Собака Баскервілів, стр. 5

— Сліди?

— Сліди.

— Чоловічі чи жіночі?

Доктор Мортімер якось дивно подивився на нас і відповів майже пошепки:

— Містере Холмс, це були відбитки лап величезного собаки!

Розділ III

Завдання

Зізнаюся, що по цих словах у мене пробіг мороз по шкірі.

Судячи з того, як тремтів голос у доктора, його самого глибоко схвилювала та розповідь. Холмс усім тілом посунувся вперед, і в його очах спалахнули сухі, колючі іскорки — беззаперечна ознака зацікавлення.

— Ви самі їх бачили?

— Достеменно, як бачу вас.

— І нічого про це не сказали!

— А навіщо?

— Невже, крім вас, їх ніхто не бачив?

— Вони були приблизно за тридцять кроків від тіла. Імовірно, на них просто не звернули уваги. Я б і сам нічого не помітив, якби не згадав про легенду.

— На болотах, мабуть, багато вівчарок?

— Так, звичайно. Але це була не вівчарка.

— Кажете, сліди дуже великі?

— Величезні!

— Але від тіла сера Чарльза вони були далеко?

— Так.

— Яка тоді була погода?

— Вогка, холодна.

— Але дощу не було?

— Ні.

— А яка ця алея?

— З боків висока зелена огорожа з густо порослими старими тисами. Посередині — стежка завширшки футів із вісім.

— А між чагарником і доріжкою є що-небудь?

— Так, обабіч неї іде смужка дерну завширшки близько шести футів.

— Якщо я правильно вас зрозумів, в алеї є хвіртка?

— Так, і вона веде на болота.

— А інших виходів туди немає?

— Ні.

— Отже, на тисову алею можна потрапити або прямо з будинку, або через хвіртку, що веде на болота?

— Є ще один вихід — через альтанку, але віддалік.

— Сер Чарльз туди дійшов?

— Ні, він лежав кроків за п’ятдесят від неї.

— Тепер, докторе Мортімер, будьте ласкаві відповісти мені на одне дуже важливе запитання: ви помітили сліди, але вони були не на траві, а на стежці?

— На траві слідів зазвичай не видно.

— Вони були по той бік стежки, що й хвіртка?

— Так, на самому краї, ближче до хвіртки.

— Надзвичайно цікаво! Ще одне запитання: хвіртка була зачинена?

— Не тільки зачинена, але й замкнена на навісний замок.

— Яка вона заввишки?

— Приблизно футів з чотири.

— Виходить, через неї можна перелізти?

— Так.

— А біля самої хвіртки що-небудь знайшли?

— Ні, нічого особливого.

— Боже мій! Невже там не подивилися?

— Чому ж? Я сам дивився.

— І нічого не знайшли?

— Там важко було що-небудь розібрати. Сер Чарльз, очевидно, простояв біля хвіртки хвилин п’ять-десять.

— Чому ви так вважаєте?

— Тому що попіл двічі впав з його сигари.

— Чудово! Оце помічник! Чи не так, Ватсоне? Ну, а сліди?

— Гравій було поцятковано його слідами. Інших я не помітив.

Шерлок Холмс нетерпляче ляснув себе долонею по коліну.

— Ех, якби я сам там був! — вигукнув він. — Це, певно, надзвичайно цікава справа. Які багаті можливості для серйозного наукового розслідування! Гравій — це така сторінка, на якій я міг би стільки всього прочитати! А тепер вона розмита дощем, затоптана черевиками допитливих фермерів… Ех, докторе Мортімер, докторе Мортімер! Чому ж ви одразу мене не покликали? Який гріх на вашій совісті!

— Я не міг звернутися до вас, містере Холмс: адже тоді мені довелося оприлюднити всі ці факти, а я вже пояснив, що мене втримувало від такого кроку. До того ж, до того…

— Чому ж ви вагаєтеся?

— Є певна царина, де безсилий навіть найпроникливіший і найдосвідченіший детектив.

— Ви натякаєте, що ми маємо справу з надприродною силою?

— Я цього не кажу.

— Не «кажу», але «думаю»?

— Відтоді як сталося це нещастя, містере Холмс, мені розповіли про кілька випадків, які важко пов’язати з природним плином справ.

— Наприклад?

