"МІЙ ІЗМАРАГД", стр. 4
Він взяв її, щоб зараз
Головку їй скрутить.
Залебеділа пташка:
"Ой, стрільче, стій, пожди!
Я пташечка маленька,
Що з мене тут їди?
Пусти мене на волю,
Я дам тобі за те
Три добрії науки
На все твоє життє".
Стрілець мій здивувався:
"Чи бач, ся дробина
Мене навчати хоче!
Ну, що там зна вона?"
І мовить: "Добре, пташко!
Коли з твоїх наук
Я хоч що-то змудрію,
Тебе пущу я з рук".
І мовить птах: "Не жалуй
За тим, чи зле, чи гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".
Стрілець подумав: "Правда!
За тим жаліть не гоже,
Що сталось раз і більше
Відстатися не може".
І мовить птах: "Не рвися,
Завдавши серцю скрути,
Що зробиш - розробити,
Минуле знов вернути".
Стрілець подумав: "Правда!
Шкода бажань і скрути:
Що зробиш - не розробиш,
Що сталось - не вернути".
І мовить птах: "Ніколи
Не вір ні в які дива:
Не вір ні в яку вістку,
Що просто неможлива!"
Стрілець подумав: "Правда!
Чимало плещуть дива,
А розміркуєш - скажеш:
"Ся сплітка неможлива!"
"Гаразд, - сказав він, - пташко!
Не злі твої науки,
Лети ж собі й стрільцеві
Не попадайся в руки".
І пурхнула пташина,
На близькій гілці сіла
І, до стрільця звернувшись,
Таке йому повіла:
"Ей, та й дурний ти, стрільче,
Що дав мені здуриться!
А мною ти, небоже,
Міг добре поживиться!
Бо знай, в моїй утробі -
Якби ти знав отсе! -
Є перла так велика,
Як струсове яйце!"
Стрілець аж зойкнув з жалю:
"А, що ж я наробив,
Що так без застанови
Великий скарб згубив!"
І він підбіг під гілку
І скочив, що є сил,
Щоби спіймати пташку, -
Та ба, не має крил!
А потім мовив: "Пташко,
Пташиночко моя!
Вернись до мене! Буду
Тобі за батька я.
У клітку золотую
Всаджу тебе я сам
І все, чого захочеш,
Тобі я радо дам!"
Пташина відповіла:
"Дурний ти є, як був!
Всі три мої науки
Відразу ти забув!
Зробив ти добре діло,
Мені летіть велів, -
І зараз по хвилині
Сам того пожалів.
А потім забажав ти
Мене дістать ще раз
І просьбою вернути
Назад минулий час.
А чом? Бо несуразним
Повірив ти словам,
Що в мні є перла, більша
Удвоє, ніж я сам".
Легенди
ЛЕГЕНДА ПРО ВІЧНЕ ЖИТТЯ
Олександер Великий весь світ звоював
І отсе в Вавілоні мов бог раював.
А побожний аскет вік в пустині прожив
І молитвою й постом богині служив.
Наче сонце, що разом прогонює тьму,
Так богиня в опівніч явилась йому.
Прихилилась і мовить: "Мій вірний слуго,
Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?"
А с к е т м о в и т ь:
"Хоч яке се життя і трудне, і сумне,
Дай, щоб старість і смерть оминули мене".
Б о г и н я м о в и т ь:
"Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,
На ж тобі сей малий золотистий горіх.
Одну нічку не спи, один день промовчи
І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.
Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,
Дасть тобі молодим вічно жити воно".
Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,
І готовивсь аскет на великую річ.
Ось огонь розпалив із пахучих полін,
І кадило в огонь щедро кидає він,
І закони господні проходить умом,
Щоб очистити ум, не схибити притьмом.
Та ось сумніви в серці повстали страшні:
"Вічно жить - молодим - ну, пощо се мені?
Чи вертати у світ, де панує борба?
Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!
О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!
Та безцінний твій дар комусь іншому дам.
У нас цар молодий, богорівний наш цар!
Богорівним зовсім його зробить твій дар.
Міліонам він сонце, життя є нове,
Для добра міліонів хай вічно живе".
Олександер Великий весь світ звоював,
Та дівчини рабом себе він почував.
Персіянки Роксани предивна краса
В його серці горить, мов пожар, не згаса.
У обіймах його та красуня горда
Наче тає, на груди його припада;
Та хвилина мине, і він чує, що ось
В її серці вороже ворушиться щось,
І в очах, ще вогких від любві і жаги,
Дикі іскри горять, наче злі вороги.
З її уст вилітають бажання страшні -
Се бажання пожарів, убійства, різні.
Їй опертись король не здоліє й на мить:
Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!
Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..
День у день із небес його кидає в ад.
Олександер Великий богині моливсь:
"Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!
Або дай, щоб скінчилася мука моя,
Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?
Чом міняється так, кілько є в дні годин?
І чи в серці її я паную один?"
В тій хвилині аскет перед ним опинивсь
І покірно царю до землі поклонивсь.
"Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги
Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.
Не згордуй! Сей малий золотистий горіх -
Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх".
І він все розповів, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
"Міліонам ти сонце, добродій єси, -
Будеш жить вічно юний, як плід сей з'їси".
"Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!"
І великим, безсмертним почув себе цар.
"Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?
Постаріє, зів'яне, мов квітка марна!
Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?
З нею жить! Або радше ти сам умирай!"
Вже й не думає цар, до Роксани біжить:
"Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!"
І сказав їй усе, відки має сей плід,
Що робить, щоб богині сповнить заповіт.
"Коли любиш мене, моє сонце ясне,
Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.
А не любиш… - урвав. - Кого хочеш люби!
Ось тобі сей горіх! Що захочеш - роби!"
Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, -
Олександер не ждав її слова - пішов.
Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?
Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?
Не про те! Інший жар в її серці горить!
Інший бог там живе! Інший цар там царить.
Він мета її мрій, осолода очей,
Над усіх милий їй генерал Птолемей.
Хоч не любить її і холодний, як лід,
Вона рада свій вік дать за сам його вид.
"Вічно жить молодій, а без нього? О ні!
Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!
Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!
А як ні, то мені краще в світі не буть".
Птолемея знайшла, і дала йому плід,
І сказала, який в нім лежить заповіт.
А як ніч надійшла, вона тихо пішла,
Олександру в вино трути-зілля влила.
Занедужав король, важко стогне, кричить,
А Роксана при нім не ридає, мовчить.