Чума, стр. 30

– А знаєте, докторе,- озвався журналіст,- я багато думав про ваші дружини. І якщо я не з вами, то маю на те особливі причини. Аби не мав, думаю, я залюбки ризикнув би своєю шкурою,- адже я в Іспанії воював.

– На чиєму боці? – спитав Тарру.

– На боці переможених. Але відтоді я багато розмірковував.

– Про що? – поцікавився Тарру.

– Про відвагу. Тепер знаю, людина здатна на великі подвиги. Але якщо при цьому вона не здатна на великі почуття, її для мене не існує.

– Здається, людина здатна на все,- озвався Тарру.

– Ні, ні, вона не здатна довго страждати або довго бути щасливою. Отже, вона не здатна ні на що путнє.

Рамбер поглянув по черзі на своїх гостей і спитав:

– А от ви, Тарру, чи здатні ви померти задля кохання?

– Не знаю, але думаю, що зараз ні, не здатний.

– Отож то й воно. Але ж здатні померти за ідею, то й голим оком видно. Ну, а з мене годі вже людей, які гинуть за ідею. Я не вірю в геройство, знаю, що бути героєм легко, і знаю тепер, що це геройство згубне. Єдине, що для мене цінне,- це вмерти або жити тим, що любиш.

Ріє уважно слухав газетяра. Не спускаючи його з ока, він проказав лагідно:

– Людина – це не ідея, Рамбере.

Рамбер підскочив на ліжку, він навіть почервонів від хвилювання.

– Ні, ідея, і не бозна-яка, тільки-но людина відвертається від любові. А ми ж якраз і не здатні любити. Тому замирімося із цим, докторе. Зачекаймо, аж поки станемо здатні, а якщо це й справді неможливо, дочекаймося загального визволення, не граючись у героїв. Далі цього я не сягаю.

Ріє підвівся з стільця, обличчя його раптом зробилося втомлене.

– Ви маєте рацію, Рамбере, цілком, і я ні за що в світі не став би відраджувати вас від того, що ви збираєтеся зробити, якщо я вважаю, що це і справедливо, і добре. Мушу, проте, ось що вам сказати: причому тут, власне, геройство? Це не геройство, а звичайнісінька чесність. Можливо, ця думка здається вам сміховинною, але єдина зброя проти чуми – це чесність.

– А що таке чесність? – раптом споважнівши, спитав Рамбер.

– Що вона таке взагалі, я й сам не знаю. Але в моєму випадку певен: бути чесним – значить робити свою справу.

– А от я не знаю, в чому полягає моя справа,- сказав з серцем Рамбер. – Можливо, я помилився, обравши любов.

Ріє став перед ним.

– Ні, не думайте так,- мовив він твердо,- ви не помилилися.

Рамбер звів на нього задумливий погляд:

– По-моєму, ви обидва нічого за даних обставин не втрачаєте. А так, погодьтеся, легше бути на боці доброго діла.

Ріє допив вино.

– Ходімо,- сказав він Тарру,- у нас ще чимало роботи.

Він перший вийшов з кімнати.

Тарру рушив за ним до порога, але, мабуть, похопився, обернувся до газетяра й сказав:

– А ви знаєте, що дружина Ріє зараз у санаторії, за кількасот кілометрів звідси?

Рамбер вражено розвів руками, але Тарру уже вийшов з номера. Назавтра рано-вранці Рамбер зателефонував лікареві.

– Ви не проти, щоб я працював з вами, аж поки мені трапиться нагода вибратися з міста?

На тому кінці дроту запала тиша, а тоді:

– Авжеж, Рамбере. Дякую вам.

Частина третя

Так протягом довгих тижнів в'язні чуми билися як уміли і як могли. Але дехто з них уявляв собі, як, скажімо, Рамбер, у чому ми мали змогу переконатися вище, ніби вони ще діяли як люди вільні, ніби їм ще дано право вибирати. А проте о тій порі, в середині серпня, можна було сміливо сказати, що чума здолала всіх і вся. Тепер уже не стало окремих, індивідуальних доль – була тільки наша колективна історія, точніше, чума, і породжені нею почуття поділяли всі. Найважливішими тепер були розлука й вигнання з усіма наслідками, що звідси випливають,- страхом і обуренням. Ось чому оповідач уважає доречним саме зараз, у розпал спеки й пошесті, описати хоча б загалом і для прикладу шал наших уцілілих громадян, похорон небіжчиків і тугу розлучених коханців.

