Останній рейс, стр. 29

Сахно закінчив вивчення документів, відклав їх убік і написав розписку, що ним вилучені накладні від № 110/12 до 125/12 включно.

Язик у Тетері наче задерев'янів і, збліднувши, він спитав якимсь утробним, не своїм голосом:

— Ви забираєте їх? Навіщо?

— Ви ж не перший рік працюєте і добре знаєте, як провадяться ревізії. — І він вийшов.

Немов ужалений, Тетеря заметався по складу. «Сахно все розкопав!» Він кинувся порадитись до Поніманського, але того послали у відрядження. Засунувши під язик таблетку валідолу, тримаючись за серце, Тетеря почвалав в цех розкрою. Проте і там йому не пощастило. Шкарбун захворів і не вийшов на роботу. Їхати до Шкарбуна додому не було часу: жив він у дачному селищі Ясне за двадцять кілометрів від міста. Адреси ж Чернушкіна він не знав. Лишався один Макогон.

Збрехавши, що нездужає, Тетеря відпросився з роботи. І знову його підстерігала невдача. Макогон поїхав у черговий рейс в Баку. Доводилось покладатися тільки на самого себе. Що робити? Дочекатись, поки Сахно йтиме з фабрики, напасти, відібрати накладні? Але Тетеря знав себе, знав, що в нього не вистачить духу, сміливості… Пустити сльозу, розплакатись перед Сахном, впасти навколішки, пообіцяти тисячу, три тисячі карбованців, віддати все, все, що в нього є…

Віддати все, що він, ризикуючи своєю шкурою, накопичив?! Ні! Нізащо! Сяде на перший-ліпший поїзд і якнайдалі, світ за очі. Грошей на два-три роки з лихвою вистачить… А будинок? З собою не забереш… Ні, все-таки краще хабар… Аби тільки згодився, і тоді не треба переховуватись, кидати будинок… Небезпечно… А раптом заявить?.. Якщо дати якнайбільше — згодиться… Од грошей лише дурні відмовляються. Але скільки? Хоч би не прогадати… Сто? Замало… Тисячу? Жирно буде… Вистачить і п'ятсот. Дам п'ятсот, а Шкарбунові і Поніманському скажу — тисячу. Мовляв, усі витрати на трьох. Хай потрусять гаманцями. Нічого їх жаліти. Ні, погано ділиться… Скажу, що дав тисячу двісті. Тоді з кожного по чотири сотні… Значить, баришу в мене буде триста… Але як же сунути хабара?.. Послати Катю? Гм, справді! Так і зроблю…»

Взявши в ощадкасі п'ятсот карбованців, Тетеря помчав додому. Про свої неприємності він розповів дружині. Її кругле обличчя почервоніло, вона нервово почала перебирати коралове намисто товстими пальцями. В маленьких очицях застиг жах.

— Петрусику, що ж буде?

Тетеря пояснив їй свій план, і вона безмовно згодилась. Тетеря витягнув з бокової кишені хрусткі новенькі купюри, і тут її серце не витримало, з очей бризнули сльози.

— Перестань! Чого рюмсаєш, дурепо! Грошей тобі шкода, а мене ні?! Хай в тюрму запроторять?

— Петрусику, рідний ти мій! Та хіба ж я проти? Гроші дуже… великі… Жаль… Може, йому, сукиному сину… половини вистачить?

— Мені, думаєш, не жаль? Неси! Так треба! — цикнув Тетеря.

Ковтаючи сльози і боязко поглядаючи на чоловіка, Катерина швидко зібралась.

— Зажди, не поспішай! — зупинив Тетеря. — Гроші куди сховала?! Знаю тебе, роззяву…

— В сумку.

— Гляди мені! Загубиш, можеш додому не повертатись… А вулицю запам'ятала? Ще, чого доброго, переплутаєш і віддаси, кому не треба.

— Не терзай себе даремно. Все зроблю як слід. Ти краще ляж, а то, диви, як замучився: один ніс лишився.

— Баки не забивай! Кажи адресу!

— Червонозоряна, сорок вісім… Сахно Валентин Филимонович.

… Тетеря сновигав як неприкаяний. Все його дратувало. Ні з того ні з сього злісно копнув ногою Пірата, що хотів було в нападі собачої відданості лизнути руку хазяїнові. Пішов у дім, ліг на тахту. Але зробилося душно, і він почалапав розчинити вікно. Взявся за раму й скрикнув від болю: в руку, мов голки, вп'ялися колючки кактуса.

— Понаставляла різної погані! — спалахнув Тетеря. — Прибутків ніяких! Ходи, поливай та на горщики гроші витрачай. — І з люттю, ніби кактуси були в чомусь винні, почав шпурляти їх за вікно.

