20 000 років під кригою, стр. 23

Отож залишки смолоскипів привели мене до виходу з катакомб.

Вихід був замурований притуленими один до одного великими каменями. Кілька каменів я легко зрушив своїм залізним ломом і зробив між ними щілину, крізь яку могла пройти не тільки людина, а й ведмедиця. Адже без Бебі я не міг здійснити своїх планів.

Я скористувався тим, що Нагама спала в печері біля свого прабатька, і, залишивши їм свою лампочку, вийшов.

Міркував я так: недосить лише знайти вихід на поверхню землі. Адже там пекучий мороз, і мої люди замерзнуть. Ні Нагама, ні Ламек не мають одягу, який міг би захистити їх від морозу. Мені треба скоріше повернутися на «Тегетгоф», щоб узяти для них теплі костюми. Та й на мені тільки один кожушок, бо шубу я залишив у льодовій печері й не знаю, що з нею трапилося. Певно, в тій печері все загинуло. Та ми, мандрівники «Тегетгофа», частенько цілими днями ходили без шуби і звикли до цього. Отож, я вже загартований і дійду до корабля і в легкому одязі. Бебі візьме мене на свою спину — верхи я скоріше доберуся до «Тегетгофа», скоріше й повернуся. Крім усього, мені потрібні її гострий нюх та інстинкт орієнтації, щоб легше знайти корабель і не заблудити на зворотному шляху.

Я гадав, що моїх супутників приголомшить те, що відкриється перед ними на вільному просторі, між небом і землею. Такого неба й такої землі вони ще ніколи не бачили. Небо, усіяне невідомими для них зірками, і на ньому блимає химерне північне сяйво, а земля вкрита сліпучобілим піском, якого вони також не знають. А коли Нагама й Ламек побачать прозорі, блискучі льодові скелі, здивовано запитають: що то за сяюче каміння? І холоду вони теж не знають.

Але, вибравшися після такої тривалої підземної мандрівки на вільне повітря, розгубився я сам. Бо ніколи ще не бачив такого неба й такої землі.

По-перше, морозу не було — температура піднялася вище нуля.

А що це за небо над моєю головою? Жодної зірки на ньому. Небесне склепіння сяє дивною загравою. Та це не північне сяйво. У височині клубочить отара червоних хмар, з-за їх густого покривала раз у раз виринає блідий, зеленявий диск місяця. Тепло лине від цих хмар! Та звідки, знову ж таки, ці хмари? Часом ллє дощ — я відчуваю його краплини на обличчі. Навколо палає обрій, і здається, що там громадяться хмари. Переді мною дивний краєвид: немов увесь острів оточений полум'ям у формі підкови. Цей острів займає приблизно десять квадратних миль, на одному боці його височить гора Ціхі, а нижче гори, десь на відстані трьох миль, нафтовий вулкан кидає в небо полум'я. Однак, від цього земля не могла б так розігрітись. Очевидно, від нафти загорівся ще й навколишній кам'яновугільний шар.

Кам'яновугільна гора Дутвейлері куриться вже півтори сотні років, однак це не заважає людям жити на ній і навіть вирощувати у зігрітому підземним вогнем грунті південні квіти і тропічні фрукти. Отже, вогонь мене не хвилює. Хай він турбує моїх нащадків.

Та згорання вугілля має ще й інші наслідки. Від нього наш острів рухається вперед. Палаюче узбережжя розтоплює кригу льодового моря, й наш острів прокладає собі шлях між нею.

Вірогідно, що оскільки тепло на тому боці острова, де діє нафтовий вулкан, розріджує повітря, то густіше повітря з другого боку невпинно штовхає острів далі. Гори на ньому тепер правлять за вітрила.

А що ж сталося з землею? Які зміни викликав у ній цей грандіозний вибух нафти?

Коли в Америці, в знаменитій пенсільванській нафтовій долині відкривають нову нафтову свердловину, то по всій окрузі гасять вогні, бо скважинами спочатку виходить горючий газ. Якось при відкритті скважини забули погасити вогні в кузні, що була метрів з двісті від колодязя. Газ спалахнув, і за хвилину вигоріло геть усе навколо радіусом у цілу англійську милю. Дві сотні людей перетворилося в попіл, і на поверхні землі не залишилося жодного дерева, жодної тварини.

