Гра престолів, стр. 106

— Так, ви були Правицею, — почала Серсея, — але зараз…

— Помовч! — гарикнув король. — Ти запитала і отримала відповідь.

Серсея підкорилася з холодною люттю, і Роберт знову обернувся до Неда.

— Кажеш, зберігати королівський мир. Отаким робом ти зберігаєш мій мир, Неде? Семеро людей убито…

— Восьмеро, — зауважила королева. — Трегар помер цього ранку від удару, якого йому завдав князь Старк.

— Викрадення на королівському гостинці та п’яні бійки на моїх вулицях, — мовив король. — Я цього не дозволю, Неде.

— Кетлін мала поважну причину захопити Біса…

— Сказав, не дозволю! До дідька її причини. Ти накажеш їй відпустити карлика негайно, а ще замиришся з Хайме.

— Трьох людей вбили в мене на очах, бо Хайме Ланістерові, бач, заманулося мене «покарати»! Я маю це забути?

— Не мій брат почав цю сварку, — мовила Серсея до короля. — Пан Старк повертався п’яний з дому розпусти. Його люди напали на Хайме з вартою саме тоді, коли його дружина запопала Тиріона на королівському гостинці.

— Ти мене трохи знаєш, Роберте, — мовив Нед. — Запитай пана Баеліша, якщо мені не віриш. Він там був.

— З Мізинцем я говорив, — відповів Роберт. — Він стверджує, що поїхав по золотокирейників раніше, ніж почалася бійка, та визнає, що ви-таки поверталися з якогось бурдея.

— Якогось бурдея?! Пролупи очі, Роберте, я туди їздив, аби побачити твою доньку! Її мати дала їй ім’я Барра. Вона схожа на ту першу дівчинку, яка народилася від тебе, коли ми ще парубкували разом у Долині.

Кажучи це, він дивився на королеву. Її обличчя нагадувало маску, нерухому і бліду, без жодних почуттів.

Роберт зашарівся.

— Барра… — пробурчав він. — То вона так хотіла мене потішити? Клята дівка. Я гадав, у неї більше глузду.

— Їй років п’ятнадцять, чи й менше, вона повія, а ти думав, у неї є глузд? — витріщився на нього Нед. Нога почала мучити його, дедалі важче ставало зберігати спокій. — Дурна дитина закохана у тебе, Роберте.

Король зиркнув на Серсею.

— Такі балачки не для вух королеви.

— Її милості однак не сподобається те, що я скажу, — відповів Нед. — Мені повідомили, що Крулеріз втік з міста. Дай мені дозвіл повернути його для суду.

Король побовтав вино у своєму келиху, розмірковуючи. Тоді зробив ковток.

— Ні, — відповів він. — Покладемо цьому край. Хайме вбив трьох твоїх людей, а ти — п’ятьох його. Все, годі.

— Оце так ти розумієш правосуд? — спалахнув Нед. — Добре, що я більше не твій Правиця.

Королева поглянула на чоловіка.

— Якби хтось насмілився розмовляти отак з кимось із Таргарієнів…

— Ти вважаєш мене за Аериса? — перебив Роберт.

— Я вважаю тебе за короля. Хайме і Тиріон є також і твоїми братами, бо за законами шлюбу подружжя поділяє між собою всі родинні зв'язки. І ось одного Старки вигнали, а іншого ув’язнили. Ця людина безчестить тебе кожним своїм подихом, а ти переминаєшся тут, питаючи в неї про ногу і пропонуючи вино?!

Обличчя Роберта стало темне від гніву.

— Скільки разів я маю казати тобі припнути язика, жінко?

Обличчя Серсеї так і просилося на полотно маляра як втілення презирства.

— Як же з нас двох познущалися боги, — мовила вона. — За всіма правами, ти мав би носити спідниці, а я — обладунки.

Чорний від люті, король завдав їй страшного удару тилом долоні у бік голови. Серсея Ланістер перечепилася об столика і важко впала, та не крикнула і не розплакалася. Її тендітні пальці погладили щоку, де бліда гладка шкіра вже починала червоніти. Назавтра синець мав укрити половину обличчя.

— Я носитиму його як почесну відзнаку, — проголосила вона.

— Носи її мовчки, бо вшаную ще однією, — пообіцяв Роберт і гукнув варту. До кімнати ступив пан Мерин Трант, високий і урочистий у своєму білому обладунку.

— Королева стомилася. Проведіть її до опочивальні.

Лицар допоміг Серсеї піднятися і вивів її без жодного слова.

Роберт потягнувся за глеком і наповнив собі келиха знову.

