Шовковий шнурок, стр. 11

— Мунеджим-паша, ти повинен зробити мені і всій нашій імперії велику послугу…

— Я слухаю, бейефенді, — коротко проказав астролог, схиляючи в поклоні голову.

— Однак те, що почуєш, повинен знати лише бог та ми вдвох! — Кара-Мустафа підняв угору вказівний палець. — Ти зрозумів?

— Зрозумів.

— Навіть сам падишах не повинен знати! І передусім — він! Бо робиться це в його інтересах…

— Так, мій повелителю, — ще нижче схилив голову мунед-жим-паша, холонучи від думки, що зараз дізнається про таємницю, яка може коштувати йому життя.

Кара-Мустафа нахилився майже до самого його вуха і ледь чутно прошепотів:

— Слухай уважно! Вищі інтереси держави османів і велич та слава падишаха вимагають рішучої перемоги у цій війні, яку ми рочпочинаємо на берегах Дунаю…

— Я знаю, — теж пошепки відповів паша.

— На чолі нашого війська став сам падишах… Його вірні піддані стурбовані тим, що йому буде загрожувати небезпека, бо, як відомо, на війні гинуть не тільки рядові воїни, а й полководці… Ми всі живемо милостями падишаха, його розумом і його славою, а тому глибоко зацікавлені, щоб він не наражав своє дорогоцінне життя на смертельну небезпеку, яка може підстерігати його в поході…

— Так, я згоден з вами, бейефенд! Що ж робити?

— Падишахові краще й безпечніше буде, коли він повернеться в Стамбул, бавитиметься з красивими гієздами, їздитиме на дороге його серцю полювання, веселитиметься в мобейні, дивлячись, як блазні танцюватимуть джурджуну [26]… Все це для нього буде приємніше, ніж тримати ногу в стремені бойового коня!

— Безперечно, мій повелителю.

— А окрім цього, зелене знамено пророка — занадто важкий тягар для намісника бога на землі. — Голос Кара-Мустафи був тихий, але суворий. — Навіщо обтяжувати його земними клопотами, коли є мільйони вірних підданих, які з радістю нестимуть замість нього цей тягар!

Хитрий і проникливий мунеджим-паша давно здогадався куди хилить великий візир. Безперечно, Кара-Мустафа хоче відпровадити султана в Стамбул, а сам стати сердаром, щоб лаври перемоги дісталися йому. Однак досвідчений царедворець ні словом не прохопився про свою здогадку. Він ждав не натяків, а прямих наказів. Тому знову непевно хитнув головою.

— Так, мій повелителю.

— Отже, ти мене зрозумів? — спитав Кара-Мустафа різкувато бо його вже почало дратувати це улесливе, але невизначене підтакування.

Астролог скривився.

— Не зовсім, бейефенді… Мені не ясно, що маю робити я.

— Ти повинен умовити падишаха повернутися в Стамбул!

— О! Але ж я тільки маленький бідний астролог!

— Не прибіднюйся! Від тебе багато чого залежить… Падишах зробить так, як скажуть зорі!

— Зорі вже сказали, що падишах знайде славу на дорогах війни… Ще в Стамбулі я склав його гороскоп.

— Нічого немає постійного на цьому світі.

— Так, мій повелителюї Хіба що одне золото завжди лишається золотом…

Це був досить прозорий натяк на згоду. Але за неї потрібно платити. Кара-Мустафа полегшено зітхнув, бо не менше, якщо не більше за мунеджима-пашу ризикував становищем або й головою. Він мовчки витягнув з кишені чималий, туго набитий капшук і кинув на стіл. Почувся глухий брязкіт металу.

Мунеджим-паша, як голодний собака до хліба, прикипів поглядом до того капшука, в якому, він не сумнівався, було щире золото. У нього раптом пересохли губи, і він облизав їх язиком. Адже це було справжнє багатство! Отже, Кара-Мустафа настільки зацікавлений у тому, щоб спровадити в Стамбул падишаха, що не пошкодував цілого маєтку!

— Зорі теж міняють своє розташування на небі, — загадково сказав Кара-Мустафа. — Вчора вони говорили одне, сьогодні — друге, а завтра — віщуватимуть щось інше… Чи не так, паша?

— Безперечно, мій щедрий повелителю, — низько вклонився астролог. — Падишах наказав спостерігати за зорями і скласти ще один гороскоп, і я не певен, що й на цей раз зорі віщуватимуть перемогу османському війську, якщо на чолі нього стоятиме сам повелитель правовірних.

Кара-Мустафа усміхнувся самими устами.

