Посланець, стр. 48

— Ясно, товаришу майор!

— І от що — брати обов'язково живими.

Офіцери, що очолювали групу захоплення, одягли на чоботи м'які, повстяні топанці й нечутно, без рипу, піднялися з пістолетами напоготові на веранду. Причаїлися за дверима, чуйно прислухаючись. Хтось у помешканні ходив, дзюрчала з крана вода, дзвенів посуд. Мабуть, готувалася вечеря, і ця спокійна хатня вовтузня промовисто свідчила про те, що ніхто в домі не чекає непроханих гостей.

«Прийшли непрохані, то й пішли некохані», — недоречно пригадав Вікулов прислів'я і ледь чутно ворухнув губами, нахилившись до Суровецького:

— Давай!

Двері прочинилися, засвітилася шпаринка. Не рипіли, як у добрих хазяїв. Потягло хатнім теплом, пахощами смажені. Двері тихенько прочинили ширше, в них м'яко прослизнув Суровецький, за ним — Вікулов з Мамедовим. І цієї миті в ногах у них занявчав противнющим голосом великий сірий кіт. Розпушивши тривожно хвоста, він форкнув і шмигонув коридором до кухні.

«У, шайтан!» — вилаявся подумки Мамедов і, не роздумуючи, кинувся вслід за котом.

Кидок був вчасний. Зляканий кіт переполошив і Вороніну. Вона тривожно визирнула з кухні, зіниці її нажахано розширилися, але лякливий зойк згас у широкій долоні Мамедова на якомусь невиразному хрипі.

Вікулов і Суровецький миттю шугонули до кімнат: перший — до вітальні, де красувався накритий на двох стіл, другий — до спальні, мало не половину якої займала низька, широченна тахта. Вона перша впадала в око і домінувала над усім. А втім, мала. зовсім не постільну оздобу — мідний дріт, що висувався з піднятої планки спинки і був з'єднаний з батареєю опалення. «Та це ж антена», — майнуло в голові Суровецького, але роздивлятися далі забракло часу — з-за шафи ляснув постріл, розпеченим дробом прошив Суровецькому живіт, він поточився плечима на двері і впав у коридорі.

— Там… — прошепотів Вікулову, що вихором летів на поміч.

Він побачив чорний отвір у підлозі, куди збирався стрибнути чоловік у формі капітана Червоної Армії з пласким чорним чемоданчиком у лівій руці. Та в правій він тримав парабелум. Вікулов сахнувся вбік, два постріли пролунали навстріч майже водночас, кулі свиснули, а влучила тільки одна — куля Вікулова, що вибила з рук «капітана» зброю.

— Руки! — крикнув старший лейтенант.

Чорний чемоданчик упав і розчахнувся. У ньому була вмонтована рація…

«Капітан» повільно підвів руки вгору, а потім несподіваним ударом ногою на мить позбавив старшого лейтенанта здатності діяти, нахилився до парабелума. Та більше не піднявся — Вікулов рукояттю пістолета знерухомив його на підлозі.

Розділ чотирнадцятий

«ГОСПОДИ! ВРЯТУЙ МЕНІ СИНА МОГО…»

Штурмбанфюрер Хейніш вислуховував майора Штюбе зовні стримано, але щосили, аж кісточки пальців побіліли, стискаючи в кулаці одразу три нагострених олівці, ніби збирався раптовим ударом прошити ними армійського розвідника.

Після прикрого випадку з Есмеральдою відчував певну неприємну залежність від цього набридлого в своїх безглуздих підозрах майора, і неспроможність раз і назавжди покласти рішучий край дурним теревеням Штюбе дратувала його до знавіснілості. Він ніби натягував на свої нерви гамівну сорочку, а лють ховав під кам'яною незворушністю лицевих м'язів.

— Чого, власне, ви жадаєте від того напівцивільного вояки Шеєра? — запитав стримано, але без будь-якої ознаки приязні в голосі, очах, на обличчі.

Штюбе зручно вмостився у кріслі край столу і, попихкуючи цигаркою, вже вкотре подумки зазначив, що ця розмова чи не вдесяте починалася і уривалася, не даючи жодних наслідків, ані на йоту не змінюючи ситуації, яка майорові від початку не подобалася і дедалі більше не давала спокою.

— Обмежити його рух — ото й усе. Я не розумію, навіщо писаці сунути свого носа в суто військові справи, цікавитися дислокацією частин, і так далі,. Уже встиг побувати навіть в корпусі «Ф»…

— Це ж випливає з йото творчого завдання! — просичав Хейніш.

