Сплячий лелека, стр. 1

Петро Поплавський, Юрій Ячейкін

СПЛЯЧИЙ ЛЕЛЕКА

Пригодницький роман

^©

_{Рецензент П.Ф. Автомонов}

Розділ 1

ГРОЗА УЗИМКУ

Рейх готувався до різдва, до нього лишалося два тижні, У вітринах деяких берлінських крамниць уже красувалися смажені гуси. Звісно, ціни шалені. Але ж час — воєнний! Все ж раз на рік можна й порозкошувати. Що важить сотня — друга рейхсмарок, коли марилося цілими маєтками? Чорнозем України, Дону і Кубані лишалося тільки розподілити між сумлінними німецькими бауерами, що повинні цивілізувати тамтешніх дикунів-унтерменшів. Висока й благородна культуртрегерська місія! Рабство? Работоргівля? А що, власне, у цьому поганого? Хіба не рабство породило зразкову навіки-віків античну цивілізацію?

До відома всіх було донесено передріздвяний наказ фюрера.

Здавалося, цей публічний наказ про зимівлю, в якому вже й слівцем не йшлося про бліцкриг [2] і взагалі про близький кінець війни, приспав усіляку пильність і насторогу.

Для міських бюргерів та сільських бауерів фронт неначе припинив існування аж до наступного і, беззаперечно, переможного літа. Для них ніщо не віщувало зимової грози. А хазяйновитий нордичний Санта-Клаус [3], завдяки блискуче організованим реквізиціям по всій поневоленій Європі, а надто — Росії, завбачливо надсилав наперед приготовані різдвяні дарунки. Гери і фрау, задоволено покректуючи та охкаючи, приймали пакунки, на яких тільки поштові штемпелі та зворотні адреси нагадували про Східний фронт.

У цьому самогіпнозі небо війни, звитяжне небо непереможного старонімецького бога грому та бурі Тора, здавалося чистим і безхмарним. Тому коли слово «Сталінград» несподівано загриміло з наче ясного неба, то спершу мало хто міг той грім до пуття осмислити. Наступальні дії радянських військ сприймалися як незначне фронтове пожвавлення суто місцевого значення. Як і передбачав в «Оперативному наказі» на зимівлю несхибний геній провидця-фюрера…

Того дня, 19 листопада 1942 року, мільйони німців і гадки не мали, що ото й почалася агонія «тисячолітнього рейху», що саме в ці, ще порівняно безжурні часи в’яжуться зашморги для нацистських бонз і воєнних злочинців у цивільних смокінгах та генеральських мундирах і що помпезне святкування з нагоди десятиріччя коричневого мороку раптом перетвориться на всеімперські траурні дні по п’яти загиблих арміях.

Того дня імперська преса, теж заколисана тривалою тишею на Східному фронті, друкувала чергову, фанфарну промову рейхсміністра пропаганди доктора Йозефа Геббельса, проголошену ним в промисловому місті Дуйсбурзі: «Мета на Сході визначена й непохитна — радянська воєнна потуга… мусить бути повністю знищена». Рейхслейтер міністерства Східних земель, колишній фольксдойче з Прибалтики і «втікач з червоної Росії», отже, й непересічний знавець її, Альфред Розенберг просторікував у величезному політико-економічному огляді про «будівництво на Сході, що триває». Передова стаття газети «Фолькішер беобахтер», уся мов заслинена від лестощів на адресу дуче, оповідала, як «Італія впевнено йде до перемоги». Отож, «сіренький» рядок лише з одного речення в довгому загальновоєнному зведенні — «Слабкі радянські удари під Сталінградом» — мало хто помітив.

Але за кілька днів зчинилися справжнє газетне сум’яття, різноголоса радіоверемія, повний різнобій пояснень, які суперечили одне одному і, власне, всі загалом нічогісінько не пояснювали. Передусім на газетні шпальти знову витягли осоружного «генерала Зиму», головного «винуватця» минулорічної поразки під Москвою. Скрізь зарясніло тевтонською міфологією та історичними порівняннями з «героїчною давниною». Проте, мабуть, усі рекорди геббельсівської великої брехні побив військовий коментатор берлінського радіо, який висунув воістину фантастично карколомну версію щодо стратегії «завжди непереможного» вермахту.

«Одним з основних принципів німецької стратегії, — з апломбом прорікав він, — є відкривати час від часу пролами в лінії фронту, в які більшовики мали б спокусу вдертися собі на погибель. Можна з певністю сказати, що саме це відбувається зараз у закруті Дону».

І так далі…

Зовсім інший настрій оволодів верхівкою, що засіла по залізобетонних бункерах «Вольфшанце» — «Вовчого лігва» фюрера, вкопаного у болотяний грунт Східної Пруссії поблизу Растенбурга. Вікна «Гітлербункера» та бараків «Лейбштандарту СС», батальйону горлорізів з особистої охорони диктатора, були виключно на північ: фюрер, мов отой нічний кровожерний хижак, не терпів сонячного світла. Він же й назвав нове розташування ставки саме «Вовчим лігвом». Фюрер завжди виявляв неудавану прихильність до людей, в прізвищах яких корінилося слово «вольф» [4]…

Спершу серед штабістів виникла цілковита розгубленість, що відбилася навіть у суперечливих оперативних наказах. На зміну їй прийшла «залізна воля» фюрера. 22 листопада, близько опівночі, генерал-лейтенант Фрідріх Паулюс прийняв по радіо перший «фюрербефель» [5], адресований усьому обложеному в Сталінграді війську:

«6-та армія тимчасово оточена. Я знаю 6-ту армію та її головнокомандувача і певен, що в становищі, яке склалося, вони стійко триматимуться, 6-та армія має відати, що я зроблю все, аби їй допомогти і визволити. Я своєчасно виголошу їй свої накази».

Наступної ночі генерал-лейтенант Паулюс заблагав дозволу на прорив його військ в південно-західному напрямку, назустріч 1-й танковій армії генерал-полковника фон Клейста. А це означало: залишити розрекламований нацистською пропагандою на весь світ Сталінград, місто, падіння якого стало б сигналом до негайного нападу і розбою з боку Японії і Туреччини, які чекали цього вже півроку з військами напоготові.

24 листопада, рано-вранці, в «котел» на швидких радіохвилях пішло «остаточне рішення фюрера». Наказано: 6-й армії міцно закріпитися на своїх позиціях, весь «котел» оголошувався «обложеною фортецею Сталінград», яку повинні визволити новостворювана ударна армія під командуванням фельдмаршала фон Манштейна, 4-й повітряний флот уславленого аса генерал-полковника фон Ріхтгофена, що досі з успіхом діяв на Кавказі, брав на себе харчове і бойове постачання 6-й армії, утворивши «повітряний міст». Було наказано стояти до переможного кінця! Коротко й ясно.