— Ти все правильно зрозумів, паша… Бажаю тобі щасливої зорі, яка б продовжила твої літа!

В останніх словах вчувалася прихована погроза, і астролог, щоб засвідчити свою відданість, кинувся великому візирові в ноги і поцілував його простий запилений яничарський чобіт.

ВАРШАВА

Був сірий холодний день. Ранні морози закували річки й озера в крижані панцири — переїжджай де хочеш! Дороги кострубачи-лися замерзлим груддям — по них не поженеш. Тому Арсен їхав поволі. Де — дорогою, де — навпростець.

Сафар-беєві гроші стали в пригоді. Через Болгарію і Волощину промчав за дванадцять днів. Коней не жалів: на базарах купував свіжих, витривалих і гнав далі. Тільки на розореному Правобережжі базари не збиралися, тому довелося їхати повільніше, щоб приберегти сили вороного, купленого ще в Бендерах.

У Немирові трапилася зустріч, яка замалим не коштувала життя. Арсен ніби відчував, що в це місто, з яким було зв'язано так багато гіркого, не варто заїздити. Але якийсь біс, поки він, сидячи в сідлі, розглядав з горба далекі безлюдні вулиці, нашіптував на вухо: «Заїдь! Заїдь! Може, зустрінеш кого-небудь із знайомих і дізнаєшся про зміни, що відбулися тут з часу падіння Юрка Хмельницького».

І справді — зустрів! Лихий переміг у його душі, і він, замість того, щоб скерувати вороного в об'їзд, на білоцерківський шлях, потягнув повід «соб» і поскакав прямо на Шполівці.

Проїжджаючи мимо двору баби Секлети, зупинився. Жива чи померла? Глянув на порослий лободою двір, на розбите маленьке віконце, на розчинені двері, що жалібно поскрипували під поривами вітру, і сумно похитав головою: нема баби Секлети. Пережила чоловіка, пережила синів і дочок, внуків і правнуків — і нарешті сама згасла, як одинока іскра на попелищі. Розсіявся по білому світі, вимер, щез колись великий її рід — і хто зна, чи знайшлася добра душа, щоб провести стареньку в останню путь?..

Арсен замислився й мимоволі зітхнув. Чи буде коли-небудь кінець нещастям, що з усіх кінців обсіли цю землю? Чи наступить нарешті день, коли на цих подвір'ях защебечуть веселі дитячі голоси, а з коминів зав'юняться в небо сиві димки, смачно запахне свіжоспеченим хлібом?

Він міцно стиснув засмаглі на вітрах губи і зітхнув ще раз, раптом відчувши, як на очі набігли сльози.

Що ж ти. Арсене? Розрюмсався, мов старий Метелиця! А тобі ж до старості — гай-гай! Чи, може, стомилася душа від безконечних злигоднів і турбот?

Він витер кулаком очі. Торкнув ногами коня. І — в ту ж мить побачив, що вулицею до нього наближається загін вершників.

Тікати в поле було нерозумно. Не втечеш. Та, власне, чого тікати, коли він — чауш самого великого візира?

— Гей, хлопче, хто ти такий? — промовив здалеку передній невисокий чолов'яга у кожусі і насунутій майже на самі очі шапці-бирці. — Звідки й куди прямуєш?

— Хай це вас не цікавить, добродію… Де був, там уже немає. Куди прямую, там не ждуть! — відповів різко Арсен.

— О-о-о, який ти мудрий, парубче! І це ти так відповідаєш сотникові молдавського господаря? Сміливий! Тим більше закортіло мені познайомитися з тобою! — глузливо сказав передній, наближаючись, і раптом вигукнув:- Ба-ба-ба! Кого я бачу! Це ж сам Арсен Звенигора, хай мені баньки повилазять, якщо помиляюсь! От так зустрічі Не сподівався!

Арсен упізнав Свирида Многогрішного і здригнувся: ця зустріч не обіцяла йому нічого втішного.

Тим часом вершники — це були, судячи по одягу, волохи — оточили Арсена, і він опинився в кільці, віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.

Многогрішний збив шапку на потилицю, оголивши зморшкуватий лоб, до якого прилипли рідкі пасма сивіючого волосся. На його обличчі розпливлася радісно-хижа усмішка.

— Ось коли пташка впіймалася! — вигукнув, потираючи руки. — Довгенько ж ти, голубчику, не потикав сюди носа! Заждавсь я тебе! Але тепер потішуся, запорозька сволото! Тепер ти у мене і затанцюєш, і заспіваєш, і заплачеш, коли взую в червоні сап'янці! Ха-ха-ха!..