Знесилений, ницьма кинувся на тахту і так пролежав, поки не прийшла дружина.

— Ху-у… Ну й зморилась… — відхекувалась вона. — Задуха… Зробила, як ти казав.

— Ну, хвалити бога, — повеселішав Тетеря. — Завтра візьму накладні, і все тишком-нишком… Як він? Нічого не сказав?

Катерина Трифонівна зам'ялася.

— Та так… Узяв, подивився… Потім каже, можете йти.

— Питав, хто ти така і від кого?

— Ні.

— Треба було сказати, що я, мовляв, дружина Тетері.

— То ти ж мені…

— Я тобі! Сама повинна метикувати!

… У вівторок Тетеря прийшов на фабрику задовго до початку роботи. Він сподівався зустріти Сахна і сказати, що гроші передані від нього. Дочекатися Сахна йому не пощастило. Його покликали видати підкладкову тканину, волос і бортовку.

О дев'ятій годині на склад прибіг Шкарбун.

— У тебе все гаразд? Нічого не знайшли?

— А в чім справа? — похолов Тетеря. Сьогодні Шкарбун був сам на себе не схожий. Від його звичайної флегматичності не лишилося і сліду.

— Я тільки що від директора… Була п'ятихвилинка… Сидимо, обговорюємо всілякі там дурниці. Виконаємо, перевиконаємо… Заходить секретар і каже директорові: дзвонив Сахно… Затримується… пішов у міліцію… Тут наче обухом мене по голові. Чому його раптом потягло в міліцію? Не інакше, щось рознюхав.

— Накладні в мене на ратин забрав, — видушив з себе Тетеря, ледве повертаючи неслухняним язиком, — а там… там…

— Ну, вимучуй, вимучуй… Що там? Кажи! — позеленів Шкарбун.

— До-дописки…

— Розшелепа! Всіх згубив!

— Я ж казав… Ви з Поніманським не хотіли слухати. Відмахувались…

— «Казав, казав», — передражнив Шкарбун. — Зроблять зустрічну перевірку — і кінець… Читайте в газетах повідомлення: днями було заслухано справу групи розкрадачів з фабрики «Спартак» — Тетері Петра Борисовича, Поніманського Михайла Семеновича, Шкарбуна Гната Онуфрійовича та інших. Всіх їх засуджено на тривалі строки позбавлення свободи з повною конфіскацією майна. Вирок був зустрінутий оплесками присутніх у залі чесних радянських трудівників.

— Перестань блазня з себе удавати! Ти ж не Поніманський, — по-страдницькому зморщився Тетеря, якого кожне слово Шкарбуна шмагало, наче батіг. — Порадь, що робити.

— Закривай свою лавочку і бігом до Сергія Олександровича. Він щось придумає. На нього вся надія.

— Де він живе?

— Дніпровський бульвар, тридцять, квартира три. На першому поверсі. Він зараз має бути вдома.

ЗНОВУ БУРАТІНО

Останні дні Чистяков перебивався тим, що підвозив випадкових пасажирів, хоча Чернушкін якнайсуворіше заборонив йому виїздити на автомашині. Заробіток був непостійний. Сталося так, що в нього не лишилося грошей навіть на бензин, і останніх два дні його сніданок, обід та вечеря складалися з шматка хліба та кухля кип'ятку. Чистяков кілька разів принижувався перед Чернушкіним, але в нього випросити грошей було не так просто. Постійне безгрошів'я набридло, і Чистяков серйозно подумував, як і в минулі часи, зайнятися спекуляцією. Але чим спекулювати? Маслом? Цукром? Крамом? Взуттям? Але ж хто буде переплачувати, коли все це є в магазинах?., йти на роботу? Та він ніколи в житті не турбував себе подібним заняттям, зневажав будь-яку працю, воліючи краще вмерти з голоду.

Сьогодні вранці Чистяков виявив, що все його багатство дорівнює трьом копійкам. Розраховуючи на сніданок, він зайшов до бабусі — сусідки, гостинністю і добродушністю якої він користувався у важкі хвилини. Двері до кімнати були відчинені, але старенької вдома не було. Через вікно Чистяков побачив, що вона вішає у дворі білизну. В каструлі на газовій плиті щось булькотіло і апетитно пахло. Чистяков витрусив з кишені на стіл рештки тютюну, перемішані з кришками хліба, скрутив з клаптя газети козячу ніжку і закурив. Пускаючи сизі клуби диму, він сів на табуретку і став терпляче чекати повернення хазяйки, його увагу привернула блискуча кругла коробочка, в яких звичайно продають леденці. Чистяков чортихнувся: коробочка була порожня. Зате під нею лежала квитанція на сплату за квартиру і… п'ять карбованців… Рука якось сама по собі вмить заховала п'ятірку в кишеню.