Оповiдання, стр. 9

— Добре, — кажуть, — на ранок наготуй, то вiзьмемо.

Я вже п'ять карбованцiв грошима загорювала та ще скриньку: то хустку купила, то сорочок справила кiлька. От узяла я тi гришi в калиточку, чотири карбованцi братовi послала, за п'ятого купила то намистечка дiвчаткам, то сережечки, то хрестики хлопцям, то персники, i стрiчок, i спiдничку старшенькiй небозi, — нехай мене згадують, коханi дiточки!

Провела землякiв, та й з думки менi не йде братня бiда. Боже мiй милий! Може, справдi се йому мої сльози одливаються. Нехай же мати божа прощає мене, грiшну, що я свойому рiдному братику лихо наплакала! Та й плакати менi не гоже: є й нещасливiшi од мене, й убогi, й недужi, та живуть, а я й здужаю, дякувати господовi, i зароблю собi й хлiба шматок, i сорочку. Се мене й господь не помилує, коли впаде хоч слiзка з моїх очей за себе самую. Коли вже плакати, то за брата, що в його й жiнка, й дiтки дрiбненькi.

Надумалась я та нiби менi й працювати веселiше стало. Як уже не гордувала, як не орудувала мною панночка, я перетерплю. "Може, ласкавiстю своєю та покiрливiстю втихомирю її", — було, думаю. Та не така-то вона вдалась! Бачить, що корюся, та ще гiрш мене зневажає, а далi й бити вже порвалась.

— Бог iз вами, — кажу, — нехай хто iнший вам служить, а я не хочу. Мене зроду нiхто ще не бив, та бог менi дасть, що й не буде бити нiхто, поки вiку мого!

— А ми тобi грошей не дамо! Добудь мiсяця. Не дослуживши, не смiєш кидати: ми грошей не дамо!

— Та ви з моїх грошей не забагатiєте, а я бiдна не буду. Не оддасте, то менi бог оддасть.

Стара почала вмовляти: останься та ii останься; бо жалувала мене, що я їй щиро робила, не лiнувалась i слухняна була, — от як той товкач: що менi загадають, те й зроблю.

Х

Коли ми тут сваримось i миримось, у ворота хтось возом уїжджає. Глянула та й очам своїм вiроньки не йму. Се ж мiй братичок рiднесенький!

Вибiгла до його:

— Братику, мiй соколе! А менi казали, що ти дуже гнiваєшся на мене!

— Нi, сестро моя рiдна! — говорить. — Так уже я звiвся, що анi гнiватись, анi жалкувати нi на кого не маю! Нужда мене зстарила i зв'ялила.

Бачу я з першого погляду, що вiн зовсiм iз лиця спав, аж почорнiв. А який же то парубком був! I веселий, i повновидий, як мiсяць… Так мене й облили сльози.

— Чого тебе господь принiс, брате?

— Здумав собi та й поїхав. Дуже вже сум великий на мене напав. Хотiв тебе побачити й свiту божого повидати.

Сiли ми в брамi та й говоримо собi, журимось, i час нам не змигнеться. Вiн менi оповiдає, яке в його убожество настало, i як жiнка, хоч i любить, та неспокiйна дуже, i як дiточки ростуть i мене згадують. Почули од людей, де я i що, як проживаю, то радiли так, що господи!

Я й кажу йому:

— Братику мiй коханий! Ти в мене один у свiтi: ти в мене й батько, i дитина, i родина. Поки здужаю я працювати, працюватиму для тебе та для твоїх дiток. Нема в мене тепер нiчого, тiльки два карбованцi, заробленi в панiв, та не знаю, чи оддадуть, а хочу я згодитись на рiк. Вони мене вмовляють остаться, то нехай дадуть менi наперед грошi… От вiзьмеш та й справиш собi, що там найхутче тобi треба.

— Спасибi, сестро!..

А сам аж гнеться.

Я пiшла до панiв. Тiльки на порiг, а стара й пита:

— Чи останешся? Що те лихо згадувати! — каже. — Моя дочка нiколи тебе обижати не буде: се вона так щось iз нездоров'я.

— Та коли ти обижаєшся, — промовила дочка, — то я й не доторкнусь до тебе.

— А як же менi, панночко, не обижатись? Хiба се ви мене пожалували, чи що, щоб я вам дякувала?

— Та вже годi, — перебиває стара. — Годись на рiк. Що схочеш?

— А я хочу двадцять карбованцiв, — кажу. — Дасте, то зостанусь, а нi, то пiду де в друге мiсце служити. I грошi хочу всi наперед.

