Блакитна лінія, стр. 17

Костянтин Васильович тяжко зітхнув — заперечити нічим, логіка — не емоції.

— То кого ж ви можете порекомендувати?

— Олексія Маркова!

— Оце — діло. Якщо не помиляюся, він залучив Студентку до нашої роботи і двічі виходив на зв’язок із нею в тилу ворога?

— Так точно. Від початку війни — у генерала Роговцева. Підготувати виклик до Москви?

— Не поспішайте. Перед цим ми мусимо точно знати, що з Студенткою нічого не сталося. Подивіться, кому з наших людей у Берліні це зробити зручніше. Передамо прикмети, адресу житла.

— І тимчасову особливу прикмету, — додав Калина.

— Розумно. На якому вона місяці?

— На восьмому…

— Отже, їй необхідно якнайбільше бувати на свіжому повітрі. Це значно спрощує завдання берлінського товариша. Якщо одержимо позитивне повідомлення, почнемо готувати Маркова до подорожі в Берлін.

Була вже глибока ніч…

Розділ дев’ятий

«Я НЕ ПРОШУ ВАС — Я НАКАЗУЮ!»

Віллі Майєр знайшов час, щоб завітати до Шеєрів, лише останнього дня лютого. Фрейлейн Крістіна вийшла з ним у садок. Як і завжди, коли їм хотілося погомоніти на самоті.

Тепло, вже по-весняному гріло сонечко. На деревах набрякали життєдайними соками тугенькі липкі бруньки. Пахло зіллям і травами, що прокидалися по зимі.

Крістіна зовсім втратила свою колишню дівочу рухливість. Ходила повільно, перевальцем. Навіть вірний собацюра Віт, мовби розуміючи стан хазяйки, вже не стрибав до неї, радісно спираючись на її груди могутніми лапами.

— Розумняка ти, Віт! Просто на диво!

— Атож, чудовий пес, — підхопив Майєр.

Віт уже давно звик до нього й дозволяв пестити себе.

Теплішає… Із завтрашнього дня починається березень, а там і перший четвер, у котрий Крістіні слід їхати до «Мисливського замку» в районі Вільмерсдорф.

Маршрут: «Шмаргендорф»—«Далемдорф»—Кенігін-Луїзе до замку. У перший четвер березня. Час — без змін…

Далеченько. Добре, що востаннє: неухильно наближалися пологи.

— Що нового, Віллі? — почала вона розмову.

Майєр знав, що її цікавить: на превеликий жаль, не його особисте життя. Вона навіть зараз лишалася для нього принадною, хоч обличчя її поповнішало, втратило свою дівочу чарівність, вкрилося жовтуватими плямками. Та хіба це назавжди? Скоро краса до неї повернеться й забуяє з новою силою, як це буває з усіма гарними жінками по вагітності. Що ж йому лишається, на що сподіватися? На час, що лікує і вгамовує душевні травми. Він поряд, а це багато важить… А що зараз? Іде й не вщухає війна. Але ж і вона колись минеться!

— Чого мовчите, Віллі?

— Просто замислився…

— Над чим?

— Так, безвідносно… Ви запитали, що нового. Вістей — торба, з чого починати?..

Крістіна посміхнулася:

— Хоч це й тавтологія, але починають з початку.

— І викладають послідовно! — довершив Майєр.

— То я слухаю вас.

— Останніми днями Хейніш вояжував по концтаборах. Зрозуміло, я з ним. Нас супроводжував давній знайомий по Кавказу.

— Хто саме?

— Султан-Гірей Клич.

— Таки втік…

— Тепер співробітничає з СД.

— Про такі речі, Віллі, прошу вас доповідати якнайдокладніше, — мовила Крістіна. — Кажіть все, про що дізналися.

— Поки що мої відомості куці. Ми тільки-но починаємо розгортати свою діяльність.

— Нічого, послухаю. Про щось у дорозі розмовляли?

— Цей кавказький князьок з Адигеї очолює так звану «народну партію горян Кавказу», яка насправді є свого роду агентурно-розвідувальним розплідником. Контингент до «партії» набрано з людей, які зрадили і підняли руку на Вітчизну. Прийом відбувається в концтаборах.

— Тобто як це?

— Там нові «партійці» власноручно страчують полонених згідно з вироками табірної адміністрації.

— Виродки!

— Як на підбір… Він нам передав одинадцять отаких «партійців»-катів. Завітали ми також до «білого» генерала Шкуро [7].

