Любий друг (Збірник), стр. 17
Форестьє стояв коло коминка й курив цигарку, граючи в більбоке. Він був дуже вправний у цій грі й раз у раз наштрикував величезну самшитову кулю на дерев’яний гостряк. Він лічив:
— Двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п’ять.
Дюруа сказав:
— Двадцять шість, — і приятель його підвів очі, не перестаючи мірно махати рукою.
— А, це ти! Вчора я влучив п’ятдесят сім разів підряд. Тут тільки Сен-Потен дужчий за мене. Бачив патрона? Нема нічого кумеднішого, коли той старий хрін Норбер грає в більбоке. Роззявить рота, мов кулю хоче проковтнути.
Один із співробітників повернув до нього голову.
— Слухай, Форестьє, я знаю, де продається чудове більбоке із тропічного дерева. Кажуть, воно іспанській королеві належало. Правлять шістдесят франків. Це не дорого.
Форестьє спитав:
— Де ж воно? — і, зрадивши на тридцять сьомому разі, розчинив шафу, де Дюруа побачив десятків зо два чудових більбоке, вишикуваних і занумерованих, як безділля в колекції. Поставивши свій прилад на звичайне місце, Форестьє перепитав:
— Де ж ця коштовність?
Журналіст відповів:
— У білетера з Водевіля. Завтра принесу тобі, коли хочеш.
— Звичайно ж. Коли гарне, візьму. Зайве більбоке ніколи не зашкодить.
Потім звернувся до Дюруа:
— Ходімо зі мною, я проведу тебе до патрона, бо так ти нидітимеш тут до сьомої години.
Вони знову вернулись до приймальні, де сиділи ті самі люди в тому самому порядкові. Коли з’явився Форестьє, молода жінка і стара акторка схопились і підійшли до нього.
Він одвів їх, одну по одній, до вікна, і хоч вони розмовляли якнайтихіше, Дюруа почув, що обом їм він казав «ти».
Потім вони зайшли до директора крізь оббиті повстю двері.
Під виглядом засідання Вальтер і дехто з тих добродіїв у пласких капелюхах, що Дюруа вчора бачив, уже цілу годину грали в карти.
Пан Вальтер тримав карти й грав зосереджено, уважно й хитро, а противник його кидав, збирав і крутив у руках легкі барвисті листки гнучко та вправно, з умілістю досвідченого гравця. Норбер де Варен сидів у директорському кріслі й писав статтю, а Жак Ріваль лежав на канапі й курив, заплющивши очі.
У повітрі була затхлість, дух шкіряних меблів, давнього тютюнового диму й друкарні, особливий дух редакційних кімнат, знайомий усім газетярам.
На столі чорного дерева з мідними інкрустаціями лежали несвітські купи паперу: листи, картки, газети, журнали, рахунки постачальників та різні бланки.
Форестьє потиснув руки глядачам, що стояли коло партнерів, і мовчки став дивитись на гру, а коли пан Вальтер виграв, промовив:
— Ось мій друг Дюруа.
Директор раптом глянув на молодика з-під окулярів, потім спитав:
— Статтю принесли? Добре було б пустити її сьогодні з промовою Мореля.
Дюруа видобув з кишені аркуші, складені вчетверо:
— Ось стаття, пане.
Патрон, здавалось, зрадів і сказав усміхаючись:
— Дуже добре, дуже добре. Ви слово тримаєте. Мені треба проглянути це, Форестьє?
Та Форестьє мерщій відповів:
— Не варто, пане Вальтер, я сам допомагав йому писати статтю, щоб привчити його до діла. Вона дуже гарна.
І директор, беручи карти, що здавав високий худий добродій, депутат з лівого центру, байдуже додав:
— Ну й добре.
Форестьє не дав йому почати нову партію й шепнув на вухо:
— Пам’ятаєте, ви обіцяли мені взяти Дюруа замість Марамбо? Дозвольте прийняти його на тих самих умовах?
— Звичайно.
І, взявши приятеля за руку, журналіст потяг його геть, а пан Вальтер знову взявся до гри.
Норбер де Варен навіть не підвів голови, так ніби він не побачив або не впізнав Дюруа. Навпаки, Жак Ріваль підкреслено й зичливо потиснув йому руку, як щирий товариш, на якого можна покластися в разі потреби.
Вони знову вийшли до приймальні, а що всі підвели на них очі, Форестьє сказав наймолодшій жінці так голосно, щоб і інші одвідувачі почули:
— Директор зараз вас прийме. Він розмовляє з двома членами бюджетної комісії.
І пішов швидко, поважно й заклопотано, ніби мав оце зараз писати телеграму надзвичайної ваги.
