Посланець, стр. 39

Вони лежали поряд і рівне дихали з заплющеними очима. Вони удавали, що поснули, і подумки промовляли ті слова, які не наважилися висловити.

Вона: «Милий, коханий, любий Костику, я б хотіла віддячити тобі сином. Таким же дужим і водночас м'яким, таким же сміливим відчайдухою і скромно-пестливим, розумним і мужнім. Це найбільше, що я можу тобі дати, — нашого сина за твоїм образом і подобою…»

Він: «Ми підемо по веселки, моя Марічко. Візьмемося за руки і підемо. І не візьмемо нічого, окрім нас самих. Я ладен зробити гойдалки для тебе з тієї веселки, скупати тебе у сонячному семицвітті. Хай сонячні промені будуть твоїми шатами. Афродіта вийшла з прозорого моря, ти — із життєдайного сонячного світла… І як жити мені тепер, Марічко, без того сонячного сяйва? Не знаю, не відаю… Полярним зимівникам на закрижанілому камені легше — вони лише півроку не бачать сонця. А скільки ще триватиме страхітливий морок війни, який розлучає нас? На рік, на два, на довше чи й назавжди?.. А я прагну піти з тобою до веселки, Марічко…»

— Спиш? — ледь чутно спитала вона.

— Ні, тільки склепив очі…

— Щось хочу тобі сказати…

— Що, кохана?

— Це страшно, але я живу з цим…

— Кажи, не бійся…

— Запам'ятай це прізвище, любий, і донеси людям, які судитимуть цього недолюда: Герман Юліус Вальтер Рауфф Бауермайстер [49], есесівський генерал. Він «удосконалює газвагени», душогубки. Тут удосконалює, на нашій землі. Чи знаєш як? На дітях, маленьких дітях, які не можуть боронитися. На немовлятах….їх кладуть у душогубки штабелями, мов дрова, і досліджують, на якому рівні і в якому дозуванні краще нищити дорослих. Дітей, як сміття, закопують у протитанкових ровах… Запам'ятай ім'я цього ката! А разом з ним запам'ятай інших душогубів — «лікаря-спеціаліста» по удушенню Генріха Герца, шарфюрера СС [50] Горга Фольмера, начальника душогубного відділу — є й такий! — зондеркоманди СС 10-А Карла Раабе… Як ти можеш лишати мене тут, коханий? Як ви всі можете?..

Чим він міг відповісти їй?

Словом «треба»?

— Запам'ятаю! — мовив хрипко. — Нічого не забудемо! Помстимося за все! За кожну краплину людської крові… Кров за кров, смерть за смерть! А я прийду по тебе, кохана… Обіцяю. Прийду після відплати, разом з усіма.

Розділ одинадцятий

ВРАТА ТАНАТОСА

Геббельс галасував у ранковому повідомленні берлінського радіо:

— Німеччина значно поліпшила своє економічне становище головним чином за рахунок Кавказу. Ми одержуємо тепер з Кавказу тридцять відсотків нафти.

Усе той же блюзнірський стиль «великої брехні», коли бажане рекламується як досягнуте. Звідки та нафта? Промисли Майкопа і Малгобека зруйновані. Грозний і Баку радянські. Можливо, рейхсміністр пропаганди мав на увазі своє серпневе спеціальне повідомлення, коли він багатообіцяюче проголосив, що «віднині майкопське «чорне золото» слугуватиме рейхові»?

Не чорна нафта — лилася червона людська кров. Насильства і репресії, примус до праці, обіцянка харчів і пільг — ніщо не могло схилити перед загарбником радянських людей, які мали нещастя опинитися на тимчасово окупованій ворогом території. В Армавірі, попри звабливе оголошення про набір на роботу, на біржу праці не з'явився жоден мешканець. Тоді фашисти провели масові облави і без розбору вивозили спійманих під станицю Новокубанську, де кілька днів у нелюдському озвірінні мстилися кулями — розстріляли близько семи тисяч армавірців. Біржу праці там довелося ліквідувати…

«Ні», — відповіли мешканці робітничого селища Михизієва Поляна на вимогу окупантів стати до праці. Військовий комендант Гофман погрожував розстріляти кожного, хто не вийде на роботу. Не вийшли. І Гофман з патологічною жорстокістю виконав свою обіцянку: вигнав на страту всіх робітників разом з родинами. В робочі груди впиналися багнети, жінок вбивали «гуманно» — косили з кулеметів, на дітях заощаджували кулі — більшим рубали голівки саперними лопатками, немовлятам і малюкам трощили голівки на стовбуринах дерев, човгаючи чобітьми в місиві з дитячого мозку… І так було скрізь, по всіх усюдах нафтоносного краю — Абинську і Апшеронську, Нафтогорську і Сіверську, Ільську і Майкопі…

