20 000 років під кригою, стр. 19

Я дав їй своє залізне й мідяне знаряддя — для Нагами воно було іграшкою, і показав, що вмію вигравати на сопілці. Гра їй дуже сподобалася. Дівчина сміялася.

Жили ми в кришталевій печері вже кілька тижнів. Харчів у нас було досить. В запасі були сир, копчений язик, консерви. Нагама ж все ще живилася виключно ведмежим молоком.

Залишити кришталеву печеру ще було неможливо. Печера весь час легко здригалася, а інколи стугоніла від сильних ударів. Нагама думала, що хтось колише підземелля.

Поволі Нагама звикла до мене і, нарешті, дозволила мені взяти її за руку. А це було конче потрібно, бо інакше я не міг би зрізати їй нігті, що за довгі тисячі років виросли надзвичайно.

За цю ласку й довірливість треба було чимось заплатити. Я вийняв з свого клунка аміантову пряжу — розкішний, блискучий азбестовий шовк. Він їй дуже сподобався. Я витесав для Нагами з жил кашалота кужіль з веретеном і навчив дівчину прясти. Ця робота Нагамі сподобалася. Та все ще перешкоджали їй надто довгі нігті. І дівчина пожертвувала ними, щоб мати змогу зайнятися цією милою для неї працею й напрясти з азбесту тоненьких-тоненьких ниточок.

З риб'ячих кісток я зробив довгі в'язальні спиці й навчив Нагаму в'язати панчохи.

Це не жарт! Азбестові панчохи нам ще дуже знадобляться.

Одного разу, коли земля трохи заспокоїлась і вже не здригалась, я спробував вийти на розвідини з кришталевої печери. Хотів дізнатися, чи не завалило мої виходи звідси.

Шлях крізь сланцьові шари був відкритий більше, ніж перед землетрусом, і до базальтової печери була дорога значно ближча.

Але тут чекала на мене велика несподіванка. Перейти цю печеру виявилось нелегкою справою. Хоч температура в ній з нестерпно високої знизилась до +50°, бо в стелі утворилася щілина, крізь яку протягало холодним вітром з поверхні землі, однак мене спіткало інше лихо. Великий землетрус повалив цілий ряд базальтових стовпів, і вони лежали вздовж печери, немов настил дерев'яного мосту. Та красненько дякую за такий міст! Базальтові стовпи ще й тепер такі гарячі, що Бебі могла б ще якось перебігти, але хто ходить повільніше, той, поки пройде цей міст, позбудеться ніг.

Тому-то й потрібно було, щоб Нагама наплела для обох нас азбестових панчіх. В них сміло можна йти через розпечений міст.

Я дуже шкодував, що старий Ламек залишився в кришталі — намучився я з його домовиною страшенно, але ніяк не міг її розбити. Це вже, як видно, так доля судила.

Та одного разу, коли ми всі троє спали, новий землетрус так розколивав нашу печеру, що ми з нашого ліжка порозкочувалися хто куди. Землетрус тривав недовго, і за ним настала повна тиша. Я запалив свого шахтарського ліхтарика, щоб переконатися, чи не тріснуло десь склепіння печери. При світлі ми побачили нове диво.

Призма-домовина Ламека під час цього землетрусу розпалася, але постать прабатька залишилася замурованою. Проте зараз він не стояв, як до цього, а сидів.

Виявилося, що домовина старого не розсипалася вщент — вона лише тріснула знизу. Весь верх її розпорошився, а нижня частина збереглася. В ній, наче в колоді, залишилася ув'язнена постать Ламека. Верхня частина тіла його звільнилася, а нижче колін залишилася закута в кришталь. Отак і сидів Ламек, згорблений і похнюплений.

— Подивись-но! — мовив я Нагамі, показуючи на старого.

Дівчина зойкнула й кинулася до постаті, вхопила затиснуті в кулаки руки Ламека й почала їх цілувати. Вона щось викрикувала, але від постійного схлипування не можна було зрозуміти, що саме. Та голос видавав, що вона тішиться віднайденому й оплакує втраченого, що нерухомо сидить перед нею.

Я підбіг до Нагами й спитав:

— Хочеш, щоб я його оживив?

Вона зрозуміла мене, впала до моїх ніг і обняла їх.

— Добре, тоді поможи мені.

Розгубившись, я й не подумав, яке безглуздя оживляти людину, ноги якої по самі коліна закуті в кришталі, і їх ніколи не можна буде визволити.

