Чорний вершник, стр. 46
– Ото ж і воно, що із землячкою… Та ще якою! Вони вдарили коней і риссю поїхали до гурту бранців. Тут були жінки і діти, парубки й літні чоловіки, ба навіть старезні, виснажені діди – з Москви, Дону, Польщі та Литви, а найбільше – з України. Одні провели в неволі рік чи два, інші – десять чи й п'ятнадцять років. На більшості облич – печать страждання і… радості. Радості від довгожданої волі, що так несподівано прилетіла на прудких козацьких конях.
Та були й такі, що не приховували смутку й розпачу. В їхніх очах стояли сльози, а з грудей виривалося зітхання.
– Чого б це вони? – спитав Спихальський. – Чей же, не в неволю ідуть?
– Е-е, синку, у кожного своя доля, – розважно промовив Метелиця. – Одному неволя – люта недоля, а іншому – матінка рідна… Глянь на ту жінку з чорноголовим хлопчаком, вона, певно, дружина татарина, а хлопчак, її син, – тум, тобто напівтатарин, напівхристиянин… Як ти гадаєш, хотілося їй кидати чоловіка, оселю, отари овець і гурти коней, виноградники та баштани і йти на свою, але таку вже для неї чужу та далеку землю, де в неї, може, ні кола ні двора? От вона й плаче, але йти мусить…
– Гм, справді те, що ми називаємо волею, для неї обертається неволею… І багато таких?
– Хто зна… Чималенько, мабуть.
Вони їхали поволі й уважно приглядалися до кожного жіночого обличчя. Метелиця напружував пам'ять. Як же впізнати польку? Перед ним спливали тільки сині, сповнені жаху очі та буйне шовкове волосся, що обрамляло красиву голівку. Однак серед тисяч жінок хіба тільки одна вона має сині очі й русяві коси? Глянь – скільки їх!
Гурт за гуртом минали вони. Над безконечною валкою висіла тонка сиза пилюка. Пекуче сонце нещадно смажило худі жилаві шиї чоловіків, спітнілі спини жінок і простоволосі голівки дітей. Йти було нелегко. Дошкуляла спрага. Над рівним, мов стіл, безводним степом тремтіло далеке марево, а в чистому, безхмарному небі спокійно-урочисто пропливали ширококрилі коршаки.
Спихальський уже втратив надію, що Метелиця впізнає бранку, і тому байдуже розглядався довкола.
Раптом позад нього пролунав голосний жіночий крик. Він здригнувся, мов від удару. Це ж голос, якого він ніяк не сподівався почути в цьому дикому степу!
Він рвучко повернувся.
На нього дивилися сині очі Вандзі. Чужий татарський одяг і якась брудна ганчірка на голові зовсім змінили жінку, але голос і очі… Пан Мартин аж зажмурився з несподіванки, не вірячи сам собі. Чи це сон, чи дійсність? Звідки тут взялася Вандзя? Як вона потрапила сюди?
– Вандзю! – Він кулею злетів з коня. – Вандзю! Це ти? Злотко моє дороге!
Вандзя стояла не менш вражена, ніж Спихальський. Коли б пан Мартин був не такий схвильований, він міг би помітити, як сполотніли щоки дружини, а в очах щось здригнулося, промайнуло зляканою пташкою і миттю щезло.
– Мартине! – зойкнула жінка. – Мартине! Він схопив її на руки, притиснув до грудей.
– Вандзю! Кохання моє! Побий мене грім, якщо я сподівався зустрітися тутай з тобою!
– Я теж ніяк не сподівалася на таку зустріч!
Біля них збиралися люди. Ошелешений Метелиця з подиву роззявив рота: «його шляхтянка» виявилась дружиною Спихальського!.. Старий козак довго лупав очима і шкріб потилицю, а потім помчав до товариства, щоб розповісти таку несподівану новину.
Спихальський опустив Вандзю на землю, помітивши, що на них звернуті цікаві погляди багатьох людей, і, не випускаючи її руки із своєї, пішов поряд з нею.
Виявилося, що Вандзя вже багато років у неволі. Коли султан Магомет брав Кам'янець, кілька татарських чамбулів напали на Галичину і Польщу, тоді вона й потрапила до них у полон.
– Коб знав я напевне, що ти в Криму, то, не гаючись ні хвильки, пішов би з товариством визволяти тебе, моя кохана!..
У Вандзі зірвалося з вуст тяжке зітхання і в голубих очах забриніли сльози. Спихальський розцінив це, як вияв жалю за втраченими роками на чужині, як скаргу на долю, що так несправедливо і жорстоко повелася з нею. Він обняв жінку за плечі, гаряче прошепотів:
– Не плач, Вандзюню, не побивайся! Горе лишилося позаду – і все буде добре…
– Ах, Мартине, ти ніц не розумієш! – схлипнула жінка.
