Гра престолів, стр. 134

Робб провів їх до самого кінця, мимо пана дідуся, Брандона та Ліанни, аби показати їхні власні могили. Санса все дивилася на недогарок свічки, непокоячись, що він скінчиться. Стара Мамка налякала її оповідками про павуків та пацюків завбільшки з собаку, але Робб тільки посміхнувся, коли почув про те від сестри.

— Там є дещо страшніше за павуків та пацюків, — шепотів він. — Там гуляють мертві люди.

Зненацька вони почули звук — низький, глибокий, жахливий. Малий Бран вчепився в Ар’їну руку.

Коли з відкритої могили виник блідий привид, стогнучи та вимагаючи крові, Санса з вереском кинулася до сходів, а Бран обхопив Роббову ногу, схлипуючи від жаху. Ар’я ж встояла на місці, ще й дала привидові стусана. То виявився Джон, обтрушений борошном.

— Ти дурень! — заволала вона на нього. — Ти дитину налякав!

Але Джон та Робб все реготали й реготали, і скоро Бран з Ар’єю вже не відставали від них.

Від цього спогаду Ар’я посміхнулася, і темрява перестала її жахати. Хлопчик-стайняр був мертвий, вона його вбила, і якби він наскочив на неї знову, то вбила б іще раз. Її дорога лежала додому. Вдома, за сірими гранітними мурами Зимосічі, все знову буде добре.

Ар’я пірнула у темряву, розсипаючи кроками тиху луну поперед себе.

Санса IV

По Сансу прийшли на третій день.

Вона обрала невибагливу сукню темно-сірої вовни — простого крою, але багато гаптовану по коміру та рукавах. У боротьбі зі срібними застібками без допомоги служниць власні пальці здавалися їй товстими та незграбними. Разом з нею в опочивальні зачинили Джейну Пул, та з неї користі не було: вона не припиняла скиглити по батькові ані на хвилину, аж запухла від сліз.

— Я певна, що твій батько живий та здоровий, — мовила Санса, коли нарешті застібнула сукню як слід. — Попрохаю королеву, щоб тебе до нього пустили.

Вона думала, що її добрість підбадьорить Джейну, але та лише підняла на неї червоні набряклі очі й заревла ще гірше. Яка ж вона ще дитина.

Санса плакала теж, але тільки першого дня. Та й хто б не злякався, почувши різанину — ба навіть за товстими стінами Маегорового Острогу. Вона виросла, звикнувши до брязкання сталі у дворі, мало не кожен день чула стукіт мечів у двобоях, але почувалася зовсім інакше, коли усвідомлювала, що там вояки б’ються насправді, на смерть. Серед звуків бою чулися раніше нею не знані стогони болю, гнівні лайки, волання про допомогу, зойки поранених та вмираючих. То лише у піснях лицарі ніколи не кричали від болю та жаху, ніколи не благали про милосердя.

А вона плакала, благала крізь двері сказати їй, що відбувається, кликала батька, септу Мордану, короля, її хороброго принца. Але сторожа якщо навіть і чула, зберігала мовчання. Єдиний раз двері відчинилися того ж вечора. Досередини заштовхнули Джейну Пул, яка тремтіла і була вкрита синцями.

— Там усіх вбивають! — заверещала до неї дочка управителя. І розповіла ще багато чого: її двері вибив Хорт келепом, на сходах Башти Правиці лежали мертві тіла, сходи були слизькі від крові. Поки Санса намагалася втішити подружку, її власні сльози висохли. Вони вклалися спати у одному ліжку, обійнявшись, наче сестри.

На другий день стало тільки гірше. Сансу замкнули в кімнаті на самому вершечку найвищої башти Маегорового Острогу. З вікна вона бачила, що важку залізну решітку на воротях опустили, а міст над глибоким сухим ровом, що відділяв замок-у-замку від більшого зовнішнього дитинця, підняли. По мурах ходили ланістерівські стражники зі списами та самострілами. Бій скінчився, над Червоним Дитинцем царювала могильна тиша. Чулися тільки нескінченні схлипування та скимління Джейни Пул.

Їх не морили голодом — давали свіжоспечений хліб з сиром та молоком на сніданок, смажену курку з зеленою городиною на обід, крупник з м’ясом на пізню вечерю. Але служниці, що приносили страви, не відповідали на Сансини питання. Того вечора якісь жінки принесли її одяг з Башти Правиці, і деякі речі Джейни теж. Але вони здавалися не менш наляканими, аніж Джейна, і у відповідь на її слова втекли з таким острахом, наче вона хворіла на сіру смерть. Сторожа за дверима, як і раніше, нікуди з кімнати їх не випускала.