У редакційній кімнаті Форестьє зразу ж видобув своє більбоке і, беручись знову до гри, сказав Дюруа, уриваючи фрази лічбою:
— Так от. Приходитимеш сюди щодня о третій, я казатиму тобі, куди треба сходити або з’їздити чи вдень, чи ввечері, чи вранці. — Раз! — Я дам тобі передусім рекомендаційного листа до начальника першого відділу поліційної префектури, — два! — а він познайомить тебе з одним із своїх урядовців. Ти діставатимеш від нього всі важливі новини, — три! — звісно, новини офіційні і півофіційні. Докладніше тобі розкаже все це Сен-Потен, він у курсі справ, — чотири! — піди до нього зараз або завтра. Найголовніше, треба вміти живосилом витягувати відомості з тих людей, до кого я тебе посилатиму, — п’ять! — та пролазити скрізь, незважаючи на замкнені двері, — шість! Матимеш за це двісті франків місячно платні, крім того, по два су від рядка цікавої хроніки, що ти зумієш дістати, — сім! — крім того, теж по два су від рядка писатимеш на замовлення всілякі статті, — вісім!
Далі він зовсім захопився грою й тільки поволі лічив:
— Дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять.
На чотирнадцятому зрадив і скрикнув:
— А чортова тузина! Завжди вона, проклята, підкує мене! Певно, й помру тринадцятого.
Один із співробітників, кінчивши роботу, й собі взяв із шафи більбоке; це був маленький чоловічок, що виглядав дитиною, хоч мав тридцять п’ять років; і інші журналісти, увійшовши, теж побрали свої більбоке. Незабаром їх було шестеро, вони стояли поруч коло стіни й підкидали в повітря, однаковим і мірним рухом, кулі, червоні, жовті й чорні, залежно від породи дерева. Розпочалося змагання, і два співробітники, що ще працювали, теж повставали й почали лічити удари.
Форестьє виграв одинадцять очок. Тоді чоловічок, схожий на дитину, програвши, подзвонив кур’єрові й наказав:
— Дев’ять кухлів пива.
І всі знову почали грати, чекаючи холодного питва. Дюруа випив кухоль пива зі своїми новими товаришами, потім спитав у приятеля:
— Що маю робити?
Той відповів:
— Сьогодні ти мені не потрібний. Можеш іти, коли хочеш.
— А… наша… наша стаття… увечері сьогодні піде?
— Так, але не турбуйся, — я читатиму коректу. Напиши назавтра далі й приходь о третій, як сьогодні.
І Дюруа, потиснувши всі руки, не знаючи навіть, чиї вони, вийшов прекрасними сходами в радісному й піднесеному настрої.
IV
Вночі Жорж Дюруа кепсько спав, — так мучило його бажання побачити свою статтю надрукованою. Тільки розвиднилось, він уже встав і вийшов на вулицю багато раніше, ніж рознощики починають бігати з газетами від кіоска до кіоска.
Він дійшов до Сен-Лазарського вокзалу, добре знаючи, що «Французьке життя» доходить сюди раніше, як у його квартал.
Але було ще зарано, і він тинявся по пішоходу.
Він побачив торгівку, що відчинила свою скляну крамничку, потім постеріг чоловіка, що ніс на голові купу згорнутого паперу. Він кинувся до нього — були то «Фігаро», «Жіль Блас», «Голуа», «Подія» та ще кілька ранкових газет, але «Французького життя» не було.
Страх обняв його. Що, як «Спогади африканського стрільця» відкладено на завтра або як річ випадково, в останню хвилину, не сподобалась панові Вальтеру?
Вернувшись до кіоска, він побачив, що газету вже продають, хоч він і не бачив, коли її принесено. Він підбіг, розгорнув її, кинувши три су, й переглянув заголовки на першій сторінці. Немає. Серце його почало битись; він перегорнув газету і страшенно схвилювався, прочитавши край шпальти чорними літерами «Жорж Дюруа». Є! Яка радість!
Він пішов, ні про що не думаючи, з газетою в руці, зсунувши набік капелюха, почуваючи бажання спиняти перехожих і казати їм: «Купіть, купіть! Тут моя стаття». Йому хотілось крикнути на все горло, як кричать увечері газетники по бульварах: «Читайте „Французьке життя“, читайте статтю Жоржа Дюруа „Спогади африканського стрільця“». Зненацька йому схотілось перечитати статтю самому, перечитати десь у прилюдному місці, в кав’ярні, на видноті. І почав шукати закладу, щоб був би вже відчинений. Довго довелося йому йти. Нарешті зайшов до якоїсь винарні, де сиділо вже кілька одвідувачів, і запитав: «Рому», ніби запитував «Абсенту», зовсім не думаючи про час. Потім гукнув: