Чорний вершник, стр. 71
Стеха давно знала, що Чора кохає її. Але поскільки хлопець – чи то через сором'язливість, чи через якусь іншу причину – ніколи їй про це не казав, вона не надавала цьому значення. Тепер же це могло зіграти вирішальну роль в її долі. Адже закоханого Чори їй поки що нічого боятися. Зате жорстокого і брутального Кучук-бея…
Ні, вагатися нема чого! Та й життя за останній час навчило її бути рішучою і покладатися у важкі хвилини на саму себе.
Вона швидко накинула на плечі барвистий татарський халат, взула м'які чирики із баранячої шкіри і ступила крок до дверей. Чора взяв її за руку і, виглянувши надвір, вивів із маленької невільницької комірчини у густо-синю темноту південної безмісячної ночі…
БУДЖАК
Іваник і Рожков втратили коней ще на Дністрі, їх відібрали татари при переправі через ріку, а самих відпустили: виручили ярлики. Обірвані, босі, ледь живі від голоду й утоми, допленталися вони до Києва і перші два дні, скориставшись гостинністю генерала Гордона, тільки те й робили, що їли на кухні і спали в конюшні на горищі. А на третій день, трохи оклигавши, спустилися вузьким узвозом на Поділ, минули Житній базар і попростували до Києво-Братського монастиря, де містилася колегія.
За кам'яною стіною, на просторому подвір'ї, вимощеному паленою цеглою, сновигали ченці, борюкалися спудеї молодших класів. Старші стояли купками і про щось розмовляли. Сміх, що вибухав то в тому, то в іншому місці, свідчив, що теми їхніх розмов були далеко не вчені.
Іваник і Рожков наблизилися до одного гурту.
– Хлопче, ходи-но сюди, знаєш-маєш, – поманив Іваник пальцем низького опецькуватого хлопчину, що глипнув на них чорними очима. І коли той підійшов, спитав:- Ти часом не знаєш тут таких… Яцька і Семашка?
Хлопчина крутнувся на одній нозі і щосили гукнув на весь двір:
– Яцьку! Семашко! До вас родичі приїхали! Хліба й сала привезли! Ге-ей, сюди!
Іваник ніяково переглянувся з Рожковим: у них з собою не було ніякого подарунка. Та й де б він узявся, коли самі були голі мов бубни?
Яцько й Семашко не забарилися з'явитися і, пізнавши Іваника, зраділи, як рідному. Зразу засипали десятками запитань. Видно було, що хлопцям жилося несолодко, бо схудли, витягнулися, а до всього – нудьгували за рідними й близькими.
– Чекай, Яцьку, чекай – перебив їх Іваник. – Ми й самі нічого не знаємо ні про Арсена, ні про Семашкову родину, бо щойно повернулися з татарського полону…
– О! – вирвалося в Яцька. Семашко мовчав, видно, був стриманіший.
– Так. З полону… Але там ми бачили Стеху, Арсенову сестру…
– О! – ще дужче здивувався Яцько. – Арсен знає?
– Та ні ж! Ми й прийшли сюди, знаєш-маєш, щоб ти гайнув на Запорожжя і розшукав там Арсена… Треба визволяти дівчину. Яцькові очі блиснули радістю.
– Так це я вмить!.. Семашку, поїдемо?
Розважливий Семашко відповів не зразу. Наморщив лоба, від чого дві чорні брови зійшлися над переніссям, як два воронячих крила.
– А чи нас відпустить пан ректор?
– Чи ми його питатимемо!
– До Запорожжя неблизький шлях. А ми – піша-пішаниця.
– Семашку, ти ніби з неба впав! – Видно було, що Яцько, як старший і бувалий, верховодив. – Хто ж ітиме пішки? А Дніпро навіщо?.. Ген скільки дубів пливе вниз! Попросимося – і нас візьмуть. Ще й харчуватимуть за те, що помагатимемо.
Яцько міркував як дорослий. Іваник переглянувся з Кузьмою: їхні сумніви, чи можна доручати таке важливе діло хлопцям, розвіялися, мов діім. Яцько добереться до Січі. А вдвох із Семаш-ком – тим більше. А там уже Арсена знайдуть…
– Ну, чого ж, я згоден, – сказав Семашко. Видно, йому теж набридло сидіти на спудейських харчах, хотілося на волю, на дніпровське привілля.
– Ну, от і добре, хлопці, – сказав Кузьма Рожков. – Тоді відійдімо вбік. Треба дещо розповісти і передати…
Вони завернули за ріг будинку і сіли на низеньку, почорнілу від часу і негоди лавочку під кущем бузку.
