Дванадцять обручів, стр. 61

Настільки прикро, підло і гірко йому ще не бувало — Карл-Йозеф Цумбруннен хотів би вилізти з власної шкіри і довго топтати її тяжкими безжальними черевиками. Чому так сталося? Чому він так повівся? Чому зараз він сам у цьому білому від місячного світіння лісі?

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, хотілось йому пояснити своєму старезному гімназійному менторові, котрий у цю хвилину з німим вимогливим докором глянув на нього звідкілясь чи то з місяця, чи з найближчого совиного дупла. Ментор був поведений на пункті ґалантності, він цілих тисячу років утовкмачував їм, своїм учням, що ґалантність є насправді синонімом європейськості, і для того, аби гідно репрезентувати австрійськість, необхідно про це пам'ятати завжди і всюди, за будь-яких обставин. Ментор помер багато років тому, але зараз він дивився на Карла-Йозефа, одного з тисяч своїх вихованців, і хотів бодай щось почути від нього у виправдання.

Weil ich die ungluckliche Liebe habe, повторив Карл-Йозеф дещо твердіше, аби той відчепився. Останні два слова замалим не римувалися. Вони надовго заволоділи його кульганням — за якийсь час, уже виходячи з лісу і не перестаючи паленіти від сорому та кохання, Карл-Йозеф усе крутився навколо цієї незугарно-знущальної парочки (Liebe habe, Liebe-habe, Liebehabe). Хіба це нічого не пояснювало, пане гімназійний менторе?

Ментор ще трохи поперебігав за ним, виникаючи то на мості, то відразу по обидва боки шосе — і тут, і там — він явно не міг задовільнитися відповіддю, тож дійшовши до розвилки над місцем впадіння Потоку в Річку, Карл-Йозеф рішуче рубонув повітря і сказав: "Гаразд, гаразд, я винен, я тепер ніякий не європеєць, а п'яна свиня!". Цього вистачило, аби ментор урешті відстав. Самокритичність — ось на чому йому, виявляється, залежало! Карл-Йозеф повернув праворуч і, рухаючись берегом Потоку вгору, зненацька заговорив з Ромою, адже йшлося про неї.

Навіщо ти йшла за мною, навіщо ти бігла схилом униз, навіщо ми були разом, запитував Карл-Йозеф, хоч і не сподівався жодної відповіді. Навіщо ти сказала про той місяць, вимагав правди Карл-Йозеф. Адже коли серед ночі хтось каже іншому про місяць, то це означає їхню близькість, чи не так? Адже коли двоє дивляться знизу на місяць, то між ними виникає щось більше, вірно? Я ніколи не говорив би про місяць комусь, мені байдужому. Я ніколи не біг би услід за кимось, мені байдужим. Рома мовчала, в неї не було слів.

А якщо так, розвивав логічну лінію Карл-Йозеф, то я мусив почати про те, про що почав. Бо це не могло тривати вічно — ці зустрічі по готелях і чужих помешканнях, таємні шифри, умовні знаки. Ще кілька років такого томління — і ми провалимось у старість, і буде пізно. Усе, чого я добивався — це ясності. Хіба ми не заслужили відкритості у стосунках? Якби ти хоч раз, хоч один-єдиний раз висловила своє досить, не хочу, я відступив би й ніколи більше не наблизився б ані на крок. Але ж ти цього не зробила!

Карл— Йозеф мав рацію: він і справді ніколи не чув її досить. У той же час він радше обманював її та передусім себе, заявляючи, що відступив би. Навряд чи він уже був на це спроможний. Швидше за все, він так і ходив би за нею, ніби побитий пес, і все випрошував би якісь чергові українські візи для чергових таємних побачень. Але в цю мить, з головою накритий алкогольною хвилею, він ладен був повірити у свою мужню відмову. Головне, що Рома не зважувалась йому перечити, слід було скористатись її провинною мовчанкою до решти.

Так, я, здається, сказав тобі найгірше зі слів, які ти могла від мене почути, ще патетичніше заговорив він трохи згодом, аж камені посипалися з-під його рішучих черевиків. Пробач, я справді образив тебе, це так. Але ж ти навіть не почулась ображеною — навпаки, попросила моєї руки. Ти попросила, щоб я подав тобі свою руку! Карл-Йозеф зупинився мов укопаний перед сосновим стовбуром. Ти! Попросила! Щоб я! Тобі! Руку! Як я мав це розуміти, не скажеш? Сосна, як і Рома, мовчала, тож він пошкандибав далі.

