Гра престолів, стр. 37

— Ні, ні, припиніть, припиніть обидва, ви все зіпсуєте!

Та ніхто не слухав. Ар’я намацала камінь і жбурнула у голову Джофрі, але натомість влучила в його коня, який став дибки і загалопував геть слідом за Микою.

— Припиніть, припиніть! — верещала Санса.

Джофрі рубонув Ар’ю мечем, вигукуючи образливі непристойності, брудні та огидні слова. Ар’я відскочила нажахана, та Джофрі напирав, гнав її до лісу, намагався притиснути до дерева. Санса не знала, що їй робити, тільки безпорадно витріщалася, сліпнучи від сліз.

Тоді мимо неї ринула блискавкою сіра тінь. На галявині зненацька з’явилася Німерія і з одного стрибка вчепилася Джофрі у руку з мечем. Зброя вилетіла з руки, вовчиця збила його на землю, і вони покотилися у траві. Вовчиця гарчала і гризла, принц верещав з болю.

— Забери її! — волав він. — Забери!

Голос Ар’ї хльоснув, мов батіг:

— Німерія!

Лютововчиця пустила Джофрі та стала коло Ар’ї. Принц валявся у траві, заляпаний кров’ю, скимлячи і тримаючись за подерту руку. Ар’я мовила до принца:

— Та не скалічила вона тебе… так щоб дуже.

Дівчинка підібрала Лев’ячого Зуба з того місця, де він упав, і стала над принцем, взявши зброю обіруч. Джофрі глянув на неї та перелякано заскиглив:

— Ні, не чіпай мене, я матері скажу…

— Ану облиш його! — закричала Санса до сестри.

Ар’я крутнулася усім тілом і запустила меча у повітря. Блакитна криця зблиснула на сонці, меч пролетів над річковими бурунами, плюхнув у воду і зник. Джофрі застогнав. Ар’я побігла до коняки, Німерія услід.

Коли вони зникли, Санса ринула до принца Джофрі. Від болю він заплющив очі, дихання йому уривалося. Санса впала навколішки.

— Джофрі, — схлипнула вона. — Ой, що вони накоїли, який жах. Мій бідний принце, не бійтеся, я знайду той городець і приведу допомогу.

Вона простягла руку і ніжно відвела назад його м’яке золоте волосся.

Зненацька він розплющив очі й втупився у неї поглядом, повним ненависті, презирства і найбруднішої люті.

— То веди, — визвірився він. — І не смій мене чіпати.

Едард III

— Її знайшли, мосьпане.

Нед скочив з місця.

— Наші чи ланістерівці?

— Джорі, — відповів управитель Вайон Пул. — Їй ніхто не зашкодив.

— Дяка богам, — мовив Нед. Його сторожа шукала Ар’ю вже чотири дні, але й люди королеви також вийшли на полювання. — Де вона? Скажи Джорі, щоб відразу вів її до мене.

— Вибачте, мосьпане, — відповів Пул, — але варта на воротях була з ланістерівців, і вони сказали пані королеві, щойно Джорі її доправив. Дівчинку повели просто до короля…

— От клята баба! — вилаявся Нед, ринувши до дверей. — Знайди Сансу і приведи її до трапезної! Може статися, ми муситимемо її вислухати.

Він поспішав донизу сходами у башті, шаленіючи від гніву. Князь особисто очолював розшуки перші три дні, не спавши, мабуть, і години з того часу, як пропала Ар’я. Цього ранку він заледве міг стояти зі смутку і втоми, але зараз лють знову наповнювала його силою.

До нього кликали якісь люди, поки він перетинав замковий двір, та Нед у поспіху не зважав на них. Він би побіг, але Правиці Короля слід берегти гідність. Він усвідомлював, скільки на нього дивиться очей, і скільки голосів питають, що він буде робити.

Не надто великий замок, де вони зараз перебували, стояв за половину дня їзди на південь від Тризуба. Королівський почет без запрошення набився у гості до його господаря, лицаря Раймуна Даррі, поки обома берегами річки нишпорили загони у пошуках Ар’ї та різниченка. Гостям у замку не надто зраділи. Пан Раймун дотримувався королівського миру, але його родина билася на Тризубі під драконячим прапором Раегара. Там загинуло троє його старших братів, і цього не забув ані Роберт, ані сам пан Раймун. До замалого замку напхалося стільки людей короля, Даррі, Ланістерів і Старків, що аж саме повітря дихало чимсь важким та гарячим.

Король тимчасово привласнив трапезну пана Раймуна. Саме там його і знайшов Нед. У палаті, куди він увірвався вітром, було повно людей. «Забагато», подумав він миттю; наодинці з Робертом вони б ще могли владнати справу якось по-дружньому.

