Чорний вершник, стр. 48
Через Дніпро перекинуто великий наплавний міст на байдаках. Ширина мосту була така, що по ньому могло зразу їхати чотири ряди возів.
Генерал Патрік Гордон, або, як його тепер звали, Петро Іванович Гордон, який керував цим величезним будівництвом, ледве встигав побувати за день усюди, де велися роботи. І печорські ретраншементи, і міст були в центрі його турбот. Особливо міст: ось-ось мали надійти основні сили з Лівобережжя. Десятки тисяч воїнів, тисячі возів і тисячі голів худоби потрібно було Швидко, без затримки переправити на правий берег. Крім того, він мав так укріпити підходи до моста, щоб вороги не змогли його зруйнувати чи спалити… Тому й гасав непосидющий генерал на високому тонконогому коні з одного кінця міста в другий, і всюди його гостре око помічало те, чого не могли або не хотіли помітити інші, а різкий голос підганяв лінтюхів.
Та, незважаючи на зайнятість, генерал знайшов годину, щоб потурбуватися про Арсенову сім'ю. Він послав у Новосілки з припасами Кузьму Рожкова, якого після чигиринської облоги тримав при собі, і той одного теплого дня повернувся до Києва не сам, а з Іваником, який узяв найдужчих коней і найбільшого воза в надії ще чим-небудь поживитися. Не заїжджаючи на генеральське подвір'я, вони помандрували до Софії, потинялися перед пишними будинками київських вельмож, спустилися на Поділ.
Велике гамірне місто справило на Іваника сильне враження. Сяючі золотом бані церков, кам'яні будинки, просторі крамниці, де можна було купити їжу, сіль, зброю і збрую, ошатно вбрані городяни і городянки – все це викликало у нього захоплення і подив. Він тільки прицмокував, поглядаючи на блискучі сокири та лопати, сапки, серпи й гостролезі коси, на хомути та наритники з гнуздечками, що пахли свіжовичиненим ременем, бив руками по своїх порожніх кишенях.
– Ай-ай-ай, досада яка, знаєш-маєш!.. Усе тута є, крім пташиного молока. Одної дрібнички не вистачає – грошенят. Ай-ай-ай, жодного шеляга, як на те, не завалялося в кишені… Тьху!
Кузьма тихцем підсміювався, бо знав, що генерал Гордон уже наказав усе те приготувати. А крім того – і солі, і борошна, і в'яленої риби…
Радощам Іваника не було меж, коли ввечері він побачив усе те багатство.
– Хоч би осі не поламалися, – похитував головою стрілець, дивлячись, як Іваник запопадливо хапає з комори різне залізяччя і кладе на воза.
– Не поламаютьсяі Вони в мене дубові, знаєш-маєш, – відповідав Іваник. – А поламаються – нові в дорозі витешу!
Вранці другого дня він мав виїхати додому. Але це якраз була неділя, і коли в церквах ударили дзвони до заутрені, Іваник почухав потилицю і сказав:
– А що, знаєш-маєш, бути в Києві і не заглянути в Києво-Цечерську лавру?.. Кузьмо, поведи, будь другом!
Вони спустилися в Хрещатий яр, на дорогу, що вела через Угорське до лаври.
Стояв сонячний погожий ранок. У яру, серед зеленої гущавини, кувала зозуля, бриніли пташині співи. Десь угорі, в розложистому гіллі обсипаних цвітом лип, гули бджоли, а над усім цим пливли звуки дзвонів – дзень-бом, тілі-бом, дзень-бом, тілі-бом!..
Дорога випетляла нагору, до Угорського. Звідти вже видні-лися золоті хрести Успенського собору, руїни оборонних стін, що з часів нападу Батия лишалися невідбудованими. Стара і Нова Печерські слободи.
І тут раптом звуки дзвонів обірвалися. Натомість з валів ретраншементу залпом ударили гармати, почулися далекі крики.
– Свято яке, чи що? – спантеличився Іваник. Кузьма зблід. Ні, заради свята з гармат не палитимуть. Та до того ж ретраншемент ще не закінчено і не всі гармати установлено… Невже напад?
Його сумніви розвіялися, коли від лаври долинули тривожні звуки сполоху. Великий дзвін забомкав часто, мов на пожежу, – бом-бом-бом! Ті звуки проникали крижаним холодом в саме серце і розросталися в ньому чорним жахом.
– Татари! – вигукнув Кузьма, вихоплюючи шаблю. – Прокляття! Тікай, Іванику!
Від Нової слободи прямо на них мчали вершники, на скаку пускаючи в бік лаври хмару стріл. Видно, вони прорвалися через Звіринець, де будівництво валів ще тільки починалося, і, зім'явши нечисленну сторожу, затопили Печерськ. Порятунку не було.