— А цей що?

— О! Шкуро організував власну «козачу» шпигунсько-диверсійну школу «Отаман». Із неї він виділив нам для першого разу сім «козаків».

— Віллі, чи розумієте ви, як важливо…

— Ох, Крістіно! Я все чудово розумію. І ось вам доказ — докладний виклад усього, що я вам розповів. Також список нашого «контингенту», прізвища, псевдоніми, прикмети.

— Блискуче! Це все?

— Строк підготовки агентів скорочено до мінімуму. Чому? Бо мистецтву вбивати, шкодити, руйнувати їх уже навчили. Закид відбудеться з території Румунії та аеродромів Криму в різні райони Кавказу. Точніше про місце і час закиду зможу повідомити пізніше.

— Заповзявся Хейніш! — зазначила Крістіна.

Віллі мовив замислено:

— Взагалі-то, після виклику до Кальтенбруннера Хейніш був сам не свій. Тепер землю риє…

— А що трапилося, знаєте?

— Якась дивна і незрозуміла історія. Для мене самого цілковита загадка. Може, мав прочуханку? А все почалося з того, що Хейнішеві несподівано пощастило — він випадково затримав російського розвідника.

— Що? — рвучко повернулася до нього Крістіна. — Кого арештували?

— Прізвище — Астаф’єв. Більше нічого не відомо. Німецькі документи виявилися фальшивими. — Він раптом запитав: — Ви знали такого?

Але що могло сказати Крістіні прізвище невідомого розвідника, коли вона жила і діяла в світі вигаданих прізвищ і біографій, що так і звуться — «легенди»? Що важило для неї справжнє прізвище, коли дійовими були тільки паролі та розпізнавальні знаки? Здебільшого вона не знала навіть чужих псевдонімів. Приміром, радіограму, яку вона передала при особистій зустрічі, не зможе «прочитати» навіть той лейтенант з рудими вусиками, що взяв її для передачі до Центру. Чому? А тому, що її забезпечено власним шифром, ключ від якого знає в усьому Берліні вона одна… От вони зустрілися, але що знають одне про одного? Нічого. Тільки зовнішність, бо її не заховаєш до сумки з яблуками…

— Коли це сталося? — запитала втомлено.

— Саме напередодні нашого від’їзду. Тому я і не встиг вам розповісти.

Крістіна швидко підрахувала. Той самий день єдиної поки що її зустрічі у Берліні! Випадковий збіг?

— У який час? — розпитувала Майєра.

— Точно не пам’ятаю. Увечері, коли вже трохи сутеніло.

«Увечері, — все більший неспокій огортав Крістіну, — а ми зустрілися надвечір. Того ж дня…»

— Ви були присутні?

— Ні, не довелося.

— Бачили затриманого?

— Так, Хейніш викликав мене.

— Який же він із себе?

— Звичайний. Волосся таке світле, що брів і не видно. Маленькі очі, гострий ніс. Найцікавіше, що цей росіянин носить вусики «під фюрера». Руді вуса…

— Військовий?

— Хто зна. Але був одягнений у форму лейтенанта інженерних військ.

Серце у Крістіни ніби впало.

«Він!» Їй фізично боляче було в це повірити.

— Як же його викрили? — запитала глухо.

— Астаф’єва впізнав і виказав колишній ваш співвітчизник, фольксдойче з Волги. Хейніш схопив розвідника, заледве той вийшов з будиночка, де мешкала радистка.

— Її теж арештували?

— Ні, її не арештували… Астаф’єв устиг попередити її криком.

— Вона врятувалася? — зраділа Крістіна.

— На жаль, втекти було неможливо. Будиночок оточили. Тікати — марна справа. Але вона встигла спалити шифри і шифровки, які, напевне, приніс їй Астаф’єв.

«Чи встигла передати? Мабуть, ні… Усе сталося так швидко і несподівано…»

— Її катували? — ковтаючи сльози, запитала Крістіна.

Віллі м’яко відповів:

— Вона загинула, Крістіно. Відстрілювалася шалено — одного вбила, двох поранила. За це її буквально зрешетили з автоматів…

— Смілива дівчина…

— Надзвичайно! — погодився Віллі.

— Як вона виглядала?

— Знаєте що, фрейлейн, — розсердився Майєр, — давайте припинимо цю розмову. На вас лиця нема! Якби я знав, що ви такі вразливі… Розпитувати про таке у вашому делікатному стані!