Капітан Зірвиголова, стр. 12

У таборі закипіло мирне життя. Нашвидку лагодили різні пошкодження, чистили гармати, перев'язували поранених коней, зашивали подертий одяг, лікували рани. Люди спокійно готувалися до нового бою.

Під захистом пагорба, який ховав їх від снарядів, витяглись чотири великі намети, над якими майорів білий прапор з зображенням червоного хреста.

Це бурський похідний госпіталь.

У кожному наметі до сотні поранених — бурів і англійців — причому других вдвоє більше. Всі вони лежать хто на маленьких похідних ліжках, хто на носилках, а хто й просто на землі. Примирені однаковими стражданнями, бури і англійці ставляться тепер один до одного без усякої ворожнечі.

Усі поранені перемішані тут по-братньому: поряд з бородатими, зарослими аж до очей бурами — королівські стрільці атлетичної будови, червонощокі юнаки і високі шотландські горяни, що відмовилися змінити свої національні картаті спіднички на форму хакі. Бліді, схудлі, втративши багато крові, вони мужньо тамують стогін, боячись, мабуть, принизити наріканнями свою національну гідність.

РОЗДІЛ VI

І серед усіх цих страждальників безшумно снували скромні моторні. жінки, сповнені співчуття до знедолених і бажання допомогти їм. Вони розносили чашки з бульйоном, посудини з розведеною карболовою кислотою, компреси.

Це дружини, матері і сестри бійців; вони покинули ферми, щоб піти разом з близькими для них людьми на війну. З однаковою самовідданістю доглядали вони не тільки своїх, а й тих, хто загрожував їх життю і свободі.

Чекали лікаря. В один з наметів вихором влетів Жан Грандьє у супроводі свого нерозлучного друга Фанфана. Хоч юний парижанин ще кульгав і тяг ногу, він був щасливий, що більше не вважався хворим. А чекаючи того дня, коли він остаточно одужає і зможе повернутися до своєї суворої служби розвідника, Фанфан взявся за роботу санітара польового госпіталю.

Капітан Молокососів зразу ж втупив погляд у два ліжка, що стояли поряд у центрі намету. На одному з них лежав герцог Річмондський, на другому — його син.

Герцог, здавалося, вмирав. З його грудей виривалося тяжке дихання; блідий, як полотно, він стискав руку сина, що у розпачі дивився на нього.

Зірвиголова, швидко підійшовши до них, зняв капелюха і сказав молодому чоловікові:

— Пробачте, я запізнився. Я прямо з чергування. Як себе почуваєте?

— Непогано… Вірніше, краще… Дякую. Але мій бідолашний батько… Гляньте!

— Лікар зараз прийде. Він обіцяв мені зайнятись вашим батьком у першу чергу. Я певен, що він витягне кулю.

— Дякую вам за співчуття! Ви благородний і чесний противник. Від усього серця дякую вам! — сказав молодий шотландець.

— Ну, є про що говорити! На моєму місці, ви, напевне, зробили б так само.

— Судячи з вашої вимови, ви — француз?

— Угадали.

— В такому разі, мені особливо дороге ваше дружнє ставлення. Ви навіть не уявляєте, як ми з батьком любимо французів. Одного разу вся наша родина: батько, сестра і я опинилися в страшному, просто-таки жахливому становищі. І французи вирвали нас буквально з обіймів смерті…

— А ось і лікар! — вигукнув Зірвиголова, зворушений довір'ям вчорашнього ворога.

Вони подивились на прибулого. Це був чоловік років сорока, високий, сильний, спритний у рухах, з ледве помітною лисиною, із спокійним і рішучим поглядом; щільно стиснуті губи його відтінялися білявими вусами. За спиною у нього висів карабін, а на поясі — туго набитий патронташ. Усім своїм виглядом він скоріше нагадував партизанського ватажка, аніж медика. Ні галунів, ні нашивок, ні будь-яких інших відзнак.