Іваник теж вихопив шаблю.
– Тікай! Я прикрию тебе, Кузьмо, знаєш-маєш! Затримаю їх! Тікай у гущавину, на схили Дніпра! – гукнув він. – Бо то я винен, що потягнув тебе сюди… Чого обом гинути!
Кузьма і не думав тікати.
– Та тікай же, холера ясна! – вигукнув Іваник, не помічаючи, що перейняв від Спихальського його улюблену лайку.
Але тікати вже було пізно. Татари швидко наближалися. У повітрі просвистіло кілька стріл, і одна з них уп'ялася Іваникові в руку. Він недоладно змахнув високо піднятою шаблею, зойкнув і став поволі осідати на землю. На білій полотняній сорочці швидко розтікалась червона пляма.
– Зінько! – зойкнув Іваник. – Рятуй! Погибаю… Кузьма нахилився, щоб витягти із рани стрілу, але тут прошумів аркан і обкрутився навколо його шиї, здавив, мов обценьками. Кузьма задихнувся, випустив з руки шаблю і повалився на землю поряд з Іваником.
– Прикінчити їх, батьку? – почув над собою юнацький голос. Рожков розплющив очі. Над ним стояли два вершники: один молодий, другий – літній чоловік з густою чорною бородою.
– Не треба, Чоро, – відповів старший. – За них дадуть на невільницькому базарі що-небудь… Накажи зв'язати!
– Добре, батьку, – відповів молодий і гукнув воїнам: – Гей, люди, зв'яжіть їх і відпровадьте в наш стан!
Кілька татар довгими вузькими пасами, вирізаними з нечиненої лошачої шкіри-сириці, зв'язали руки Іваникові і Рожкову. В ту ж мить замашний нагай оперіщив їх по плечах. Невільники схопилися на ноги. Тугий аркан зразу ж потягнув їх за собою…
Татарський напад тривав недовго. Орда налетіла зненацька, мов вихор серед ясного дня, і так же швидко, захопивши кількасот бранців і бранок, підпаливши кілька будівель, почала відступати. Козаки і стрільці повсюди вибили татар за межі міста, і вони, промчавши околицями його, так же раптово щезли, як і з'явилися, полишивши після себе трупи, пожарища та плач рідних за бранцями.
КАМ'ЯНЕЦЬ
Загін Палія зупинився у нетрях Краковецького лісу, що в ті часи був одним з найбільших на Поділлі. Ліс не тільки мав захищати від стороннього ока та несподіваного нападу ворога, влітку він був рідною хатою для воїнів і щедрим столом. Тут можна було випасати коней, будувати курені, безпечно розводити вогнища. Тут водилося безліч найрізноманітнішої дичини: зайці, дрохви, гуси, козулі, лосі, ведмеді. Тут, нарешті, земля рясніла ягідниками, а на кислицях та грушах плодів начіплялося, як роси.
Вибравши над лісовим струмком, під горою, де били джерела, затишну місцину. Палій наказав козакам будувати курені, а сам підійшов до Арсена, який стояв осторонь з Романом і Спихальським. Віддалеки на зламаному дереві сиділа змарніла, зажурена Вандзя. Опустивши голову, вона втупила погляд у землю і, здається, нічого не бачила і не чула.
– Ну, от, панове-браття, юж і наступила година нашої розлуки, – тихо промовив Спихальський. – Звідси ми самі будемо добиратися до Львова… Шкода мені розлучатися з вами, але мушу…
Він обняв Арсена і ткнувся колючими вусами йому в щоку. І Арсен відчув, як раптом пан Мартин здригнувся всім тілом, ніби тамував ридання, швидко задихав, а потім зовсім тихо прошепотів:
– Ех, кохам тя, холера ясна!.. Нєх буду песій син, же лжу мовлю… Кохам, як брата… Шкода, Златки і Стехи нема! Але вірю – знайдуться вони…
Він відхилився, і Арсен побачив у оці товариша сльозу.
– Ми ще зустрінемося, пане Мартине! їй-богу, зустрінемося, спом'янеш моє слово! – Арсен і сам не вірив у те, що говорив, але йому дуже хотілося втішити друга, бо й самому на серці було тяжко. – Приїдеш до нас у Новосілки… на весілля… Як знайдеться Златка, я дам знати… Бо теж вірю…
– Приїду! – пообіцяв Спихальський і почав обнімати Романа і Палія.
За кілька хвилин він підсадив Вандзю на коня і спритно сам скочив у сідло. Помахав рукою.