Саме того року, посеред літа, знявся вітер і кілька днів поспіль батожив зачумлене місто. Оранці взагалі мали всі підстави недолюблювати вітер; на плато, де лежить місто, вітер не зустрічає жодної природної перешкоди і без усяких завад, як навіжений, проривається за міські мури. Жодна крапля дощу не освіжила Орана, і після довгих місяців посухи він весь обріс сірим нальотом, що лупився під поривами вітру. Вітер збивав хмари куряви й папірців, що шмагали по ногах дедалі рідших перехожих. Ті одиниці, кого гнала з дому нужда, бігли підтюпцем, зігнувшись у три погибелі, затуливши рота долонею чи носовичком. Тепер вечорами по вулицях уже не юрмився люд, намагаючись розтягти прожитий день, що міг бути останній, тепер частіше траплялися окремі гурти людей, люди поспішали вернутися додому чи зазирнути до кав'ярні, отож протягом тижня з настанням ранніх сутінків вулиці робилися безлюдні, і тільки вітер протягло й жалібно скиглив вздовж мурів. Зі збуреного й незримого звідси моря линув дух водоростей і солі. І наше порожнє місто, убілене курявою, пересякле морськими пахощами, лунке від крику вітру, стогнало, як проклятий Богом острів.

Досі чума косила людей здебільшого по околицях, населеніших і бідніших, ніж центр міста. Та раптом виявилось, що вона одним стрибком наблизилася до ділових кварталів і повновладно запанувала там. Жителі казали, що це вітер розносить насіння інфекції. «Всі карти сплутав»,- нарікав директор готелю. Але хай там як, центральні квартали збагнули, що настала їхня година, бо тепер дедалі частіше ревла уночі уривчаста сирена «швидкої допомоги», кидаючи під самі вікна понурий і байдужий поклик чуми.

Хтось додумався оточити навіть у самому місті кілька особливо заражених кварталів і випускати звідти лише тих, кому це необхідно по роботі. Ті, що потрапили в оточення, природно розглядали цей захід як вихватку проти них особисто, принаймні через контраст вони вважали жителів інших кварталів вільними людьми. А ці вільні в скрутну хвилину тішили себе думкою, що іншим ще гірше, ніж їм. «Вони ще міцніше припнуті до місця»,- ось у яких словах бриніла тоді єдина доступна нам надія.

Десь на ту пору почалася ціла низка пожеж, особливо у веселих кварталах коло західної брами міста. Розслідування виявило, що це було переважно справою рук людей, які вернулися з карантину і знетямилися від втрат і горя; вони підпалювали свої власні оселі, гадаючи, ніби чума згине у вогні. Багато було мороки з цією манією підпалів, що становили велику небезпеку для цілих кварталів, надто при теперішньому навальному вітрі. По численних, але, на жаль, марних роз'ясненнях, що дезинфекція, мовляв, проведена за вказівкою міської влади, гарантує повне знезараження, довелося вдатися до крутіших заходів щодо цих винних без вини паліїв. І, ясна річ, не сама думка потрапити за грати лякала тих бідолах, а спільна для всіх городян певність, що засудженого до тюремного ув'язнення насправді засуджено до смерті, бо в міській в'язниці смертність досягла неймовірних розмірів. І певність та була, звісно, не безпідставна. З цілком зрозумілої причини, чума надто лютувала серед тих, що силою звички або необхідності жили гуртом, тобто серед вояків, ченців та арештантів. Бо незважаючи на те, що деякі в'язні ізольовані, тюрма все-таки є своєрідною общиною, і довести це неважко – в нашій міській в'язниці варта платила данину хворобі нарівні з арештантами. З погляду самої чуми, з її олімпійського погляду, усі без винятку, починаючи від начальника тюрми і закінчуючи останнім в'язнем, були однаково приречені на смерть, і, можливо, вперше за довгі роки у в'язниці запанувала цілковита справедливість.

І даремно міська влада силкувалася запровадити якусь ієрархічну різницю в тій загальній зрівнялівці, здумавши нагороджувати вартових, полеглих від чуми при виконанні службових обов'язків. Оскільки в місті оголошено стан облоги, можна було вважати з певного погляду, що наглядачі мобілізовані, тому їх посмертно нагороджували медаллю. Але якщо арештанти без нарікань змирилися з такою новацією, то військова влада, навпаки, глянула на справу інакше й заявила, не без підстав, що цей захід здатний внести прикру плутанину в уми оранців. Прохання воєначальників задовольнили й ухвалили були, що найпростіше нагороджувати померлих від чуми наглядачів медаллю за боротьбу з епідемією. Але зло вже сталося – годі було й думати про те, щоб відбирати військові медалі у наглядачів, полеглих першими, а військова влада обстоювала й далі свій погляд. З другого боку, медаль за боротьбу з епідемією мала істотну ваду: вона не справляла такого блискучого морального ефекту, як присвоєння військової нагороди, бо в годину епідемії одержати медаль за боротьбу з нею – звичайнісінька річ. Словом, невдоволені були всі.