Любий друг (Збірник), стр. 49
О, якби вона відповіла йому: «Але ж, любий мій, коли б зраджувала його, то тільки з тобою!» Як би він поцілував, пригорнув, любив її!
Він сидів нерухомо, схрестивши руки, втопивши погляд в небо, занадто схвильований, щоб далі міркувати. Почував тільки, як шумує в ньому та злість, і зростає той гнів, що жевріє в серцях усіх самців проти примхливого жіночого бажання. Вперше почував невиразну нудьгу чоловіка, який дознав сумніву! Він просто ревнував, ревнував за мерця, ревнував замість Форестьє! Ревнував чудно й болісно, і в ревнощах цих раптом прокинулась ненависть до Мадлени. Коли вона іншого зраджувала, то як же він сам може їй вірити?
Потім якийсь спокій потроху огорнув його душу, і, поборюючи в собі страждання, він подумав: «Всі жінки повії, треба використовувати їх і нічого їм від себе не давати».
Сердечна гіркота підступила йому до уст зневажливими й прикрими словами. Проте він стримав їх. Приказував сам собі: «Світ належить дужим. Треба бути дужим. Треба ні на що не зважати».
Екіпаж подався швидше. Минув фортифікації. Дю Руа бачив перед себе на небі червонясте світло, мов відблиски величезної кузні, й чув неясний безмежний, невпинний шум, поєднаний з безліччю різноманітних шелестів, глухий, близький, далекий шум, невиразне й незмірне тремтіння життя, подих Парижа, що зітхав цієї літньої ночі, як знесилений від утоми титан.
Жорж думав:
«По-дурному я гнівався б. Кожен живе для себе. Гору беруть сміливі. Егоїзм — це все. Краще бути егоїстом для слави та багатства, ніж для жінки та любові».
При в’їзді до міста з’явилась тріумфальна арка Зорі — вона стояла на двох дивовижних ногах, мов якийсь велетень незграбний, що ось-ось рушить перед себе широкою вулицею.
Жорж і Мадлена знову потрапили в тиск екіпажів, що везли до помешкання, до жаданого ліжка мовчазні, переплетені в обіймах пари.
Здавалось, усе людство пливло коло них, п’яне від радощів, насолоди та щастя.
Молода жінка, догадуючись почасти, що в її чоловікові діється, спитала своїм ніжним голосом:
— Про що ти думаєш, друже? Уже з півгодини, як ти й слова не мовив.
Він відповів посміхаючись:
— Я дивлюсь, як обіймаються ці йолопи, й міркував собі, що в житті є важливіші речі.
Вона прошепотіла:
— Так, але часом це буває приємно.
— Приємно… приємно… коли нічого кращого немає.
Жоржева думка, оголюючи життя від поетичного вбрання, доводила його до якогось злосливого гніву: «Дурило я буду, коли соромитимусь, відмовлятимусь від будь-чого, коли турбуватимусь, мучитимусь та душу собі сушитиму, як останнім часом роблю». Образ Форестьє промайнув йому в голові, але жодного обурення не викликав. Так, ніби вони помирились і знову ставали приятелями. Йому хотілось крикнути: «Добривечір, друзяко!»
Мадлена, яку ця мовчанка гнітила, спитала:
— Може, заїдемо до Тортоні морозива поїсти?
Він глянув на неї збоку, її тонкий білявий профіль виступив перед ним у ясному блискові газових ріжків над входом до кафешантану.
Він подумав: «Вона гарненька. Ех, тим краще. Гарному котові гарна й миша, друже мій. Та коли знову мене почнуть через тебе мучити, то й небу гаряче буде». Потім відповів:
— А звичайно, люба.
І щоб вона не подумала чого, поцілував її.
Молодій жінці здалось, що уста його були холодні як лід. Проте він посміхався своєю звичайною посмішкою, коли подав їй руку, щоб допомогти зійти біля кафе.
III
Другого дня, з’явившись у редакції, Дю Руа підійшов до Буаренара.
— Друже, — сказав він, — маю просити в тебе послуги. З якогось часу декому здається дотепним називати мене Форестьє. А мені це починає здаватись йолопством. Попередь, будь ласка, товаришів, що я дам ляпаса першому, хто знову так пожартує. Хай собі поміркують, чи вартий цей жарт дуелі. Звертаюсь до тебе, бо ти людина спокійна й можеш запобігти таким прикрим наслідкам, а ще й тому, що ти був мені за секунданта.
Буаренар за це доручення взявся.