Машину з номерним знаком СД гнав на передову Лютке. Гауптман Шеєр, як і належить, паном спочивав на задньому сидінні, зовні байдуже і безвиразно, ніби знехотя позираючи з автомобіля. Мчали до Ельхотових воріт, де вже десяту добу йшли на безнадійний штурм танки 13-ї дивізії генерал-майора Траугота Герра. Втрати, що несли на маленькому клапті землі німці, приголомшували — вже було відомо, що протягом кількох днів загинуло понад шість тисяч вояків, а втрати у техніці — по кілька десятків спалених бронебійниками танків щодня. Вузьку терську долину, що за ім'ям правобережного селища набула назви Ельхотових воріт, німці називали по-різному, проте зберігаючи єдину сутність, — «долиною Смерті», «ворітьми Смерті», «вратами Танатоса». Однак десяту добу вони вперто сунули в ці пекельні ворота, гнані нагальними наказами з Берліна. Вояцька машина, що перла на Кавказ за наперед вирахуваним графіком, раптом загальмувала на холостих обертах. А саме через ці «врата Танатоса» пролягали стратегічно важливі, танкопрохідні шляхи: шосе Прохолодне — Владикавказ, залізнична колія Прохолодне — Грозний по долині ріки Сунжі, накатані грунтові дороги на Ардон, Алагір і Беслан. Та всі вони пролягали» там, де шлях заступила невблаганна й безжальна Смерть.

Вже проминули спалене селище Ногай-Мірза, де зовсім не залишилося людей і тільки поміж попелищ іноді тінню майне сторожкий, здичавілий кіт, коли Шеєр побачив військову пішу колону, що потомлено чалапала їм назустріч.

— Лютке, зупини машину, — наказав Шеєр, — треба трохи розім'ятися.

Сьогодні вранці в Центр пішла від нього перша радіограма з відомостями, зібраними Крістіною Бергер, і Шеєр взявся за виконання основного завдання — з'ясування планів подальшого німецького наступу. Він вийшов з машини, налагодив для зйомок фотоапарат.

Вояки сунули згорблені, без ладу, із застиглим стражданням на схудлих, неголених обличчях. Подерті й брудні, вони ледь совали ногами, знесилено несучи зброю. Шеєру ще не доводилося ні в газетах, ані в кіно бачити отаких — пригнічених, битих фріців.

— Лейтенанте! — гукнув хмарного до відчаю молодика, що з німою відразою втомлено крокував край шляху.

— Що вам треба, гауптмане? — непривітливо спитав молодик, якийсь злинялий і посірілий, спитав і холодно стиснув тонкі, бліді губи.

— Я кореспондент з Берліна. Адольф Шеєр, — мовив чистенький, акуратно випрасуваний гауптман, демонструючи своє повноважне, міністерське посвідчення.

Лейтенант понуро мовчав, не виявляючи ні цікавості, ані будь-якого бажання вести теревені, хоч би і з самим рейхсміністром пропаганди.

— Що вам треба? — перепитав сухо.

— Куди крокуєте, лейтенанте?

— На відпочинок, — відповів по-військовому лаконічно.

— Надовго?

— До повного укомплектування за штатним розкладом.

— Що, великі втрати?

Лейтенант нараз знавіснів:

— Втрати? Хіба це можна назвати втратами? Це винищення! Тотальне винищення… Від деяких батальйонів лишилися самі трупи. На полі бою… У ротах у живих — по дюжині солдат. Бачите нашу куцу, мов собачий хвіст, колону? Знаєте її назву? Оця юрба — не що інше, як штурмова дивізія генерала Штофа. Уявляєте? Ціла дивізія, що складається з трупів…

— Де це вас шматували?

Лейтенант згас:

— Росіяни називають той цвинтар Ельхотовими ворітьми, а ми — «ворітьми Смерті»… Та чи у вас уже вичерпалися запитання, гауптмане? Вибачте, але вони безглузді… Бувайте!

І лейтенант пішов, втомлено й хитко переставляючи в багнюці ноги, геть байдужий до шляхового бруду.

Голос єфрейтора Лютке вивів Шеєра з глибоко прихованої, радісної задуми: дають наші духу німакам! Не все котові масниця…