— Зрозуміло — випливає… Але за тиждень-два ми візьмемо Владикавказ і зможемо залюбки подарувати йому хоч би й фотокопію оперативної карти. Я особисто можу такий дарунок гарантувати! Але зараз…

— Але зараз він накопичує особисті враження, які не замінять жодні ваші оперативні карти. До того ж має відомий вам дозвіл! Ви, Штюбе, окрім стосів доносів, щось інше писали?

— Не відчував потягу…

— Ну, добре! Тоді чому ви самі його не арештуєте як шпигуна? — єхидно поцікавився Хейніш.

Штюбе відрізав, не змигнувши й оком:

— Без вашого відома? Але ж він син вашого бойового друга.

— Тільки й того? Але, повторюю, Штюбе, ось підтвердження повноважень Шеєра з Берліна. Самого Берліна! На наш запит до самого Мюллера, шефа гестапо! Що ви на це скажете?

— Що на війні у прифронтовій смузі обережність ще нікому не заважала. Точна оперативна інформація…

— «Точна оперативна інформація»! — нарешті скипів Хейніш і рвучко кинув олівці на стіл. — Ось де вона у мене, ваша інформація! — ляснув себе по тилатій потилиці. — Ось на що нам вказує шеф СД Кальтенбруннер. І вимагає негайних дій! Виявляться, рейхсміністрові Гіммлеру з абверівських джерел — тобто з ваших! — стало відомо, що постачання військового спорядження і боєприпасів з Уралу на фронт під Сталінград, отже, й на Кавказ, йде не залізницями, а на підводах і санях і що, мовляв, кожна гарба везе два-три снаряди, після чого їх перекладають на іншу. І ось таким чином здійснюється постачання фронтів! Чому ви не смієтеся, Штюбе? А наші служби тепер мають наказ поширити по всьому гужовому шляху інфекційні захворювання, щоб зірвати це так зване боєпостачання. А ось — дивіться! — довжелезний список різних епідемічних захворювань, які диверсанти СД мусять негайно поширити по всьому міфічному, вигаданому в абвері шляху! Що ви скажете на цю нісенітницю, Штюбе?

— Ви ж самі зазначили, що цей наказ походить з СД, а не з абверу…

— Боже мій! А хто приніс у дзьобі цю дурну інформацію?

— А хто цій дурниці дав службовий хід?

Вони тупили один в одного очі — люто, вороже, непримиренно, ніби мовчки вели далі свій вже невисловлений діалог:

«Ваш тупий, як чобіт, Канаріс, що уявив себе асом розвідки…»

«Ваш миршавий невіглас Гіммлер, з його школярською уявою про розвідку…»

— Чого ви, зрештою, хочете? — нарешті втомлено запитав Хейніш.

— Перевірки! — відповів Штюбе. — Остаточної і недвозначної!

— Хто її проведе?

— Абвер!

— Але в моїй присутності, — застеріг Хейніш.

— Згода! Запевняю вас, пане штурмбанфюрер, це буде остання перевірка, і я вас більше не турбуватиму.

— Хіба ж це можливо з вашою патологічною недовірливістю, пане майор? — не втримався від шпильки Хейніш. — Ви краще помізкуйте, що мені відповідати групенфюрерові [54] Кальтенбруннеру. Адже він доповідатиме самому рейхсміністрові!

Галас за вікном відволік їхню увагу, і майже водночас до кабінету ввійшов Віллі Майєр.

— Прибув Шеєр, — доповів він. — Приймете? Він неодмінно попроситься до вас.

— «Неодмінно»! — буркнув Хейніш. — Прийму у присутності нашого вельмишановного пана майора з її величності служби абвер! — Він мимовільно піднявся і підійшов до вікна.

Шеєр про щось хвацько оповідав у колі офіцерів, і розповідь його, вочевидь, була цікавою й дотепною, про що переконливо свідчили пожвавлені й веселі обличчя есдістів. Ганс Лютке заклопотано вже порався біля машини, приводячи її в зразковий порядок.

— Його завжди отак вітають, — ніби вгадуючи думки Хейніша, тихо мовив Майєр.

— А ви не любите Шеєра, Майєр, — зазначив Штюбе, пильно позираючи на унтерштурмфюрера.

— Не маю на це жодних підстав, пане майор, — сухо відповів Майєр.

— Ви не любите його! — з притиском і переконано повторив майор. — Але чому? — і, не чекаючи на відповідь, бо її однаково не було б, теж підійшов до вікна. — А він, цей Лютке, попри свою заїкуватість, дбайливий водій, — мовив задумано. — Машину тримає в зразковому стані.