Дю Руа пішов у справах і через годину вернувся. Ніхто вже не називав його Форестьє.
Прийшовши додому, він почув у вітальні жіночі голоси. Він спитав:
— Хто там? Лакей відповів:
— Пані Вальтер та пані де Марель.
Серце йому трохи кинулось, потім він подумав: «Ну, побачимо!» — і розчинив двері.
Клотільда сиділа біля коминка, освітлена промінням із вікна. Жоржеві здалося, що вона трохи зблідла, побачивши його. Спочатку він привітався з пані Вальтер та її дочками, що сиділи коло матері, як вартові, тоді обернувся до своєї колишньої коханки. Вона подала йому руку; він узяв її і потиснув так, мов хотів сказати: «Я вас і досі люблю». Вона на цей потиск відповіла. Він спитав:
— Як ся мали, відколи ми не бачились?
Вона незмушено відповіла:
— Добре, а ви, Любий друже? — І, звернувшись до Мадлени, додала: — Ти дозволяєш мені називати його Любим другом?
— Звичайно, серце, дозволяю тобі все, що хочеш…
У цих словах почувалась якась іронія.
Пані Вальтер говорила про свято, що Жак Ріваль має в своєму парубоцькому помешканні влаштувати, — велике фехтувальне змагання, де будуть світські жінки; вона казала:
— Це буде дуже цікаво. Та, на жаль, нам нема з ким туди піти, бо чоловік мій на той час буде у від’їзді.
Дю Руа зразу запропонував свої послуги. Вона погодилась.
— Будемо вам дуже вдячні, і дочки мої, і я.
Він дивився на молоду панну Вальтер і думав: «А не погана ця Сюзанночка, зовсім не погана». Вона виглядала крихкою білявою лялькою, була дуже мала, але витворна, тонка в стані, в стегнах та грудях, постаттю мініатюрна, на тілі білісінька, гладенька, блискуча, рівна, без плямок та кровинки, з синьо-сірими емалевими очима, мов пензлем намальованими та розцвіченими рукою ретельного й вигадливого художника, з пухким, кучерявим волоссям, що нагадувало майстерний легенький кущ, чарівну хмарку — достоту як у гарної, пишної ляльки, яку іноді бачиш на руках у дівчаток, багато менших проти своїх цяцьок.
Старша сестра, Роза, була бридка, худа, непомітна, — належала до тих дівчат, на яких не зважають, з якими не розмовляють і про яких не говорять.
Мати підвелася й сказала Жоржеві:
— Так я чекаю вас у четвер о другій годині.
Він відповів:
— Прошу, пані.
Коли вона пішла, пані де Марель і собі підвелася.
— До побачення, Любий друже.
Тепер вона міцно й довго тиснула йому руку, і він схвилювався від цього мовчазного признання, знову запалав раптовою жагою до цієї безжурної та свавільної міщаночки, що, може, й справді його любила.
«Завтра піду до неї», — подумав він.
Лишившись з ним на самоті, Мадлена щиро й весело засміялась і сказала, дивлячись йому у вічі:
— Знаєш, пані Вальтер у тебе закохана!
Він недовірливо відповів:
— Та що ти!
— Авжеж, запевняю тебе, вона говорила зі мною про тебе страшенно захоплено. Як це на неї не схоже! Їй хочеться знайти своїм донькам таких чоловіків, як ти. На щастя, все це для неї самої вже зовсім безпечно.
Він не зрозумів, що вона хоче сказати:
— Як це — безпечно?
Вона відповіла переконано, як жінка, що своїх висновків певна:
— О! Пані Вальтер належить до тих, про кого ніколи не шепчуться, знаєш, ніколи, ніколи. Вона неприступна всіма сторонами. Чоловіка її ти знаєш так само, як і я. Але вона — інша річ. Хоч вона й дуже мучилась, що віддалась за єврея, але була йому вірна. Це чесна жінка.
Дю Руа здивувався:
— Я думав, що вона теж єврейка.
— Вона? Аж ніяк. Вона дама-патронеса всіх благодійних закладів при церкві Мадлени. Вона навіть вінчалась. Не знаю вже, чи патрон вихрестився, чи церква на це крізь пальці подивилась.
Жорж прошепотів:
— А! Так… вона… в мене закохана?
— Напевно й цілком. Коли б ти вільний був, я б порадила тобі просити руку… Сюзанни, певно ж що не Рози?
Він відповів, покручуючи вуса:
— Еге! Та й мати ще не підтоптана.
Але Мадлена обурилась: