20 000 років під кригою, стр. 14

А зрештою, Бебі, може, й дочекається кращої здобичі. Якщо заплив сюди кит, то можуть заплисти й тюлені, моржі й морські леви. А білий ведмідь не потребує ні сітей, ні гарпунів, щоб добути поживу. Вирішивши, що синкові вже досить молока, самка-кит перевернулася. Маля, яке пірнуло під воду, вона вхопила пащею і потім сама теж занурилася в глиб озера.

Коли б мені поталанило отак кілька разів, я забезпечив би себе харчами на всю зиму. А в мене була ще й ведмежатина. До речі, серед мисливців існує повір'я, що той, хто довго харчується ведмежим м'ясом, неодмінно сивіє — волосся стає білим, як шерсть полярного ведмедя. Не вірю я в це, а коли це й правда, то мені байдуже.

Кит кожних шістнадцять годин завертав до печери плекати свого сина. В мене вже невистачало посуду, і я не мав куди зливати молоко. Тепер я вже почав замислюватись над тим, щоб оживити двох правічних людей, повернутися до льодової печери по своє знаряддя і з лишків молока почати виробляти сир. Кит щедро постачає сировину для молочного виробництва.

Війна між велетнями

Отож я оселився в печері, де є джерельна вода й молоко. Невистачало тільки пального для освітлення, і тому доводилося витрачати його економно. Був час, коли море само освітлювало печеру. Те світло, можливо, було пов'язане з північним сяйвом на поверхні землі. Спостеріг я й іншу прикмету того, що море й озеро сполучені між собою. В печері температура була така, як і в морі — один градус тепла.

Вам здається, що це холод, але я вже звик до нього. Коли я не спав, то рухався, щоб зігрітися, а спати лягав поруч з ведмедицею. Її тіло зігрівало краще за грубку. Можна уявити собі, скільки випромінює тепла тіло, котре важить дванадцять центнерів. Бебі тепер уже спала подовгу. Наближався час її зимової сплячки. Я міг розбудити Бебі тільки коли трубив їй прямо у вухо, але без потреби, я не турбував її.

Проте одна незвичайна подія все ж примусила мене порушити солодкий сон Бебі. Правда, це чудове видовище збудило б її й без мене.

Одного разу озеро в печері засяяло незвичайним електричним спалахом, а висока, як гора, хвиля віщувала прибуття володарки печери. Вже не раз спостерігав я таку прикмету появи кита, але тепер хвилі вирували дужче, ніж звичайно. Причину цього явища я взнав через кілька хвилин.

Кит виринув з-під високої, як гора, хвилі. Своє дитинчатко він, як завжди, тримав у пащі. Але тепер мій знайомий кит примчав сюди не сам — на поверхні води підстрибувало інше страховище — амбровий кит (physeter). Ця потвора, в кишках якої збирається амбра, інколи кусками в півцентнера, є теж родичем звичайного кита.

Якщо звичайний велетень-кит є найсумирнішою в світі твариною і харчується дрібненькими морськими слимачками, то його родич, амбровий кит, живиться тільки м'ясом — справжніми ласощами для нього є акула і кит звичайний.

Акула, цей страшний хижак, коли натрапить на кашалота — амбрового кита — від страху ховається в намул, а часто навіть вилітає на берег. Якщо акула може перекусити навпіл людину, то кашалот розриває зубами акулу. Кашалот — найстрашніший ворог звичайного кита, хоч із його м'яса він з'їдає тільки язик. Як бачите, це великий ласун. Решту м'яса він кидає. Кашалот дуже любить поживитися малятами кита, тому завжди й полює на них. Кит не має зубів — у нього тільки кістяна сітка та піднебіння. Гризти й кусати ними він не може. Зате в амбрового кита є сорок вісім гострих зубів. Всі вони розташовані в рядок на нижній щелепі — спереду найдовші, за ними менші. Ці зуби схожі на огірки. Найменший з них важить кілограм, найбільший — два. Цими страшними зубами потвора здатна розтрощити шлюпку. Амбровий кит удвоє менший за звичайного, та голови в них однакові. Непомірно велика голова кашалота займає половину його тіла. Хребет — вигнутий догори. Тіло кашалота — оксамитовочорне, виграє зеленавосиньою барвою, язик його — кривавочервоний і видніється між щелепами, коли відкривається паща. Звичайний кит — чутлива, ніжна істота. Найменше поранення спричиняє йому смерть. Рани від списа, які в людини легко гояться, для кита є загибеллю. Амбрового ж кита можна поранити тільки в двох місцях — там, де голова з'єднується з хребтом, і на череві. Череп його твердий, мов камінь, а коли цей кит розлютує, то може головою проломити бокову стіну корабля. Інші частини його тіла сповиті міцними, наче кістка, жилами. Ось це страховисько й напало на мого кита.