В котрий раз повертався Арсен з близьких і далеких доріг до Січі, а все не міг позбутися дитинно-радісного збудження, звикнути до зустрічей з товариством, з друзями і сприймати ці зустрічі як щось звичне, буденне. Це завжди були для нього найщасливіші хвилини життя.
Коли посольство, допроваджене Газі-беєм і його сейменами до кордонів Кримського ханства, ступило на землі Запорожжя, сторожові козаки довели його до Січі, а братчики влаштували йому урочисту зустріч.
Всі висипали на стіни. З надбрамної вежі гримнула гармата. Кошовий і старшини у святковому одязі, з клейнодами зустріли посольство на майдані перед фортецею і провели його в посольський дім.
Арсена й Романа оточили друзі.
– Синку, як ти змарнів на чужинських харчах! – Метелиця притис Арсена до грудей. – Знать, нелегкий посольський хліб… Але добре, що живий-здоровий повернувся. Козакові аби шкіра та кістки – а м'ясо наросте… – Він важким кулаком витер сльозу. – Тьфу, хай йому чорт! Видно, починаю старіти, що розрюмсався, мов баба…
Арсен поцілував старого в шорстку щоку.
– Спасибі, батьку Корнію, за ваше добре серце… Дякую, друзі, за привітання!
Арсен і Роман переходили з одних обіймів до інших, аж поки Палій не сказав:
– Ну, годі вам чоломкатись та сльозу пускати… Арсене, є важлива звістка!
Всі замовкли. Арсен кинувся до Палія.
– Яка звістка, батьку Семен?
– Сідайте і слухайте. Бо одним словом не скажеш… Ви довго, хлопці, мандрували, а життя тим часом не стояло на місці – текло та й текло. От і накапало трохи новин…
Сіли проти сонця хто на чому: на вербовій колоді, що заміняла козакам лавку, на призьбі під куренем, а то й просто на теплій землі.
Арсенові не терпілося. По очах Палія бачив, що той має сказати щось важливе.
– Ну, батьку! Палій розгладив вуса.
– Приїздили з Києва хлопці – Яцько і молодий Семашко…
– Що ж трапилося? – Арсен раптом зблід. – Якесь нещастя з нашими? Я чув, що на Київ нападали татари…
– Ні, ні, там усе гаразд. – Палій поклав козакові руку на плече, щоб заспокоїти його. – Знайшлася Стеха…
– Стеха?.. Де ж вона була?
– У Буджаку. Вона й зараз там.
– У Буджаку… – Арсен на мить замовк, а потім тихо спитав:- А Златка?
– Про Златку нічого не відомо. Арсен не приховував розчарування.
– Газі-бей сказав, що Златку викрав Чора, син Кучук-бея. Як же нічого невідомо?..
– Ось як! – здивувався Палій. – А ми маємо відомості, що це якраз Стеху викрав Чора… Вона його полонянка.
– Його полонянка! – вигукнув Роман схвильовано. – Я доберусь до нього і задушу, мов кошеня! А потім – хай буде що буде!
– Чекай, Романе! Не поспішай убивати. Ви не все знаєте, друзі…
– Що ж іще?
– Чора – мій племінник…
– Племінник? Чора?!. – Арсен і Роман були вражені.
– Його мати – моя молодша сестра Варвара.
– О!
– Так, моя сестра… Дружина Кучук-бея. Ось як буває! – Палій сумно похитав головою, а потім невесело усміхнувся. – Та іноді й нещастя. може послужити добру службу. Ось бачите? – Він витягнув шматок пергаменту. – Це ярлик… Він відкриє нам не тільки дорогу в Буджак, а й двері до хати білгородського мурзи. А там буде видно, що робити… Сестра допоможе…
– Батьку, так їдьмо ж скоріше! – Арсен схопився. – Не гаймося!
Палій лагідно усміхнувся.
– Зажди! Не поспішай. Треба як слід приготуватися в дорогу.
– А що нам збиратися?
– Як що? Потрібні коні, гроші, харчі… Та й кількох полонених не завадило б узяти з собою, може, доведеться викуповувати дівчину або обміняти… Не забувай і про подарунки: їду ж я в гості до рідної сестри!
Арсен почухав потилицю.
– І справді… Шкода! Де ж узяти грошей? – І він вивернув кишені. – Ось кілька шелягів… А в тебе, Романе? Роман сумно усміхнувся і розвів руками.
– У мене навряд чи й те знайдеться…
Тут наперед вискочив Сікач, зірвав з голови шапку.
– А братчики навіщо? Підемо по колу, дивись, і назбираємо на дорогу… Ану, хто більше? – І він перший кинув золотого.