Собака Баскервілів, стр. 22

Сер Генрі застогнав.

— Так, так може вити тільки собака, — сказав він після тривалої паузи, — Але він десь далеко, он там.

— Я не можу визначити, звідки лине це виття.

— Його принесло вітром. А де Ґрімпенська твань? Там?

— Так.

— Так, звідти воно і йшло. Облиште, Ватсоне! Ви й самі думаєте, що це вив собака. Я не дитина. Не бійтеся сказати мені правду.

— Того разу зі мною був Степлтон. Він каже, що так кричать якісь птахи.

— Ні, це собака. Боже мій! Невже в усіх цих небилицях є хоч частка правди? Невже мені загрожує якась невідома небезпека? Ви не вірите в це, Ватсоне?

— Ні, ні!

— А все-таки одна річ — глузувати з таких дурниць у Лондоні й зовсім інша — чути це, стоячи в темряві на болотах. А мій дядько? Адже біля його тіла знайшли собачі сліди. Усе сходиться. Я не боягуз, Ватсоне, але в мене кров стигне в жилах від цих звуків. Торкніться моєї руки.

Вона була холодна, ніби мармур.

— Нічого, завтра все минеться.

— Ні, цього виття мені ніколи не забути. Що нам тепер робити?

— Повернемо додому?

— Нізащо! Ловити цього негідника, то ловити. Ми з вами полюємо за каторжником, а дивовижний собака, напевно, полює за нами. Ходімо, Ватсоне! Нехай усі виплодки пекла збіжаться сюди на болота — відступати все одно не можна.

Спотикаючись на кожному кроці, ми повільно рушили далі. І праворуч, і ліворуч над нами нависали невиразні в темряві обриси скелястих пагорбів.

Попереду, як і раніше, маячив маленький жовтий вогник. Немає нічого оманливішого за відстань у цілковитій пітьмі. Вогник мерехтів то біля самого обрію, то лише за кілька кроків від нас. Але нарешті ми розглянули джерело світла і зрозуміли, що тепер до нього недалеко. Це була свічка, вставлена в ущелину між каменями, які захищали її від вітру та від стороннього ока, залишаючи відкритою тільки з боку Баскервіль-Холу.

Наше наближення приховував великий гранітний валун. Ми причаїлися за ним і обережно визирнули назовні. Дивно було бачити цю самотню свічку серед боліт! Жовтий язичок полум’я, що відсвічував на каменях, — і жодної ознаки життя довкола.

— Що робити тепер? — прошепотів сер Генрі.

— Почекаємо тут. Він, імовірно, десь поблизу. Можливо, зараз здасться.

Та не встиг я цього проказати, як ми побачили його. В ущелині, де горіла свічка, з’явилося страшне, поборознене слідами згубних пристрастей обличчя, в якому не було нічого людського. Таке обличчя, обліплене брудом, заросле щетиною, усе в ковтунах, цілком могло належати одному з тих дикунів, які жили колись на схилах цих пагорбів.

Вогник свічки віддзеркалювався в хитрих маленьких очицях, які злобливо бігали в різні боки, ніби очі звіра, що зачув у темряві кроки мисливців.

Щось, імовірно, викликало його підозру. Чи то в них із Беррімором був якийсь умовний знак, невідомий нам, чи то він відчув, що справи негаразд, але я відразу помітив сліди страху на його огидній фізіономії. Він міг щосекунди загасити свічку й зникнути в темряві. Я вибіг уперед, сер Генрі за мною. Каторжник із криком жбурнув камінь, що розлетівся на шматки, ударившись об валун поруч із нами. Я встиг тільки побачити, що він приосадкуватий, широкоплечий. На щастя, цієї хвилини крізь хмари вигулькнув місяць. Ми кинулися вгору пагорбом, а каторжник мчав іншим його схилом, стрибаючи по каменях зі спритністю гірського цапа.

Вдалий постріл міг би поранити його, але я захопив із собою револьвер тільки для захисту, а не для того, щоб стріляти в спину неозброєній людині.

І я, і сер Генрі бігали непогано, однак незабаром ми зрозуміли, що нам його не наздогнати. Селдена, освітленого яскравим місячним світлом, ми ще довго бачили попереду, поки нарешті він майже зник, перетворившись на маленьку цятку, що швидко рухалася схилом віддаленого пагорба. Відстань між нами дедалі зростала. Нарешті ми остаточно знесилилися й присіли на камені, дивлячись вслід його фігурі.

