Капітан Зірвиголова, стр. 57

— А от і не піду! Я у відпустці. Де мені подобається, там і гуляю.

— Мені наказано вбивати на місці кожного, хто спробує вийти за межі табору або увійти в нього. Підкоряйся, інакше заколю!

З цими словами улан відкинув пляшку і нагнувся, щоб підстебнути від ботфорта піку.

Але Зірвиголова миттю витяг сховану в кишені зброю і, не випускаючи з лівої руки повіддя, вистрілив в улана.

Куля, пробивши кавалеристові око, застряла у нього в мозку. Улан хитнувся вперед, потім відкинувся назад, сповз з коня і, вбитий наповал, важкою масою впав на землю.

Переляканий кінь намагався стати дибки, та Зірвиголова силою смикнувши повіддя, стримав його.

На звук пострілу звідусіль мчали кінні патрулі. Жан одним с грибком скочив на коня і погнав його кар'єром. Коли відстань між ним і англійцями досягла п'ятисот метрів, ті, переконавшись у марності дальшої погоні, припинили переслідування.

Зірвиголова знову був врятований!

РОЗДІЛ VIII

Зірвиголова повернувся у табір генерала Бота якраз вчасно. Генерал нічого не знав про рух ворожих військ, а Зірвиголова, рискуючи життям, добув і привіз йому потрібну інформацію, точну, вичерпну, ясну.

Завдяки відважному командирові Молокососів генерал Бота міг тепер уникнути оточення, задуманого маршалом Робертсом. Марно англійські війська — драгуни, кавалерія і артилерія — намагалися обійти лівий фланг бюргерів. Правда, англійці пересувалися з блискавичною швидкістю, але Бота не вагаючись залишив свої прекрасно укріплені позиції між Вінбургом і залізницею і набрав ще швидшого темпу. Величезні кліщі з людей, коней і гармат затиснули порожнечу.

Катастрофа під Вольверскраалем багато чого навчила бурів.

Минув час шалених лобових атак англійців. Бури зрозуміли це і тепер, замість того, щоб очікувані ворога на добре укріплених позиціях, вони відступали.

Але якщо бурам вдавалося таким чином уникати ворога, то зупинити його вони, звичайно, не могли. Англійці завжди наступали в кількості десяти проти одного. Вони обходили республіканців, тіснили їх, гнали на північ. Це було неминуче. Але й тепер ще бурам не раз щастило вершити славні бойові діла.

Вимушені поступово евакуюватись із території Оранжової республіки, бури, відходячи, не залишали ворогові жодного солдата, жодного коня, жодного воза. Дорого обходились англійцям їх успіхи, яким вони зобов'язані тільки своїй чисельній перевазі. Не минало й дня, щоб невловимий ворог не завдав їм відчутного удару, образливого для їх самолюбства і відчутного для фінансів і людського складу англійської армії.

Бури захоплювали обози завойовника, знімали його вартових, нападали зненацька на його розвідувальні загони, винищували його дрібні воїнські з'єднання… Всього не перелічиш.

Партизани героїчно відстоювали кожний клаптик своєї землі, кожний пагорб, кожне дерево, кожний будинок і при цьому лишалися невидимими для ворога, тоді як сили і маршрут англійців вони прекрасно знали, їх охоче повідомляли про це жінки і діти — єдині мешканці пограбованих ворогом ферм.

Партизанська війна, ця боротьба з невидимим і всюдисущим ворогом, деморалізувала весь склад англійської армії, від генералісимуса до останнього піхотинця.

Перший час англійці намагалися боротися з партизанами з допомогою простих заходів: було оголошено населенню про введення штрафу за переховування партизанів, за постачання їм продовольства, за передачу їм відомостей воєнного характеру.

Загроза штрафом не справила ніякого враження. Тоді непокірним стали загрожувати вигнанням. Зрозуміло, що й ця загроза була марною.

Розлючене опором бурів, англійське вище командування не відступилося перед заходами, жорстокість яких заплямувала велику націю і викликала обурення всього цивілізованого світу.