— Прошу вас, я маю ще раз поговорити з королевою, — благала їх Санса, як і усіх, кого стрічала того дня. — Вона обов’язково захоче зі мною побалакати, я знаю. Будьте ласкаві, скажіть пані королеві, що я хочу її бачити. Якщо не королеву, то принца Джофрі. Будьте ласкаві! Адже ми маємо одружитися, коли виростемо.

На заході сонця другого дня почав калатати великий дзвін. Він співав глибоким могутнім басом; його довга повільна пісня нажахала Сансу. Через деякий час йому відповіли інші дзвони з Великого Септу Баелора на пагорбі Візеньї. Спів дзвонів гуркотів містом, наче грім, наче попередження про бурю.

— Що це таке? — спитала Джейна, закриваючи вуха. — Навіщо дзвонять у дзвони?

— Король помер. — Санса знала, хоча сама не розуміла, звідки. Повільне, похмуре, як похорон, калатання наповнювало кімнату. Невже якийсь ворог увірвався в замок і вбив короля Роберта? Що за бій вони чули?

Вона лягла спати спантеличена, занепокоєна, налякана. То королем став її прекрасний принц Джофрі? Чи його теж убили? Вона боялася за нього і за його батька. Якби ж їй сказали, що відбувається…

Тієї ночі Сансі наснився Джофрі на престолі. Вона сама сиділа поруч із ним в золототканій сукні, у короні на голові. Усі, кого вона знала, прийшли до неї, аби схилити коліно і гречно привітати свою королеву.

Наступного ранку, на третій день, по неї прийшов пан Борос Блаунт з Королегвардії, аби відвести до королеви.

Пан Борос був неоковирний чолов’яга з широкими грудьми та короткими кривими ногами. Він мав широкого плаского носа, обвислі щоки з мішками, сиве тонке волосся. Сьогодні на ньому був білий оксамит; сніжно-біле корзно він застібнув пряжкою з левом. Звір сяяв золотом та мав очі з маленьких рубінів.

— Ви пречудово і препишно виглядаєте цього ранку, пане Боросе, — мовила до нього Санса. Адже панна мусить пам’ятати про чемність, а вона вирішила за всяку ціну лишатися справжньою шляхетною панною.

— Ви також, панно, — похмуро мовив пан Борос. — Її милість чекають. Прошу йти зі мною.

За дверима стояли ланістерівські стражники у кармазинових накидках та шишаках з левами. Проходячи повз них, Санса примусила себе чемно посміхнутися і побажати доброго ранку. Все-таки її перший раз випустили з опочивальні від тієї хвилини, коли пан Арис Дубосерд привів її туди за два ранки до нинішнього.

— Задля твоєї безпеки, чарівне дитя, — мовила тоді до неї королева Серсея. — Джофрі ніколи мені не пробачить, якщо з його ясним сонечком станеться щось погане.

Санса чекала, що пан Борос відведе її до королівських покоїв, та натомість він вивів її з Маегорового Острогу. Міст знову опустили. Якісь робітники спускали чоловіка на мотузках у глибини сухого рову. Зиркнувши униз, Санса побачила тіло, наколоте на гострі залізні шпичаки. Вона швидко відвернула очі, лякаючись спитати і водночас лякаючись дивитися надто довго, аби не впізнати когось знайомого.

Королева Серсея знайшлася у приміщенні малої ради на чолі довгого столу, захаращеного паперами, свічками та колодками воску для печаток. Палата була така розкішна, якої Санса ще не бачила. Вона витріщилася зачудовано на різьблену дерев’яну ширму та двійко сфінксів по боках дверей.

— Ваша милість, — мовив пан Борос, коли їх пустив досередини інший лицар Королегвардії, пан Мандон з навдивовижу мертвим обличчям, — я привів дівчину.

Санса сподівалася, що Джофрі теж там буде, але свого принца не побачила. Натомість були присутні троє королівських радників. Пан Петир Баеліш розташувався ошую королеви, великий маестер Пицель — у кінці столу, а пан Варис кружляв навколо, пахкотячи квітковими парфумами. Усі були вбрані в чорне, раптом усвідомила вона з острахом. У жалобу…

На королеві була чорна шовкова сукня з високим коміром і сотнею тьмяно-червоних рубінів на стані, що вкривали її від шиї до грудей. Рубіни були обточені у подобі крапель, наче королева плакала кривавими слізьми. Серсея посміхнулася, побачивши її. Санса подумала, що сумнішої, та водночас чарівнішої посмішки вона ще ніколи не бачила.