Перелякана кит-самка подалася в сховище, але хижак помчав за нею через тунелі в скелях і через печери льодових гір. Тепер вони зустрілися в цьому озері, борючись не на життя, а на смерть. Кит від страху хропів, сопів, видував пару з ніздрів. Він зайняв зручне для боротьби місце — велику голову сховав у вузеньку бухту, до якої ворог не мав доступу. Єдиним засобом захисту кита є його хвіст. Правда, цей хвіст — страшенна зброя. Китолови розповідають, скільки всякого лиха може заподіяти кит своїм хвостом. Підкине шлюпку разом з дванадцятьма матросами в повітря, одним помахом хвоста розсіче пором надвоє так, наче б його пилою розпиляли.

І тепер, коли хижак-кашалот кинувся на нього, щоб зубами роздерти його бік, кит махнув хвостом. Кашалот гепнувся об скелясту стіну аж на другому боці печери, але це не відбило в нього бажання продовжувати боротьбу. Як видно, його кістяний панцир витримав удар. Хижак почав новий напад.

— Прокинься, Бебі! Лихо! — крикнув я просто на вухо ведмедиці і хльоснув мою подругу по носі. Вона одразу ж прокинулась. Якщо кашалот заб'є кита-самку, пропало наше молочне господарство!

Я запалив магнійові дроти. Потім відшукав свої гарпуни і поспішив втрутитися в цю боротьбу.

Був то незвичайний, чудовий морський двобій! Тільки тепер, при повному освітленні, мав я можливість уперше добре роздивитися нашого кита. (Світло не заважало борцям — у них дуже слабкий зір). Спина мого кита була коричневою, на череві — біліла пляма. У широкій пащі його, замість зубів, виднілася чорна кістяна сітка. Від шиї до черева шкура його зморщена, в глибині ці зморшки — кривавочервоні. Коли кит ворушився, ці червоні смуги чудово виблискували на мармуровобілій шкурі. Думаю, що моя знайома серед свого племені була справжньою красунею.

Боротьба між двома велетнями невгавала ні на хвилину. Обидва так били хвостами, що хвилі здіймалися аж на двадцять метрів, а в печері водяні бризки летіли, мов рясний дощ, заливаючи обличчя й очі. Кит почав верещати, мов кабан, коли його колють, тільки в тисячу разів сильніше, і раз у раз бив хвостом по голові кашалота, й ці удари відлунювали, немов гуркіт грому.

Весь час кит тримав своє маля у пащі, не випускаючи його звідти ні на хвилину, і облизував язиком його голову.

— На поміч, Бебі! — гукнув я ведмедицю. — Якщо переможемо, буде в нас і м'ясо.

Бебі не потребувала якихось заохочень. Ведмеді знають, що робити в таких випадках. Вони вміють пірнати, плавати, під водою можуть забити й морського слона, якщо зустрінуться з ним. Бебі тільки на те й чекала, щоб кашалот, який хитрістю уникнув удару китового хвоста, підкрався до голови самки. У Бебі був непоганий досвід — не раз вона вже полювала на китів разом з китоловами. Коли раптом кашалотові вдалося добратися до китової голови, мені здалося, що кит загинув. Та Бебі з високої скелі миттю плигнула на спину кашалотові, запустила страшні киті в його шкуру й прокусила шию хижака саме в найуразливішому місці. Бебі, як видно, була досвідченим китоловом. Тепер уже кашалот налякався. Він відчув, що поранений у найуразливіше місце. З-під розірваної шкури почав литися той дорогий жир, за який і ціниться кашалот. Цей жир називається спермацетом. Тепер я побачив на власні очі те, про що не раз думав. Кашалот, підстрибнувши над водою не менше як на п'ятнадцять метрів, горілиць гепнувся у воду.

Я поспішив використати цю хвилину й миттю кинув йому в черево гарпун, дія якого смертельна, якщо він потрапить під шкуру. На воді знялися такі хвилі, що заплеснули всю печеру. Коли я став роздивлятися, страшенної потвори вже не було — вона зникла під водою. Разом з нею зникла й моя ведмедиця. Я перелякався, що страховисько потопило мою Бебі. Та через кілька хвилин Бебі виринула з води, спритно випливла на берег, стала на скелі й довго-довго дивилася у воду. Боротьбу було закінчено. Мій кит спокійно лежав на воді. Здавалося, що його очі з довгими віями повні подяки й мружаться на мене. Може, кит упізнав у мені свого рятівника? Нарешті він почав плакати (у китів також є сльози), а потім, знесилений, заснув.