Гра престолів, стр. 66

Усе скінчилося вранці на його п’ятнадцяті іменини. Прокинувшись, він знайшов свого коня засідланим і готовим у дорогу. Троє стражників супроводили його до лісу поблизу Рогошпиля, де батько саме обдирав упольованого оленя.

— Ти вже майже дорослий чоловік і мій спадкоємець, — мовив князь Рандил Тарлі до старшого сина, вправно білуючи звіра довгим ножем. — Я не маю приводу зрікатися тебе, але й не дозволю успадкувати землю з титулом, які по честі повинні перейти Діконові. Серцеруб має потрапити до рук досить сильних, аби його втримати. А ти не вартий бодай торкнутися його руків’я. Отже, я вирішив, що цього дня ти оголосиш про своє бажання вдягти чорне. Ти навіки відмовишся від братового спадку і відбудеш на північ ще до заходу сонця.

— Якщо ж ти відмовишся, — вів далі батько, — то назавтра ми виїдемо на полювання, десь посеред цього лісу твоя коняка спіткнеться, ти вилетиш із сідла та заб’єшся на смерть… саме так я скажу твоїй матері. Вона має жіноче серце і здатна ніжно любити навіть такого, як ти, а я не хочу завдавати їй зайвого болю. І не май на думці бодай якось переступити мою волю. Ніщо не втішить мене більше, аніж вполювати таку свиню, як ти.

Він відклав ножа убік, червоніючи від крові по самі лікті.

— Тож ось тобі твій вибір. Або до Нічної Варти… — Він сягнув досередини оленя, вирвав серце і стиснув його в кулаці, капаючи кров’ю долу, — або отак.

Сем розповідав спокійним, глухим голосом, наче це трапилося не з ним, а з кимось іншим. «Дивно», подумав Джон, «він і сльози не пустив, жодної». Коли оповідь скінчилася, вони якийсь час сиділи і слухали вітер. У цілому світі мовби не залишилося іншого звуку.

Нарешті Джон порушив мовчанку.

— Гайда до трапезної.

— Нащо? — спитав Сем.

Джон знизав плечима.

— Випити гарячого сидру. Або вина з прянощами, якщо тобі більше смакує. Іноді вечорами нам співає Дареон, коли має наснагу. Раніше він був співцем… ну, не зовсім співцем, але майже. Він навчався в співця.

— Як його занесло сюди? — запитав Сем.

— Князь Рябин, що сидить на Золотогаї, застукав його в ліжку зі своєю дочкою, на два роки за нього старшою. Дареон присягається, що вона сама допомогла йому влізти до вікна, та приведена перед батькові очі, пожалілася, що її згвалтували. І ось він тут. Коли маестер Аемон почув спів Дареона, то сказав про нього: гримить, як грім, а смакує, як мед.

Джон посміхнувся.

— Ропух теж, бува, співає, коли розум його полишає. Застільних пісень, яких навчився у батьковому шинку. Пип каже про його спів: гримить, наче віл пердить, а на смак гірший від сцяк.

І вони зареготали разом.

— Я б охоче послухав і того, й іншого, — зізнався Сем, — та вони, мабуть, не захочуть мені співати.

На обличчі в хлопця з’явився стурбований вираз.

— Назавтра він знову примусить мене битися, га?

— Авжеж, — змушено погодився Джон.

Сем незграбно зіп’явся на ноги.

— Тоді краще мені поспати.

Він загорнувся у опанчу і почалапав геть.

Решта хлопців усе ще сиділа в трапезній, коли Джон повернувся самодруг із Привидом.

— Де це тебе носило? — запитав Пип.

— Балакав із Семом, — відповів той.

— Він справді боягузище, — відзначив Грен. — За вечерею на лаві були ще місця, та він отримав свого пирога і пішов, а з нами сісти злякався.

— Пан Підчереван гидують їсти з одного столу з усяким набродом, — кпинив Джерен.

— Ні, то ж пиріг зі свининою був, — вишкірився Ропух. — Засоромився, що з голодухи мусить на людях братика жерти.

І він почав гучно рохкати.

— Припини! — люто сіпнувся Джон.

Інші хлопці стишилися, зачудовані його раптовим нападом.

— Слухайте всі сюди, — мовив Джон посеред тиші, а далі розказав, як воно тепер буде. Пип підняв голос за нього, як Джон і гадав. Але коли мовив своє слово Гальдер, то Джон приємно здивувався. Грен спочатку вагався, але Джон знав, якими словами на нього подіяти. Зрештою всі дійшли згоди. Когось Джон переконав, комусь задурив голову, когось присоромив, а коли треба було, то й настрахав. До загальної змови не приєднався один тільки Раст.

