Посланець, стр. 37
З машини вийшли вдвох…
Вартовий виструнчився…
Лютке відкрив багажник…
Майєр і Шеєр сміються, тиснуть один одному руки…
Майєр поїхав, отже, прямої загрози поки що нема…
Лютке витягає речі…
Шеєр за щось його люто лає…
Лютке виструнчився, руки по швах…
Шеєр один іде до будинку. Ні, це не Шеєр… Це швидка й розгониста хода Кості…
«Спочатку його, потім себе…»
Вона витягла начищений Майєром пістолет. Сухо клацнув запобіжник. Як це казав Віллі?
«Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?»
«Поки що не траплялося нагоди», — відповіла вона.
Крістіна була готова до різного, але не до такого кінця, коли треба вбити свої почуття і розстріляти власне кохання. Вона вже відчувала себе неживою, у ній все вмерло, все хололо, як останні жаринки під попелом. Вона сперлася плечима на одвірок, рука безсило впали вздовж тіла. В одній — зведений на постріл пістолет. Він увійде — двері затулять її… Невже вона знову стрілятиме в спину! І знову в цій кімнаті? І знову почує: «Швайнкерль! Ду ферфлюхтер!» І Костя мертвий впаде до її ніг, як впав Мюллер… І раптом сама до себе нечутно заволала: «Опам'ятайся! Якщо стрілятимеш, не виконаєш завдання. Ти не маєш права викрити себе. Понад усе — виконання завдання! Поки є хоч один, шанс, поки є хоч крихта надії…»
У передпокої радісно і тонко, мов щеня, заскавучав Вітерець, почулася весела вовтузня з щасливими, собачими підскоками…
«Віт упізнав. Це він…»
Останні сумніви зникли, остання надія вмерла…
«Спочатку його, потім себе…»
Адольф Шеєр зупинився перед зачиненими дверима. Що чекає на нього за ними? Не чув ані шелесту. Але ця змертвіла тиша, він відчув це усім своїм єством, тамувала лиховісну загрозу. Він приклав до дверей вухо — ані шереху! Постукав. У відповідь — ані звуку. Прочинив двері, повільно відхиляючи їх рукою і все ширше обіймаючи кімнату уважним поглядом. Нікого! Але вона тут, причаїлася… Де? За шафою, завісою, дверима? Він зробив все, аби лишитися з нею сам на сам, без свідків: якщо й загине дурно, вона й надалі працюватиме, заробить лицарський хрест за героїчне знищення радянського розвідника… Ні, такого її нерви не витримають…
Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:
— О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!
Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:
— Просто ніхто не прохав моєї руки…
Адольф весело озвався заключною фразою:
— Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!
Це був не лише пароль, не просто контрольні речення. Зігріті голосом, тривало тамованою жагою зустрічі, ці слова, придумані кимось і колись, аби за будь-яких обставин пролунали «природно», були для них першим в їхнім житті освідченням у коханні. Але нічого не було природного і людського в тому, що їх розділяють двері, що на підлозі валяється пістолет, що вони кохають одне одного лише парольними словами, які може почути й вартовий або навіть унтерштурмфюрер Майєр…
Він нечутно зачинив за собою двері, і Крістіна, ніби лише цього чекаючи, враз пригорнулася — довірливо й розпачливо — до його грудей, забувши про все на світі, — про фатальну порожнечу безнадії, психічну напругу останніх днів, уже не тамуючи щасливих сліз. Нараз вона відхилилася, щоб бачити його, аби ще раз переконатися, що це він — її коханий і незрадливий Костя, що він, саме він прийшов до неї, вперше без квітів і вперше нестерпно бажаний. Вона спрагло тулилася до нього — такого рідного й свого, такого власного і владного. Вона пестила його поглядом, ніжним і лагідним, голубила німо і водночас промовисто, обіймала його усього і сама поймалася ним, всотуючи його в себе і пестячи його собою. Вона торкалася його теплого обличчя — легко й ласкаво — тремтливими й чутливими дівочими пальцями, а в нього наморочилася голова.
Розділ десятий
ЕРОС І ТАНАТОС
Він мовив навмисне голосно й солодко:
— Фрейлейн, чи варто мені після такого рішучого поцілунку пояснювати вам, чого я зупинився у вашому домі?