Роберт громадився купою на панському місці Даррі у дальньому кінці палати. Обличчя король мав похмуре і відлюдькувате. Серсея Ланістер з їхнім сином стояли поруч, королева тримала руку в принца на плечі. Руку хлопця вкривали товсті шовкові пов’язки.

Ар’я стояла посеред кімнати, супроводжувана самим тільки Джорі Каселем. Усі погляди в палаті зійшлися на ній.

— Ар’я! — щосили вигукнув Нед і побіг до неї, карбуючи гучні кроки на кам’яній підлозі. Коли дочка побачила його, то скрикнула і почала схлипувати.

Нед упав на коліно і притиснув малу до грудей. Вона трусилася.

— Вибачте мені, — плакала вона, — вибачте, вибачте…

— Нічого, пусте, — відповів Нед. У його обіймах вона здавалася такою крихітною — маленька худенька дівчинка, що незрозуміло як спромоглася наробити стільки халепи.

— Ти не поранена?

— Та ні. — Обличчя вона мала дуже брудне, і сльози залишали рожеві сліди на шоках. — Ось лишень їсти хочу. Я їла ягоди з лісу, та більше нічого не знайшла.

— Скоро ми тебе нагодуємо, — пообіцяв Нед, а тоді підняв обличчя на короля. — Як я маю це розуміти?

Його очі пробігли палатою, шукаючи дружніх облич. Окрім його власних людей, таких не знайшлося. Пан Раймун Даррі вміло ховав свої почуття. Князь Ренлі грав на губах легкою усмішкою, яка могла означати що завгодно. Старий пан Барістан стояв похмуро і урочисто. Решта були ланістерівці, які всі до одного дивилися вороже. Єдине щастя полягало в тому, що і Хайме Ланістер, і Сандор Клеган ще не повернулися з пошуків північніше Тризуба.

— Чому мені не повідомили, коли знайшлася моя дочка? — загримів владний голос Неда. — Чому її не привели відразу до мене?

Він казав до Роберта, але відповіла йому Серсея Ланістер.

— Як ви смієте звертатися до короля таким чином?!

На цих словах король ворухнувся.

— Помовч, жінко! — гримнув він і випростався на кріслі. — Вибач, Неде. Я не збирався лякати дівчинку. Мені здалося, буде краще доправити її зразу сюди, щоб швидко вирішити справу.

— Яку ще справу? — У голосі Неда задзвенів лід.

Наперед ступила королева.

— Наче ви самі не знаєте, Старку. Ваша дочка напала на мого сина! Разом з різницьким підмайстром. А її звірюка намагалася відірвати принцові руку!

— Це брехня, — голосно відповіла Ар’я. — Німерія тільки трохи його покусала. Бо він мучив Мику.

— Джоф розповів нам, що трапилося, — відповіла королева. — Ви з різниченком били його палицями, а тоді ти напустила свого вовка.

— Все було зовсім не так! — вигукнула Ар’я, знову близька до сліз. Нед поклав їй руку на плече.

— Ні, саме так! — наполіг принц Джофрі. — Вони всі напали на мене, і вона викинула Лев’ячого Зуба до річки!

Нед помітив, що той навіть не глянув на Ар’ю, поки говорив.

— Брехло! — заверещала Ар’я.

— Закрий рота! — заволав у відповідь принц.

— Ану годі! — проревів зі свого місця роздратований король. Запала тиша. Його милість втупився у Ар’ю з-під бороди, що вкривала йому все обличчя. — Тепер, дитино, розкажи мені гарненько все, що трапилося. Все як було, щиру правду. Брехати королю — то великий злочин.

Тоді він глянув на свого сина.

— Коли вона закінчить, ти теж матимеш слово. До тієї пори припни язика.

Щойно Ар’я почала розповідь, Нед почув, як ззаду прочинилися двері. Він зиркнув туди і побачив Вайона Пула з Сансою. Вони стали позаду палати і мовчки слухали слова Ар’ї. На тому місці, де дівчинка закинула меча Джофрі у води Тризуба, Ренлі Баратеон зареготав. Король на це визвірився:

— Пане Барістане, якщо ваша ласка, проведіть мого брата геть із палати, аби він, часом, не вдавився!

Князь Ренлі придушив сміх:

— Мій брат занадто ласкавий. Я сам знайду вихід.

Він уклонився Джофрі й мовив:

— Матиму за честь пізніше дізнатися від вас достеменно, як дев’ятирічна дівчинка, менша за мокрого щура, обеззброїла принца ручкою від мітли і викинула його меча до річки.