Адже коли серед ночі у лісі хтось подає іншому свою руку, спокійніше попровадив він, то це означає близькість, чи не так? Я можу чогось не розуміти у ваших звичаях, я згоден. Ви, наприклад, цілуєтеся в губи вже при знайомстві, танцюєте з чужими партнерами, надто близько до них притискаючись, у вас майже не існує приватності особистого простору, ви дихаєте одне одному просто в обличчя і ходите в занадто коротких спідницях. Але зараз мені йдеться про те, що ти подала свою руку! Це щось цілком інакше, це вже не жест, це запрошення.

Карл— Йозеф і тут мав рацію лише часткову: навряд чи в нього були підстави вбачати за Роминим проханням допомогти їй вибратися з багнюки якийсь вищий метафоричний зміст. У глибині душі він і сам це чудово усвідомлював. Але в запалі атаки всі арґументи були придатними -головне, що Рома мовчала, головне, що її не було поруч.

І тому він міг дозволити собі ще одну відвертість, а краще сказати — зухвалість. Я трохи знаю ваше життя, казав він, ковзаючи по шишках і глиці, трохи знаю, так. Я переконаний, що тут є десятки знайомих тобі жінок і дівчат, які понад усе хотіли б опинитися на твоєму місці. Переважно вони у вас тільки й мріють, як би вискочити на Захід, усі ці шлюбні аґенції, професійні звідники, модельний бізнес, проституція і так далі. Добре, ти не така — я все ще сподіваюся, що ти не така — от тільки я справді не знаю, яка ти. І чого ти хочеш, я теж не знаю. Адже ти подала мені руку, чіплявся він за останнє, що в нього лишалося. Рука, рука, подана нею рука — далі його арґументи вичерпувалися. Він тримався за цю руку з усіх сил, а потім стомився.

Бо далі вже починався суцільний шум у голові: глухе борюкання, неконтрольована сваволя вимученого безмежно довгим очікуванням еросу, спроба зближення, що перейшла у брутальність, перший за все життя удар навідліг в обличчя, тріщання шлаґбума, провальне падіння кудись до дідька двох жахливо ворожих тіл.

Домовмося так: то був не я, і ти була не ти, сказав на прощання Ромі Карл-Йозеф Цумбруннен, урешті відпускаючи її разом з рукою.

Це прощання трапилося незадовго перед тим, як він дійшов до цілодобової кнайпи на тринадцятому кілометрі — місця, де він уже встиг побувати котрогось попереднього дня, розвідуючи околиці в пошуках майбутніх об'єктів. Того разу він запам'ятав усе, що вимагалося: алюмінієво-пластиковий павільйон на підвищенні (Карл-Йозеф не знав, що згідно з традицією тутешньої країни такі споруди прийнято називати поплавками чи — більш вишукано — акваріумами), залиті цементом і геть роздовбані сходи, така ж цементована тераса перед вхідними дверима, на яку влітку, вочевидь, виносяться столики — ну і так далі, включно з покинутими там і сям на прилеглій території мангалами, грибами альтанок, слідами вогнищ, переповненими сміттям контейнерами. Нічого надзвичайного, вирішив тоді Карл-Йозеф, якому під час минулих блукань Східними Карпатами подібних місць траплялося десятками. "Цим людям, — якось уже писав він у котромусь із листів, — особливо подобається влаштовувати пиятики серед природи, однак це не зовсім те, що в нашому світі звикли називати пікніками. Гірські й лісові терени, що їх я обійшов останньо, неймовірно засмічені слідами таких не в міру веселих посиденьок: бите скло, порожні бляшанки, папір і всіляке старе ганчір'я не лишають шансів для нормального переживання довколишньої краси. Трагікомічним чином це майже всюди поєднується з агітаційними щитами, на яких у віршованій формі (!) вас закликають берегти народні багатства. Хоча з іншого боку тут важко звинувачувати людей як таких — система змалечку привчала їх до вседозволеності. До речі, ось він, вельми показовий парадокс — уседозволеність для рабів!… Тож справою честі нових поколінь є долання цієї інерції".