— Я з’ясував, що дехто з місцевих жителів ще до трагічної смерті сера Чарльза бачив на болотах дивну істоту, яка достоту відповідає описам Баскервільського демона й не схожа на жодну іншу тварину, відому науці. Усі, хто її бачив, стверджували в один голос: це страшна, неймовірно велика примара, що світиться. Я опитав цих людей. Їх було троє: наш сусід, людина досить тверезих поглядів на речі, місцевий коваль і один фермер. Усі розповідають про дивовижу, майже слово в слово повторюючи опис того пса, про якого згадується в легенді. Повірте мені, містере Холмс: у всій нашій окрузі панує жах, виходити на болото вночі не наважується ніхто, хіба що найсміливіші відчайдухи.

— І ви, людина науки, вірите, що це явище — надприродне?

— Я сам не знаю, чому вірити.

Холмс знизав плечима.

— Досі моя діяльність не витікала за межі цього світу, — сказав він. — Я борюся зі злом у міру своїх скромних сил і можливостей, але повстати проти самого прабатька зла буде, мабуть, надто самовпевнено з мого боку. Однак ви не заперечуватимете, що сліди на гравії — річ досить реальна?

— Собаці, про якого мовиться в легенді, не можна відмовити в реальності, якщо він зміг загризти людину. І все-таки в ньому було щось демонічне.

— Я бачу, ви остаточно перейшли на бік містиків, докторе Мортімер. Тоді скажіть мені от що. Якщо ви маєте такі погляди, для чого тоді вам знадобився я? Ви кажете мені, що марно розслідувати обставини смерті сера Чарльза, і водночас просите мене взятися за це.

— Ні про що таке я вас не просив.

— Тоді чим я можу вам допомогти?

— Порадою. Скажіть мені, як мені слід поводитися з сером Генрі Баскервілем, який приїде на вокзал Ватерлоо, — доктор Мортімер подивився на годинника, — рівно за годину з чвертю.

— Це і є спадкоємець?

— Так. Після смерті сера Чарльза ми з’ясували, що він господарює у себе на фермі, в Канаді. З огляду на відгуки, це чудовий молодий чоловік. Я зараз кажу не як лікар, а як довірена особа й виконавець духівниці сера Чарльза.

— Інших претендентів на спадщину немає?

— Ні. Єдиний інший родич, про якого нам удалося дещо дізнатися, це Роджер Баскервіль — молодший брат нещасного сера Чарльза. Всього братів було троє. Середульший (це й був батько Генрі) помер замолоду.

Молодший, Роджер, уважався в родині паршивою вівцею. Він успадкував Баскервілівську деспотичність і був як дві краплі води схожий на фамільний портрет того самого Гуго Баскервіля. В Англії Роджер не прижився і змушений був тікати до Центральної Америки, де й помер у 1876 році від жовтої лихоманки. Генрі — останній нащадок роду Баскервілів. За годину і п’ять хвилин я маю зустріти його на вокзалі Ватерлоо. Він сповістив мене телеграмою, що сьогодні вранці приїжджає до Саутґемптона. Отже, містере Холмс, порадьте, як мені з ним учинити?

— А чом би йому одразу не поїхати до свого родового маєтку?

— Так, це рішення напрошується саме собою. Але згадайте, що всі Баскервілі, які жили там, трагічно гинули. Я певен, якби сер Чарльз мав можливість із мною поговорити перед смертю, він заборонив би мені привозити останнього нащадка давнього роду в це страшне місце. І водночас не можна заперечувати, що спокій усієї нашої бідолашної округи залежить від того, погодиться сер Генрі жити у своєму маєтку чи ні. Якщо Баскервіль-Хол стоятиме пусткою, всі починання сера Чарльза зведуться нанівець. Я боюся, що моя особиста зацікавленість у наших місцевих справах візьме гору над здоровим глуздом, і тому звертаюся до вас по пораду.

Холмс замислився.

— Двома словами, справа така, — сказав він нарешті. — Ви вважаєте, що якась зла сила робить Дартмур небезпечним для Баскервілів. Чи правильно я вас зрозумів?

— У всякому разі, є підстави думати саме так.

— Так. Але якщо ваша теорія про надприродні сили правильна, то вони здатні згубити цього молодого чоловіка не тільки в Девонширі, але й у Лондоні. Важко уявити собі диявола з територіально обмеженою владою. Адже це не якийсь там член парафіяльного управління.