— Ви, дівчатка, як хочте, — мовив Раст, — але якщо Терен поставить мене супроти панни Кабанни, то я вріжу собі ласий шматочок сала.

Він зареготав Джонові у обличчя і полишив товариство.

Кілька годин по тому, коли замок заснув, до його келії навідалися троє. Грен тримав за руки, Пип сів на ноги. Джон чув, як зсудомлено Раст задихав, коли Привид скочив йому на груди. Очі лютововка палали червоним, як гаряче вугілля, а зуби легенько покусували горло хлопця, щоб пустити трохи крові.

— Ти не забувай, що ми знаємо, де ти спиш, — тихо мовив Джон.

Наступного ранку Джон почув, як Раст каже Альбетові та Ропухові, що порізався, коли голився.

Від того дня ані Раст, ані хтось інший Семвела Тарлі не чіпав. Коли пан Алісер виставляв їх на бій супроти нього, то вони лише захищалися, відкидаючи вбік його повільні незграбні удари. Якщо майстер-мечник наказував нападати, хлопці підскакували до Сема, злегка ляскали його по нозі, панцерові або шоломі, та й по тому. Пан Алісер лютував, погрожував, кликав усіх боягузами, дівками, а чи й гірше, але Сем так і лишався неушкодженим. Кілька вечорів по тому за наполяганням Джона він зайняв місце на лаві поряд з Гальдером. Ще два тижні минуло, поки він насмілився вступити до розмови. Але з часом він реготав з мармиз Пипа і дражнив Грена не гірше за всіх інших.

Хай там як, Семвел Тарлі був товстун і боягуз, але не дурень. Якось увечері він прийшов до Джонової келії.

— Не знаю, що ти зробив, — мовив Сем, — але це точно твоїх рук справа.

Він сором’язливо відвернувся.

— Я ніколи раніше не мав друга.

— Ми не друзі, — відповів Джон і поклав руку на дебеле Семове плече. — Ми брати.

«Саме так, брати», подумав він, коли Сем пішов собі. Робб, Бран, Рікон були синами його батька, і він любив їх не менше, аніж раніше. Та Джон розумів, що серед них він ніколи не був своїм, головне зусиллями Кетлін Старк. Сірі стіни Зимосічі ще з’являлися йому вві сні, та все життя його тепер було у замку Чорному, а братами йому стали Сем, Грен, Гальдер, Пип і решта потолочі з усіх королівств, яка носила чорне вбрання Нічної Варти.

— Дядько правду казали, — прошепотів він до Привида і подумав, чи побачить він ще колись Бенджена Старка, щоб розповісти йому про це.

Едард VI

— Увесь цей клопіт викликано турніром Правиці, панове радники, — жалівся королівській раді тисяцький міської варти.

— Королівським турніром, — виправив Нед похмуро. — Запевняю вас, Правиця бажав би на очі того турніру не бачити.

— Називайте, як забажаєте, пане мій. З усієї держави їдуть лицарі, а на кожного прибулого лицаря у місті з’являються двоє компанійців, троє ремісників, шестеро сердюків, тузінь купців, зо два тузні шльондр і стільки злодіїв, що страшно рахувати. Від семиклятої спеки місто лихоманить і без турніру, а з цими прибульцями… Учора ввечері ми мали втопленика, бійку у корчмі, три поножів’я, згвалтування, дві пожежі, без ліку грабунків і п’яну гонитву верхи уздовж Сестринської вулиці. Позаминулої ночі у Великому Септі знайшли жіночу голову — плавала просто у веселковій водоймі. Чия то голова і як туди втрапила — ніхто не відає.

— Який жах, — здригнувся Варис.

Натомість князь Ренлі не став давати волі почуттям.

— Якщо ви не здатні зберегти королівський мир, Яносе, то може, хай би міську варту очолив хтось здатний?

Опасистий і пикатий Янос Слинт надувся, як та ропуха, аж зачервонівся лисою макітрою.

— Навіть Аегон Дракон би тут миру не зберіг, пане Ренлі. Мені треба ще людей.

— Скільки? — запитав Нед, нахиляючись уперед. За своїм звичаєм Роберт не турбував себе засіданнями ради, тож за нього говорив Правиця.

— Скільки можна, пане Правице.

— Винайміть ще п’ятдесят людей, — мовив Нед. — За платнею для них прийдете до пана Баеліша.

— До мене? — зобразив подив Мізинець.