Про відважного Барвінка та коника Дзвоника, стр. 6
Вовк упертий заходить збоку.
«Ну ж і трапився кінь, нівроку!
Вчора з’їв рисака гнідого.
Угамую й тебе, худого!»
А конячка як дасть по лобі —
Вовк від болю аж гаркнув:
«Пробі!» Наїжачилась вовча шуба.
Кінь рвонувся і... вирвав дуба!
Вирвав, наче тонку билину.
Дуб вовчиську упав на спину.
Від страшного того удару
Шерсть злетіла під саму хмару.
Вовк розпався на сім частинок...
Тут прокинувся наш Барвінок.
Кулачками протер очиці.
Вже у гаї щебечуть птиці.
Кінь дрімає собі спокійно.
Дуб стоїть на землі надійно...
***
— Годі спати, у нас діла є! —
Знов Барвінок коня сідлає.
Сходить сонце, росою вмите.
Дзвонить колосом стигле жито.
Як багато на світі дива!
Рідна земле, яка ти красива!
Гей, Барвінку, пильніше дивися —
Три дороги в степу розійшлися.
Зупинився козак у тривозі:
— По якій же їхать дорозі?
У хлопчини одна турбота;
Відшукати маєток Осота
І той скарб дорогий дістати.
Що його стережуть супостати.
Ось біжить моріжком Перепілка,
А за нею ще й діточок кілька.
Наш Барвінок гукає: — Пташко!
Покажи мені шлях, як неважко.
Що веде до царя Осота.
Позмагатися з ним охота!
Перепілка сховалася в житі.
— Ні,— промовила,— спершу скажи ти:
Чи руйнуєш пташині гніздечка?
Чи збираєш пташині яєчка?
Аж обурився хлопчик: — Та що ти!
Не роблю я такої підлоти.
Пташок корисних кривдити шкода.
Ними ж красна уся природа.
Перепілка тоді говорить:
— їдь праворуч, за сині гори.
Там в яру, край старого дота,
Ти побачиш палац Осота.
Зняв Барвінок свою перчину.
— Зараз,— мовив,— туди полину.
Будь, сестрице моя, здорова.
Дуже в тебе ласкава мова.
Хай ростуть твої дітки великі,
Хай же їх обминають шуліки!
Знову їде Барвінок по полю,
По широкому полю-роздоллю.
Вітер віє, та пісню співає,
Та бадьорі думки навіває.
Що так швидко летить понад травами,
Під вітрами легкими, ласкавими?
То кружляє малесеньке Сонечко:
— Гей, Барвінку!—гукає.—
Гей, Дзвоничку!
Я з далеких країв прилетіло,
Болять крильця, болить моє тіло.
Зупиніться хоча б на хвилину.
На билину я сяду, спочину.
Розкажу вам, чого я літаю,
Розкажу вам, кого я шукаю.
Є над ставом біла хатка.
Там живе мале дівчатко.
Щебетливу, ніби пташка,
Звуть ту дівчинку
Ромашка.
Русі в дівчинки косички.
У косичках сині стрічки.
Очі карі. Довгі вії.
Все вона робити вміє:
Вміє шити вишивати,
І читати, і писати.
Встане рано-пораненько,
Одягається швиденько.
Набере води з кринички —
Руки вимиє і личко...
Є у неї сад і квіти,
Їх доглянуть — треба вміти!
Я живу в саду Ромашки.
Хоч маленька я комашка,
Ні вночі, ні вдень не сплю,
На листочках нищу тлю.
Так жили ми тихо й мирно
І дружили щиро й вірно.
Але якось до садка
Притаскало Будяка.
Він гукнув: — Кінчай роботу!
Я слуга Царя Осота!
Царь за службу і заслуги
Дав мені оці округи,
Щоб отут я вкоренився,
Жив собі та веселився.
Отже, те, що в тебе є.
Від сьогодні все моє!
Забирай свої манатки
І тікай з цієї хатки!
Жартувати не люблю:
Не втечеш — так задавлю!
І тепер садок зів’яв.
Замулився світлий став.
Той Будяк квітує рясно.
Мучить дівчинку нещасну.
На будяччі павуки
Почепили гамаки,
Павутиння в’яжуть, кляті,
У Ромашки просто в хаті
І сичать: — Усе це наше!
От мені Ромашка й каже;
— Сонечку-комашко,
Порятуй Ромашку!
Крильця ж є у тебе.
Піднімися в небо,
Політай там вільно.
Придивляйся пильно.
Між доріг-стежинок
Їде сам Барвінок.
Під Барвінком коник
Зелененький Дзвоник.
Сядь біля дороги.
Поклонися в ноги.
Розкажи про мене.
Про життя нужденне,
Про важку наругу,
Будяка-хапугу.
Зброю хай готує.
Хай мене рятує.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Гей, як свиснув Барвінок Хрещатий:
— Начувайся, Будяче патлатий!
Хоч у тебе й багато сили.
Але ми ще сильніших били!
Відпустив він повіддя шовкове —
Заблищали стальні підкови.
Попід гаєм, попід горою
Кінь гарячий летить стрілою.
Мчиться, скаче козак на ньому,
Не боїться він тучі й грому.
Раптом тьохнуло серце в Барвінка;
На горі бовваніє хатинка...
Хоч Барвінок — козак хоробрий,
Хоч вояка із нього й добрий,
Але й він сполотнів від страху.
Як Будячу уздрів папаху.
Затряслись його ноги і руки,
Як.побачив круті шаблюки.
А шаблюк тих не менш як двісті!
Навіть коник закляк на місці.