Лорд Робертс, розлючений, як, зрештою, і всі солдати його армії, безперервними втратами, яких вони зазнавали від бурських патріотів, оголосив непростимим злочином відданість бюргерів справі незалежності своєї батьківщини.

Загаласували і пани капіталісти. Імперіалізм не терпить тупцювання на місці. А військовим давно набридли ці безславні сутички і безперервні злигодні.

Звідусіль, з метрополії і домініонів, понеслися вигуки: «Пора кінчати з бурами за всяку ціну будь-якими засобами!»

І, як завжди буває в таких випадках, солдат, розбещений «громадською» думкою, порожнім гонором, егоїзмом і славолюбством, перетворюється на карателя. Це сталося і з лордом Робертсом. «Старий Боб» не побоявся зганьбити своє бездоганне минуле страхітливим наказом.

Безсилий зломити героїчний опір бурів, він став перетворювати на пустелю ті місця, через які лежав шлях його армії.

Англійські солдати методично грабували, знищували, зрівнювали з землею не тільки хутори, ферми, села, а навіть і невеликі міста.

Почалося звіряче винищування бурів.

Жінок, дітей і стариків безжально виганяли з їх жител. Позбавлені притулку, голодні і обірвані, вони блукали по степу і гинули від виснаження і втоми. Знаходилися, звичайно, й такі уперті, що навідріз відмовлялися покинути старий дідівський будинок, де пройшло все їхнє життя, де вони любили, страждали, сподівалися і працювали.

О, тоді справа набирала серйозного характеру, бо це небажання людей розлучитися з рідною домівкою було в очах загарбників злочином, який карався смертю.

І англійці страчували патріотів з нещадністю і лютістю катів-неофітів.

Оті самі англійці, які не переставали пишатися своїм лібералізмом, благодійницькою і цивілізаторською місією, робили тут, під поблажливим оком начальства, наймерзенніші діла, які тільки може придумати звір у людській подобі.

Криваве безумство охопило і багатьох офіцерів. Нерідко траплялися джентльмени, які з страхітливою насолодою виконували обов'язки катів.

Таким, наприклад, був вічно п'яний і лютий маніяк майор Колвілл, кавалеристи якого здобули собі у тих місцях, де вони орудували, ганебну славу карателів, що трохи пізніше стала надбанням волонтерів генерала Брабанта.

Колвілл і його улани були розвідниками в авангарді англійської армії.

У ті дні, про які йде мова, улани майора Колвілла відірвалися від свого армійського корпусу і наводили жах на місцевість між Рейтцбургом, Вредефортом і залізничною лінією Блумфонтейн — Преторія.

Руйнування провадилось методично. Улани не щадили нічого, навіть дерев, а бурська армія, зосереджена на кордоні Оранжової республіки, не могла прийти на допомогу нещасним жертвам англійського варварства, бо за спиною у бурів була річка Вааль, кордон Трансваалю, яку бури мусили захищати, а поруч брід Ренсбург, що давав англійцям змогу легко обійти бурів і напасти на них з тилу. Така стратегічна обстановка приковувала генерала Бота до його укріпленого табору і не дозволяла йому перейти в наступ.

Одного разу на ферму Блезбукфонтейн прибув уланський загін чоловік з двохсот.

Ферма ця являла собою невеличку групу споруд, що давали притулок десяти-дванадцяти родинам трудівників.

Усе тут дихало міцним сільським спокоєм і нехитрим достатком патріархальних жител, створеним кількома поколіннями, які понад півстоліття обробляли землю, збирали і переробляли її врожаї.

День за днем вони наполегливо і терпляче працювали, не покладаючи рук, над створенням і вдосконаленням свого невеличкого світу, зародка майбутнього села, а можливо, навіть і міста.

Народжувались і виростали діти, виникали нові родини, що оселялися в нових будинках, поставлених поруч із старими. Так, немов потужне гілля величезного і прекрасного дерева, міцно врослого своїм корінням у священну землю батьківщини, розросталися бурські сім'ї.