– Що ж я маю розуміти? Ми разом – і для мене цього досить. Відтепер ми завжди будемо разом, щастя моє! Поїдемо у наш Круглик…
– Там нічого не лишилося: татари все спалили.
– А ми відбудуємо! Поставимо ще кращий дім…
– Ні, Мартинчику, не поїду я…
– Що? – вигукнув спантеличений Спихальський. – Чому то?
– Крім тебе, у мене там нікого немає…
– Крім мене, кажеш? А хто ж тобі ще потрібен, ясочко?
– У мене діти. Мартине, – ледь чутно прошепотіла жінка.
– Холера ясна, які діти? Звідки?
Він раптом почав здогадуватися. Кров шугнула йому в обличчя, і воно побуряковіло. Губи затремтіли, а руки мимовільно шарпнули Вандзю за плечі.
Не тямлячи себе, він заревів:
– Звідки, питам?
Вандзя вирвалась із його рук, гордо підняла голівку.
– Не кричи, Мартинеї Сам міг би здогадатися, що таких жінок, як я, в неволі не посилають доїти кобилиць чи полоти баштан…
– Отже, ти…
– Так, я стала дружиною салтана.
– О Єзус!
– А що я мала робити? Хіба я винна в тім, що мене схопили, як беззахисну вівцю, і завезли в чужий далекий край? Хіба не ти мав захищати мене? Але ж ви здали туркам Кам'янець і самі опинилися в неволі.. То чого ж ти зараз звинувачуєш мене?
Спихальський безтямно дивився на жінку, не вірячи в те, що сталось. Раптово, в одну мить завалилося його щастя, про яке він марив усі ці довгі важкі роки, зів'яли рожеві надії на майбутнє, виплекані у мороці чорних каторжних ночей, коли в нього залишалася одна-єдина втіха – мрія…
– Де ж ті… діти? – глухо спитав він.
– Залишилися в Криму… Салтан, напевне, врятував їх, моїх двох хлопчиків.
– А може, вони загинули?
– Ні, не вірю! – крикнула Вандзя. – Не говори про це! Не вірю! Поки сама не переконаюсь… Я бачила, як він тікав з ними!
– У нас будуть наші діти, Вандзюню.
– Хто зна, чи будуть… Адже не було… А ті, двійко, уже є, і я безтямно люблю їхі Чуєш – люблю!
– Ти забудеш їх.
– Кого? Дітей?! Ти думаєш, що говориш?
– Холера ясна, але ж ти мусиш їхати додому!
– Я і їду. Хіба не бачиш? – байдуже проронила Вандзя. Пан Мартин зітхнув і не відповів нічого.
АРКАН В'ЄТЬСЯ
Диван зібрався після обіднього намазу в малій тронній залі Надворі палило сонце, і гаряча задуха в'ялила поблякле листя дерев, а тут було прохолодно й приємно пахло трояндовою олією.
На розшитих золотом і сріблом м'яких міндерах, набитих перемитою верблюжою шерстю, сиділи найвищі сановники Османської імперії. Німі, без'язикі чорні раби-нубійці в білих, як сніг, тюрбанах і таких же білих балахонах безшумно прослизнули з задрапованих шовком дверей і поставили перед кожним велику – тонкої роботи – піалу з холодним шербетом. Але ніхто до шербету не доторкнувся. Йшлося про важливі для майбутнього Порти діла.
Говорив великий візир Кара-Мустафа. З його розповіді виходило, що цей рік буде фатальним для урусів. У Валахії стоїть готове до нападу відпочило за зиму і заново оснащене всім необхідним двохсоттисячне військо. Його має підтримати Кримська і Аккерманська орди. Правда, недавній напад запорожців значно підірвав сили Мюрад-Гірея, але через місяць він зможе з допомогою аллаха відновити їх і поставити під свій бунчук не менше тридцяти-сорока тисяч вершників. Кримчаки наскочать через Му-равськии шлях на Лівобережжя, вогняним смерчем прокотяться по землі козаків і вдарять у тил уруським військам, які оборонятимуть свою древню столицю – Київ.
– Я з військом підступлю до того міста з півдня і змету його з лиця землі! Це буде страшніший погром, ніж Батиїв! Я не залишу там каменя на камені! Я не залишу їм, як це зробив Батий, їхньої Софії! Вона стане мечеттю, північною Ая-Софією, оплотом магометанства на диких сарматських землях! А тих урусів, котрі не здадуться, ми потопимо у Дніпрі! – заявив паша Мустафа і низько поклонився султанові. – Знамено ісламу віднині замає над усією землею урусів!