Дванадцять обручів, стр. 8

Тепер настає пора явити їх усіх. В одній з відомих мені книжок подібне місце називається "Прихід героїв". Утім, не знаю, чи таких уже й героїв. І чи такий вже це прихід.

Але для початку слід цілком виразно, з висоти пташиного лету, побачити залізничну станційку в горах — з тих, які своїми неодноразово і безглуздо змінюваними фасадами все ж натякають на часи віденського модерну. Хтось розповідав, начебто Богуміл Грабал свого часу висловився приблизно так, що міг би жити всюди, де є залізничні станції габсбурзького дизайну. Отже, Богуміл Грабал міг би жити й тут.

У зв'язку з чим ідемо на різке зниження.

Таким чином, маємо критий старою, місцями поздираною черепицею дах, невисоку вежу з навіки зупиненим годинником, у поржавілих механізмах якого завелася ціла родина зозуль, чи то пак, ворон, з якими, власне, й римується перон, вузька, вимощена пощербленою жовтавою плиткою смуга з кількома нефункціональними ліхтарями, колись газовими. Також мусить бути тріснутий вітраж із насичено-синіми декадентськими ірисами й першими весняними мухами на ірисових довгастих листках, почекальня з двома-трьома розписаними ножем і битим склом дерев'яними лавками (ДМБ-84, ПТУ-18, Алёна Пізда, Мурманск-95, САЇД КАЗЁЛ І ПОЦ, Анжела + Помідор = LOVE), чорна чавунна піч на випадок зимової облоги снігами, лаконічний розклад руху потягів, точніше, потяга, бо він один, над переважно зачиненим віконцем каси. Віконце відчиняється двічі на добу — о сьомій п'ятнадцять вечора та четвертій нуль три ранку, коли, побрязкуючи либонь так само ще габсбурзько-грабалівськими ключами, з хати на сусідній горі спускається мала сухорлява жіночка в хустині і — на цю пору року — гумаках. Вона приходить, аби продавати свої старовинні квитки, ці коричневі твердо-картонні малі прямокутники, перепустки в якесь навколовокзальне дитинство. Хоча квитків у неї майже ніхто не купує.

Щось іще? Так, звичайно: рельєфні серп і молот над дверима з перону до почекальні і напівзірвана реклама "Слухайся своєї спраги" де-небудь.

Потяг є тільки один і ввечері, десь о сьомій тридцять три, він повинен прибувати, як тут кажуть, знизу — тобто з рівнин. Його зупинка згідно з розкладом повинна тривати дві хвилини, але переважно триває довше у зв'язку з тим, що за цей час із нього мусять вивантажити від п'яти до семи лотків хліба. Наприкінці квітня — а ми потрапили саме на цю пору — о пів на восьму вечора ще ясно, але потяг прибуде лиш коли добряче стемніє. Справа в тому, що до жіночки у віконечку не так давно потелефонували про його майже двогодинне спізнення, оскільки на перегоні між станціями Дупа Середня і Дупа Верхня на путях лежала корова (чорний ніби смола смольний ебонітовий апарат, а також далека від досконалості диспетчерова дикція все ж залишають сумніви, чи справді корова (колода? колона? корона?). Це однак не має значення, важливий сам факт двогодинного запізнення потяга. З нього випливає, що жіночка може знову зачинити касу і повернутися до хатніх обов'язків на сусідній, поки що не-ягідній горі, а їздовий у кролячій шапці й турецькому светрі — випустити карого Здохляка у свіжу пристанційну траву й собі залягти на розписаній лаві в очікуванні щоденних п'яти лотків хліба (риби не буде).

Минає ще з чверть години майже цілковитої тиші, і з боку шосе виникає рев автомобіля, який, несамовито підстрибуючи на вибоїнах і каменях останнього перед станцією неасфальтованого відтинка, врешті кінематографічно гальмує на малесенькій площі перед головним входом. Це якийсь джипоїд, або щось наче міні-вен, щось японське, американське, синґапурське, якесь таке сафарі, вестерн, екшн і фікшн, словом, машина марки іномарка, але при цьому, судячи з реву, не виключено, що з кразівським військовим двигуном. Вибігає водій (великі вуха, міцна потилиця, чорна шкіра — ні, не мурин, а куртка!), стрімко перетинає почекальню, ногою відкриває двері на перон, розглядається на всю навколишню велику порожнечу, копає ногою ліхтарний стовп, ніби насправді він шибеничний, зопалу плює, знімає з пояса мобільняк, але перш ніж набрати номер, зауважує неподалік від перону незапряжену фіру, а тоді й пущеного на вільну пашу Здохляка, отже, доволі слушно вирішує метнутися знову до почекальні. Там, вочевидь, у нього відбуваються перемовини з нецеремонно розштурханим їздовим, після чого він, виразно заспокоєний, зовсім повагом вивалює на перон, де присідає навпочіпки і закурює. Або повертається до джипоїда, все-таки набираючи телефонний номер. Або вмикає в кабіні музику (запитання до наших радіослухачів: яку музику він може, курва, слухати?) і відкидає назад спинку сидіння, або заплющує очі.

Так минає ще дві години, упродовж яких ми маємо змогу зайнятися власними справами.

Тепер уже справді він — прихід, чи краще сказати, приїзд героїв. Це стається щойно перед десятою: розрізувана прожектором локомотива станційна пітьма, дедалі сповільнюваний стукіт коліс, вищання і скрегіт, і тяжке здригання вагонів, так. Не будемо стежити за тим, як виладовується хліб і як запухлий зі сну їздовий зі словами "щяслево, Маша!" востаннє ляскає по безформній задниці вагонну тітку з хімічним олівцем і накладною в руці, накладну вагонну тітку.

Для нас куди важливіше звернути увагу на вихід героїв з потягу. При цьому запам'ятаємо, що їх аж вісім і з одного вагону їх з'являється четверо, з іншого — троє, ще з іншого — один. Співвідношення за статями у першому випадку становить два до двох, у другому один до двох, у третьому — один до нуль, таким чином, маємо чотири особи сильної і стільки ж прекрасної статі. Усі вони (а не тільки якась одна), спотикаючись у темряві об рейки і шпали, все-таки прибиваються до вузького перону, після чого потяг дає, наприклад, гудок і рушає далі, і вони залишаються самі серед гір, темряви, на малій станції десь поміж Галичиною і Трансильванією, проте аж ніяк не Пенсильванією. Вони трохи розгублені і не всі між собою знаються, але, вочевидь, уже підозрюють, що варто б одне з одним заговорити, бо всіх їх скликано у цю ніч з якоюсь єдиною великою метою, раз і на все життя, і ця ніч настане, і вона змінить їхні життя, бо тільки цієї ночі з кожним із них відбудеться щось — о ні, перепрошую, це з мене раптом поперли "Рекреації", таким чином, пишемо ще раз і спочатку: бо всіх їх привезено до одного й того ж місця.