І вона переклала собі цей солоденький сироп:
«Мила Марієчко! Адольф Шеєр тільки зараз знайомиться з Крісгіною Бергер. Він — німець, вона — німкеня. А нас можна підслухати: мусимо поводитись «природно»…»
Вона відповіла йому у тон, з манірним кокетуванням, запозиченим з типової геббельсівської кінопродукції фірми «Уфа-фідьм»:
— Ви типовий завойовник, пане гауптман! Жінці лишається тільки коритися істинному представникові панівної раси.
— О, я бачу, що мила фрейлейн переконано висповідує філософію Зігмунда Фрейда. А він доводив, що схильність до агресії є рисою людської природи, яка не піддазться еволюційному руйнуванню, а тільки психологічному гальмуванню. Психіка людини — її ж довічна в'язниця. Зухвалий Фрейд звеличив одвічну боротьбу між Еросом і Таиатосом, особливо — в біологічному організмі жінки… Перепрошую, але, можливо, вам оці вчені теревені не цікаві?
— Що ви, пане гауптман? Так приємно спілкуватися з розумною й цікавою людиною… От ви щойно сказали: боротьба між Еросом і Танатосом. Адже дійсно, якщо розібратися, жінка породжує життя. Але для чого? Для смерті!
— Слушна думка, фрейлейн. Та я побоююся, що фрейдівською філософією ми засушимо наші почуття, які, сподіваюся, вже зародилися, і замість ніжного дотику пустуна Ероса відчуємо смертну відразу. Чи не краще перейти до більш предметної і близької нам обом теми?
«Конче необхідно побалакати, — натякав він і прискіпливо роздивлявся довкола. — Але де?»
— О, пане гауптман, я геть забула нашу жіночу, життєву істину: шлях до серця чоловіка пролягає через його шлунок.
— І знову слушно, фрейлейн! Балакати з вами — сама насолода….
— Але в мене, на жаль, жодних припасів. Я ж харчуюся в офіцерській їдальні… Хоча можна зазирнути до запасів хазяйки, їй вони вже ні до чого. — На її очі знову набігли сльози, бо для неї самої власні слова пролунали дико і ницо через свою істинно арійську «природність». — Здається, — гамуючи сльози, вперто вела далі, — дещо у неї є в погребі, в сараї.
— Дозвольте, я сам навідаюся туди!
— Е ні, у харчових справах чоловікам вишколу завжди бракує.
— Тоді дозвольте вам допомогти.
— Оце інша справа… Буду тільки вдячна!
Вони вийшли надвір. Сарай бовванів у глибині саду, далеко від вартового, який походжав попід хвірткою. Шеєр, уже затулений від стороннього ока деревами і кущами, пригорнув Крістіну і прошепотів їй тихенько:
— Щире вітання тобі від Владислава.
— Ой, нарешті! Я так непокоїлась. Усе добре?
— Якщо не зважати на поранення… А що, власне, тебе стурбувало?
— Розумієш, про його перехід через лінію фронту і його справжнє ім'я абверові стало відомо буквально другого ж дня…
— Отакої! — аж зупинився Шеєр. — Звідки?
— Від агента, що діє в Орджонікідзе. Від нього, виходячи з усього, йде дуже важлива інформація.
— Хто він?
— На жаль, переді мною не звітують… До того ж це агент не підпорядкованого есесівцям абверу. Ну, і відомчі ревнощі… Мені дізнатися ніяк!
«Кепські справи, — замислився він. — Маємо халепу… Хто ж цей агент? Маркова підібрали бійці на «нічиїй» землі… Потім його завезли до госпіталю… Звідти повідомили в особливий відділ, підполковнику Іриніну… Звідки ж просочилася точна інформація?»
— Чому замовк, любий?
— Згадую людей, які «прийняли» гауптмана Краузе. Хтось із них — зрадник…
— А про тебе хтось знає? — сполошилася вона.
— Із сторонніх — ніхто і нічого.
Крістіна полегшено зітхнула:
— Просто камінь зняв з моєї душі.
— Та як твої справи? Як тобі повелося?
— Спочатку підозрювали, потім ніби заспокоїлись, та, відчуваю, не зовсім. Хейніш і абверівський майор Штюбе дійшли висновку, що Мюллера вбив «гауптман Краузе». Співучасницею визнали агента СД Несмітську.