
– Це для якої паґоди?
– Для ніякої паґоди, – я лишу їх у себе!..
– Ось як, – відповів він поволі, очевидно здивований.
– Чому для паґоди? – запитала я. – Чи це може ваші боги?
– Це ґенії, духи паґоди, – відповів він та швиденько відійшов, чомусь двічі голосно замикаючи за собою двері.
Зате я навіть була зраділа. Ось буду мати аж двох ґеніїв у хаті, може, хоч вони матимуть на мене добрий вплив, може, якраз вдасться написати щось «ґеніяльного», подумала я жартом.
При вдяганні моїх «ґеніїв», я помітила якусь незвичайну нехіть у нашого роботящого слуги. Він відмовився помогти мені під претекстом недуги. Це мене тим більше здивувало, що годину пізніше я бачила, як він прав нашу білизну із щоденним запалом. Зрештою, я сама без труду приодягла їх, причесала та поставила на варті у коридорі з обох боків входових сходів. Тим разом ефект був незвичайний. У півтемряві коридору вони обоє виглядали, як жива мандаринська пара.
Коли мій муж вернувся з бюра, я здолу чула його довгий сміх та була рада, що несподіванка так мені вдалася.
Він сміявся, піднімаючись сходами, та ще дужче, відчиняючи двері моєї кімнати.
– З тобою справді не можна нудьгувати, – гукнув він із порогу. – Завжди маєш нові, несподівані помисли, – додав крізь сміх.
– Правда, що вдалися вони мені?
– Ще й як! Уяви собі, що входячи у коридор, я думав, що це якісь твої гості шукають входу наверх. Здалека я ввічливо вклонився їм та навіть хотів був по-модерному подати руку. Ха-ха-ха…
– Ось що тебе аж так розсмішило!
– Певно, що розсмішило. Це не вони, а я перед ними виглядав на випхану куклу… Вони ж навпаки – мовчазні й суворі – дивилися на мене своїми незворушними очима… Хоча мені на мить здалося, що це навіть їх розсмішило, – ледве помітна усмішка довкола уст…
– Не уявляєш собі, яка я рада, що навіть ти «старий китаєць» купився на мій жарт. Тепер я переконана, що иньших ще легше буде обдурити. Тільки не кажи нікому про це і слова! Побачиш здивування наших гостей, бо з цієї нагоди я маю намір завтра дати прийняття. Побачиш, що буде весело, не зважаючи на комуністів!
Це було тоді, коли в Китаї ще не було війни з японцями, а тільки з комуністами, що заворушували цілий край. Вони якраз наближалися до нашого Юнан-Фу.