Спробував я знову те, що раз уже мені вдалося. Не шкодував амбри. Правда, для старого вживав не мазь, а розведену в спирті амбру. Так вона швидше просякала йому зарослу щетиною шкіру, яку до того ж я проколював ще й голкою. Влив до вуст старого чималу кількість амбрового спирту і, рухаючи його руками, змушував Ламека вдихати й видихати повітря. Операцію закінчив за допомогою крижаної води, якою покропив Ламекові голо ву. При цьому зарослий білою щетиною Ламек раптом чхнув, потім почав чхати без упину. Як тільки старий ожив, дівчина підстрибнула — доти вона здивовано сиділа напочіпки біля моїх ніг — кинулася до мене і знову обняла мої коліна, захлинаючись від несамовитого збудження.

Нарешті повисла на моїй шиї й заридала.

Оцю мову я вже добре розумів.

Сватання на стародавній лад

Ожилий патріарх тимчасом заговорив, та його голос долинав, наче з підземелля. Був він скоріше хриплим шепотом, що часом зривався і переходив у верещання.

Першим словом, з яким Ламек звернувся до мене, було:

— Амхаарец!

Я зрадів. Це сказане зрозумілою для мене мовою. Я знав кілька староєврейських слів і розумів, наприклад, це перше слово. Правда, воно не дуже ласкаве, бо по-нашому означає: «Дурень!» Та за цим посипалося більше слів. Старий не встиг з мумії стати людиною, як показав себе справжнім аристократом і засипав мене найгіршими глузливими словами. З них добре зрозумів я «несієрім» (невільник), «кераїм» (невірний).

Кілька разів назвав мене Ламек і «мамссером». А це вже брутальна образа.

Я зрозумів — він лається тому, що його дівчина ставиться до мене з такою прихильністю. Старий часто бив себе кулаком у груди й вигукував, що лише він має на це право.

Та раптом мене виручила красуня Нагама. Тримаючись однією рукою за моє плече, вона піднесла вказівний палець другої руки до свого чола й урочисто відрекомендувала старому мою особу:

— Горе деа! (Вчений!).

— Шад! (Чортівське слово!) — скрикнув двадцятитисячорічний стариган.

— Ед! (Свідок!) — відповіла дівчина, показуючи на себе.

— Маккот-мардот! — хрипло вилаявся старий найстрашнішим прокльоном. Колись з такими словами передавали кату на муки дівчат, які поцілували чужого чоловіка.

— Маккот-мардот! — повторив старий.

Дівчина покірно схилилася, підняла з долівки кашалотові жили й подала старому замість канчука. Стояла, чекаючи, щоб старий її відшмагав. Цього я вже не міг знести і силою забрав дівчину від старого. Той зі злості почав шмагати канчуком свою кришталеву труну. «Бий», думаю собі.

Тепер я вирішив показати, що розумію його мову. Вдаривши себе кулаком у груди, я сказав:

— Неах (Володар), — потім узяв дівчину за руку й промовив урочисто: — Ле кохта! (Буде моєю дружиною!)

— Меахссов! — відповіла раптом дівчина, потискуючи мою руку на знак згоди.

— Алманат, — сердито прохрипів посивілий від п'ят до голови чоловік.

— Меахссов! — повторила дівчина знову.

— Алманат!

Перегукувались вони цими словами разів п'ять-шість. Це означало суперечку про те, коли ми одружимося.

«Меахссов» — означає «від сьогодні», «алманат» — «потім».

Нарешті старий у шаленому гніві кинув страхітливий вирок, показуючи на Нагаму:

— Ерваг!

При цьому слові дівчина пополотніла, щоки її змарніли, уста посиніли, і вона закрила лице довгими косами. Це слово забороняло жінці одружуватися.

Я виструнчився перед старим і посміхнувся йому прямо у вічі.

При цьому старий скривив уста в глузливу посмішку І процідив крізь зуби:

— Катланет!

І тут Нагама впала на землю, розкуйовдила волосся і, обсипаючи голову кристалічним піском, страшенно розридалася.

«Катланет» — дівчина, наречений якої обов'язково перед весіллям помирає. «Катланет» — убивця чоловіків, і вона ніколи не може одружитися.

— Мені байдуже, чи ти «катланет», чи ні, — тепер уже своєю мовою звернувся я до дівчини й підняв її з землі. — Ми двоє в усьому світі, і для нас немає законів! А коли буде потрібен закон, то ми самі створимо його. Я сам тут і парламент, і верхня палата, й король. Я візьму тебе за жінку, коли й ти цього забажаєш.