Якщо з нафтового колодязя газ виривається через трубу діаметром у двадцять сантиметрів, то з мого вулкана він виходить через широкий кратер.

Наслідком першого вибуху було те, що з гір зникла вся крига, а долини наповнилися озерами.

Коли я бачив гори востаннє, їх верхівки були білими, тепер вони почорніли. Північні схили гір виглядають тепер так, наче по них котяться потоки лави, а з скель ллються вогняні зливи.

Та це була тільки вода, в яку перетворився захований між горами лід.

На оголених верхах гір стирчали безплідні плутонічні скелі. Між ними я впізнав і свої базальти. Були вони вищі від хребта гір майже на двадцять метрів.

На цій землі не лишилося жодної живої істоти.

Ведмеді, яких страшний вибух застав на поверхні землі, перетворилися в попіл, а ті, що заховалися під снігами й кригою для зимової сплячки, задихнулися.

Ми четверо — єдині жителі цього клаптика землі.

В тому, що ми відірвалися від побережжя льодового континенту, я тепер не сумнівався.

Але що сталося в такому разі з «Тегетгофом»? Це турбувало мене тепер найбільше.

Чи знайду я його? Адже досі я пройшов немало. А коли покину гору Ціхі, де в печері залишилися мої запаси та моя Нагама, чи втраплю туди знову?

Замислившись, сів я на скелі і поглядав на ті безладної форми тумани, що заволокли південний обрій.

Бебі раптом побігла вперед і завила дивним, страхітливим ревом.

З півдня повіяв прудкий вітер. Одночасно посилилися вибухи вулкана. Небо ще дужче почервоніло, сірі, фіолетові тумани на півдні почали розпливатися.

Що це? Чи це мені привиджується, чи, може, я бачу сон?

Передо мною стоїть «Тегетгоф»!

І до того ж, близько, мабуть. Ні, мої очі розплющені, я не сплю, бо добре бачу дві труби, щогли з реями, бачу мотуззя, амбразури й гармати.

Через кілька хвилин тумани знову нависли над землею, і корабель зник.

Але я не міг помилитися! Бебі також не помилялася. Вона стрілою примчала до мене і, мов навіжена, пустилася в танок, виючи на радощах, що побачила наш корабель. Отже, сумніву в цьому не повинно бути.

Ведмедиця терлася біля моїх ніг, наче сама просила, щоб я сів на її спину. А коли я це зробив, Бебі підстрибнула й помчала в напрямку, де показався силует корабля.

Та все ж я ще не був певний, чи корабель то перед нами. А можливо, це міраж. Однак ми все далі заглиблювались у тумани, втішаючи себе лише тим, що заграва вулкана допоможе нам знайти зворотний шлях.

«Тегетгоф»

Простір, через який мене мчав мій вірний скакун, теж дуже змінився. Льодові поля набрякли, і нашу путь перетяла широка смуга води. Ми мусили переплисти її, а далі знову довелося дряпатися по крижаних заторах, яких раніше не було тут. Раптом я побачив перед собою корабель.

«Тегетгоф» стояв перед нами на відстані двох пострілів з гвинтівки. Здається, що він спочивав на тих самих крижинах, на яких ми його й залишили.

Але який гамір, яке життя вирувало на кораблі! І в найщасливіші свої часи не чув «Тегетгоф» такого гомону. Тисячі альбатросів, зимородків, пінгвінів укрили його палубу, розсілися довгими рядами на реях щогл, ганяли по бортах, виглядали з ілюмінаторів, коливалися на корабельних канатах. Ці створіння заволоділи всім кораблем.

Та як потрапив «Тегетгоф» на сушу?

А він і не потрапляв! Суша сама підповзла під корабель.

Вибух вулкана й великої підземної нафтової маси високо підкинув частину суші, що пливла на кризі. Суша змістилася на кілька миль, підпливла під затори льодового поля, на яких стояв «Тегетгоф», і підняла їх. Водночас суша відірвалася й від льодового континенту, а морська течія й вітри понесли її далі на північ.

Льодовий затор, на якому колись застряв «Тегетгоф», набагато зменшився. Виходить, лід тане. В заторі видніються глибокі ями, що їх вимила вода. Вода, яка витікає з-під крижаних заторів, між крижинами й скелями суші утворила ціле озеро, вірніше — затоку.