Голландець з Дордрехта, учений-енциклопедист і видатний хірург, лікар Тромп після перших же пострілів у Південній Африці приїхав в Оранжову республіку і вступив добровольцем у бурську армію. Він мужньо бився в її лавах разом із співбратами-бурами, а в разі потреби ставав лікарем. Добрий, людяний, самовідданий, він мав тільки одну ваду — був невиправним балакуном. А втім, чи це вада? Він справді з усякого приводу міг вибухнути цілим потоком слів, але думки його були такі цікаві, що всі його охоче слухали.

Лікар дістав із підвішеного під патронташем полотняного мішка свої медичні інструменти, швидко розклав їх на похідному столику і одразу втратив войовничий вигляд.

Звідусіль до нього линули теплі слова привіту; навколо нього клопоталися санітарки. Одна принесла йому води, куди він занурив губку, друга запалила велику спиртівку. Добродушний лікар посміхався праворуч і ліворуч, дякував, відповідав на вітання, мив руки і примовляв:

— Розчин сулеми! Чудесний антисептичний засіб!.. Я до ваших послуг, Зірвиголово! Так. Прекрасно. Тепер витремо губкою обличчя.

Прожаривши потім на спиртівці свої інструменти, він попрямував до полковника.

Ті з поранених, що лежали ближче, забуркотіли.

— Терпець, друзі! Дозвольте мені раніше зробити операцію цьому джентльмену. Здається, він при смерті…

У цього милого лікаря була своєрідна манера підносити хворим гіркі істини.

З допомогою Жана Грандьє і Фанфана він посадив пораненого на ліжку, підняв його сорочку і, оголивши торс, вигукнув:

— Розкішна рана, мілорде! Можна подумати, що я сам завдав її вам, щоб мені легше було її залікувати. Ні, ви тільки погляньте! Третє праве ребро наче свердлом проточене. Ні перелому, ні осколка! Один тільки маленький отвір діаметром з кулю. Потім куля пройшла по прямій крізь легеню і мала вийти з другого боку. Не вийшла?.. Куди ж вона, в такому разі, поділася? Дивна історія… Ага! Вона застряла в середині лопатки. Зараз я її витягну… Потерпіть, мілорде. Це не болячіше, ніж коли виривають зуба. Раз… два… готово!

Глухий хрип вирвався з вуст пораненого; конвульсивним рухом він до болю стиснув синову руку.

З рани бризнув сильний струмінь крові, і одночасно почувся тихий свистячий подих.

— Чудово, — сказав хірург, — легеня визволилась… Дихайте, полковнику, не соромтесь!

Офіцер глибоко зітхнув, у його очах з'явилося життя, щоки трохи порожевіли.

— Ну як, легше тепер?

— Авжеж! Далеко легше.

— Я так і знав!.. Ну, що ви тепер скажете, Зірвиголово? Га? Терпіння! Трохи терпіння, хлопці…

Він безперестанно говорив то по-англійськи, то по-голландськи, то по-французьки, але при цьому все-таки робив далеко більше, ніж говорив. Звертаючись до шотландця, він сказав:

— Через три тижні ви будете на ногах, мілорде. Бачите, оця маузерівська куля — чудовий снарядець, і до того ж чистенький, немов голландська куховарка. З своєю величезною швидкістю — шістсот сорок метрів на секунду! — він, як голка, проходить крізь живу тканину, не розриваючи її. Нічого спільного з оцим дурним осколковим снарядом, що все рве і ламає на своєму шляху. Ні, справді, маузерівська куля — дуже делікатна штука… Словом, куля джентльменська.

І невгамовний балакун, ані на секунду не перериваючи потоку слів, вставив в отвори, просвердлені кулею при її вході і виході, великі тампони гігроскопічної вати, просоченої розчином сулеми, потім наклав на них знезаражувальні компреси і закінчив чергову перев'язку словами:

— От і все! Дієта! Супи, молоко, сирі яйця, трохи соди-віскі… А через вісім днів — ростбіф, скільки душа забажає. З вашою міцною конституцією у вас навіть не підніметься температура.

І, не чекаючи подяки, цей дивак гукнув: «Хто на черзі?» — і перейшов до іншого хворого.

— А ви, Зірвиголово і Фанфан, за мною!

Молодий лейтенант, здивований цим потоком слів і ще більше захоплений щасливим закінченням операції, ніжно обняв батька. А лікар і його випадкові помічники продовжували обхід.