— Бачиш, що вона зі мною робить, Неде.

Король присів, тримаючи келиха з вином у долонях.

— Моя покірна дружина. Мати моїх дітей. — Гнів залишив його. У очах короля Нед бачив сум і переляк. — Не треба було мені її бити. Це я… не по-королівськи.

Він подивився на свої руки, неначе не впізнавав їх.

— Я завжди був сильним… ніхто не міг встояти переді мною, ніхто. Та як перемогти те, що неможливо вдарити?

Присоромлений король похитав головою.

— Раегар… Раегар переміг, дідько його забери. Я ж убив його, Неде. Я загнав йому вістря келепа скрізь чорний панцир просто у його чорне серце, і він помер біля моїх ніг. Про це склали пісні. Але переміг усе одно він. Ліанна тепер з ним, а зі мною отаке щастя. — Король спорожнив келиха до дна.

— Ваша милість, — мовив Нед Старк, — нам треба поговорити…

Роберт потер скроні кінчиками пальців.

— Смерть як я втомився від балачок. Назавтра їду до королівської пущі на лови. Хай там що ти маєш мені сказати, воно почекає мого повернення.

— Якщо боги зглянуться, на твоє повернення мене тут вже не буде. Ти сам наказав мені повернутися до Зимосічі, пригадуєш?

Роберт підвівся, ухопившись за один зі стовпів ліжка для рівноваги.

— Боги нечасто зглядаються на людей, Неде. Ось, це твоє. — Він вийняв важку срібну застібку-руку з кишені у підкладці делії, а тоді кинув її на ліжко. — Бажаєш ти чи ні, але й далі служитимеш Правицею Короля, дідьки не вхоплять. Я забороняю тобі їхати.

Нед підняв срібну застібку. Схоже, вибору не залишалося. Ногу смикнуло, і він відчув себе слабким, як дитина.

— Щодо дівчини Таргарієн…

Король застогнав.

— Семеро дідьків, та не починай знову! Справу вирішено, більше чути про неї не хочу.

— Навіщо ж ти зробив мене Правицею, коли не слухаєш моєї ради?

— Навіщо? — Роберт зареготав. — А чого б ні? Комусь треба правити цим клятим королівством. Вдягай значка, Неде. Він тобі пасує. От спробуй ще бодай раз кинути цю кляту клішню мені у пику — і присягаюся, я почеплю її на Хайме Ланістера.

Кетлін VII

Східне небо над Долиною Арин стало рожево-золотим від вранішнього сонця. Кетлін Старк дивилася, як шириться світло, спершись руками на майстерно різьблений камінь балюстради назовні її вікна.

Під нею світ ставав з чорного фіолетовим, а тоді зеленим, тільки-но світанок наповзав на поля та ліси. Блідо-білі тумани піднімалися з Алиссиних Сліз, де примарні води переливалися через хребет гори і розпочинали свій довгий шлях униз переднім схилом Велетневого Списа. Кетлін відчувала найлегший доторк розсіяних у повітрі бризок на обличчі.

Алисса Арин бачила на власні очі, як перерізали її чоловіка, братів і усіх дітей, та не зронила жодної сльози, поки була жива. Тому по смерті боги присудили, щоб їй не знати втіхи, допоки плач її не напоїть чорнозему Долини, де лежали кохані нею чоловіки. Алисса померла шість тисяч років тому, але ще й досі жодна крапля потоку не досягла дна долини далеко унизу. Кетлін запитала себе, яким водоспадом проллються її власні сльози після смерті.

— Кажіть решту, — звеліла вона.

— Крулеріз збирає військо у Кастерлі-на-Скелі, — відповів пан Родрік Касель з кімнати позаду неї. — Ваш брат пише, що надіслав до Скелі гінців, вимагаючи від князя Тайвина розголосити свої наміри, але не отримав жодної відповіді. Едмур наказав панові Вансу та панові Дудару стерегти прохід під Золотим Зубом. Він присягається, що не віддасть жодної п’яді землі Таллі, не поливши її кров’ю Ланістерів.

Кетлін відвернулася від світанку. Його краса не змогла покращити її настрою. День починався так гарно, а закінчитися обіцяв гидко і страшно. Якийсь жорстокий жарт, та й годі.

— Едмур шле гінців і роздає обіцянки, — мовила вона, — та Едмур не є князем Водоплину. Що мій вельможний батько?

— У листі немає жодної згадки про князя Гостера, шляхетна пані. — Пан Родрік смикнув себе за баки. Вони відросли білими, як сніг, і цупкими, як терен, поки він видужував од поранень. І тепер лицар потроху ставав схожий на себе.