Аж раптом сталося щось дивне й справді несподіване. Ми вже підвелися, вирішивши припинити марну погоню. Місяць був праворуч від нас; нерівна вершина гранітного стовпа чітко вимальовувалася на тлі його срібного диска. І на цьому стовпі я побачив людську фігуру, яка стояла нерухомо, немов статуя з чорного дерева. Не подумайте, Холмсе, що це була галюцинація. Я, як ніколи, міг покластися на свій зір!

Наскільки мені вдалося роздивитися, це був високий, худий чоловік. Він стояв, трохи розставивши ноги, схрестивши руки на грудях, опустивши голову, і, немов розмірковуючи, дивився на царство торфу й граніту, що пролягало перед ним. Ось таким і уявляється мені дух тутешніх боліт! Це був не каторжник. Він стояв далеко від місця, де той зник, та й на зріст він був вищим. Скрикнувши від несподіванки, я повернувся до баронета і схопив його за руку. Секунди, що знадобилася мені на це, було досить — людина зникла. Гостра вершина гранітного стовпа врізалася у місячний диск, але нерухомої, мовчазної фігури на ній уже не було.

Я відразу вирішив, що треба піти туди й оглянути цього стовпа, але він стояв від нас досить далеко, а баронетові було не до пригод — він усе ще не міг заспокоїтися після страшного виття, яке нагадало йому про похмурий сімейний переказ. До того ж сам він нічого не бачив, отже, його не могло схвилювати «те дивне видовище».

— Напевно, вартовий. Із часу втечі каторжника болота так і кишать ними, — сказав він.

Можливо, що сер Генрі мав рацію, але мені так кортіло остаточно переконатися в цьому! Сьогодні ми сповістимо прінстаунській владі, де переховується каторжник-утікач. Але все-таки шкода, що нам не вдалося самим його впіймати і з тріумфом повернути до в’язниці!

Такі події останньої ночі, і ви, любий Холмсе, маєте визнати, що вам надано вичерпний звіт про них. Більша частина моїх розповідей, звичайно, нашої справи ніяк не стосується, але я вважаю за потрібне повідомляти у своїх листах про всі факти — вибирайте з них ті, які вам послужать. Деякі успіхи ми все-таки маємо. Ми знаємо, чому так поводились Беррімори, а це значно прояснило ситуацію. Але таємниця торф’яних боліт, таємниця їхніх дивних мешканців і досі залишається нерозгаданою. Можливо, в наступному листі мені вдасться відхилити завісу над нею. А найкраще було б, якби ви самі сюди приїхали.

Розділ X

Уривки зі щоденника доктора Ватсона

Дотепер я цілком обходився у своєму оповіданні звітами, які Шерлок Холмс отримував від мене в перші дні після мого приїзду до Баскервіль-Холу. Нині ж ми підійшли до такого моменту, коли я змушений залишити цей прийом і знову покластися на свою пам’ять, підкріпивши її виписками з власного щоденника. Ці два уривки впритул підведуть нас до тих подій, які навіки закарбувались у мене в мозку.

Я зупинився на описі нашої невдалої погоні за каторжником і на тому, що було після того. Поведу свою розповідь з наступного ранку.

16 жовтня. Похмурий сірий день, мрячить дощ. Над Баскервіль-Холом низько нависли хмари; час від часу вони рідшають, і тоді крізь прогалини вдалині прозирають похмурі простори торф’яних боліт, на яких поблискують сріблом схили пагорбів і мокрі валуни. І в будинку, і просто неба — всюди сумно. Після пережитого вночі баронет перебуває у похмурому настрої. Я сам відчуваю якийсь тягар на серці, і мене гнітить передчуття невідворотного лиха — воно стає дедалі страшнішим, бо пояснити його я неспроможний.

А хіба немає підстав для занепокоєння? Варто лише відновити ланцюг подій, і всі вони свідчать про присутність якихось темних сил, що діють тут. Смерть останнього господаря Баскервіль-Холу достоту збігається з сімейним переказом та чутками серед фермерів про дивну істоту, що раз по раз з’являється на болотах. Та і я сам двічі чув звуки, схожі на віддалений собачий гавкіт. Ну не можна ж насправді повірити, що все це — надприродні явища! Примарний собака, який залишає сліди на землі й голосно виє? Ні, це нестерпно!