Вони почали торгуватись: i дуже дорого, i грошi не можна разом. А я, як сказала, то й не одступаюсь од свого слова.

— Ну, — кажуть, — нiчого з тобою робити. Дамо двадцять рублiв, тiльки, не всi разом. Дай свою бум агу, а тобi ось п'ятнадцять карбованцiв.

"Вiзьму, — думаю собi, — хоч п'ятнадцять: йому тепереньки дуже потрiбно".

Оддала ту бумагу, що панотець менi дав, узяла грошi, подякувала та й до брата.

— На, — кажу, — братику мiй! Нехай тобi на добре поживання будуть!

Побув вiн зо мною два днi. Весело було й прокинутись, що побачу його, поговорю. Що то рiдне та своє!

Служу таки в тих самих панiв. Iще два мiсяцi менi до року осталось. Важко, боже, як ледачому годити! Та вже найнялась, як продалась, — треба служити! А добуду року, то, може, дасть менi господь, що добре мiсце натраплю собi. Аби схотiв, то знайдеш на свої руки муки!

ДВА СИНИ

I

Чоловiк умер, двоє дiток менi покинув, два сини. Треба менi заробляти, треба своїх дiток годувати. Не справлюсь сама. Те продала, те продала — усе попродала. Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров'ю обкипiло!

Збула… Клопочуся, бiдкаюся — з ночi до ночi. Нiколи раразд i дiточками втiшатись…

А дiтки ростуть, уже й в'ються коло мене i щебечуть- мої соловейки.

II

Андрiйко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був хлопчик, жвавий. Було, за день добре менi впечеться своєю пустотою, а ще лучче розважить. I посварюсь, i поцiлую його. Вiн був старшенький.

А що вже Василько, — тихий, сумирний: i в хатi не чуть, i на дворi не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що вiн у таку тяжку годину народився, хутенько пiсля мого чоловiка, чи таку вдачу йому бог дав.

Андрiйко село оббiжить, — вернеться червоний, смiючися, пустуючи; а сей, гляди, пiд хатою де-небудь сидiтиме: землею пересипається або зiлля всякi вишукує; розкопує щось — робачка вигребе або метелика вловить, — дивиться, думає… Гукне Андрiй, вiн увесь здригнеться. А коли, то, було, ляже в садку та цiлiсiнький день i пролежить нерухомо, мов прислухається до чого.

— Що се задумався, сину? — спитаю.

— Який сей свiт великий, нене!

Ще хлоп'ям був, приземком, а всi вже зiлля знав; i як зветься, i де й коли процвiтає, i яким цвiтом, i коли пташки у вирiй одлiтають, i коли прилiтають з вирiю — усе вiн теє знав.

— Се йому так бог дав! — було менi кажуть люди. — Не хайте його, — се йому так бог дав!

III

Ото, було, тими вечорами довгими осiннiми, як вже стомить мене робота, — заберу обойко до себе на колiна та почну на добрий розум навчати: як вмiю, так i навчаю. Розказую їм i про те, i про друге — толкуюся з ними. Отже, мiй Андрiйко хутко i заскучає; так вiн i вариться: очi собi тре, i позiхає, i зiтха. "Пустiть вже, мамо!" — проситься. А скоро пустив, — чого не загадає! I гомонить, i пустує, поки й сон зможе. А Василько буде хоч цiлечку нiч тую довгу iзо мною сидiти, мене слухаючи та менi в вiчi пильнесенько дивлячись. Поснемо. Вночi прокинешся — не спить Василько мiй.

— Сину! Чому ти не спиш?

— Так… не хочу!.. Чого, мамо, нiч темна-невидна?

— Так бог дав, дитино, що темно уночi… Спи, — кажу йому, — спи!

Вiн i змовкне… Тiльки довго ще невпокiйно ворочається.

Було, як мiсяць у вiконечко засвiтить, Василько дивиться, очей не зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дiтей мiсяць сипле промiнням, — то й укриваю, було, їх i наказую Васильковi: "Не дивись, Василечку, на мiсяць, — не годиться!" Вiн i зiтхне… То вже вряди-годи упаде така нiчка, щоб вiн спочив тихим духом, або зовсiм нема йому сну, або ж сни невпокiйнi сняться.

Андрiйко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зiйшло, а вiн мiцним сном висипається, розкидався-розгорiвся… Як його звечора трудно упорхати, так i пiднять уранцi. А прокинувся вiн, мiй пустунчик, — i гуком його в хатi аж сохи движать! Ну бiгать, гомонiть, гайнувати, аж усе пiде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч жалко, не жалко, а треба впинить: i пострахаєш, було, i покрикнеш на його…