Фірман султана, стр. 31
Трауерніхт не відповів нічого. Мовчки зник за дверима.
Генерал Гордон повернувся до Звенигори. Його невеликі допитливі очі дивилися на козака доброзичливо, але разом з тим і твердо. Видно було, що ця людина звикла наказувати і завжди домагалася свого.
– А вам, молодий чоловіче, моя добра порада: якщо ви хочете визволити вашого друга, мчіть, не гаючись, до князя або до гетьмана. Тільки вони можуть примусити генерал-майора випустити його з тюрми… А за султанський фірман велике спасибі від усієї залоги Чигирина! Щасливої дороги!
Звенигора мовчки вклонився і попростував до виходу. Спихальський і Грива поспішили за ним.
Ішли швидко, збуджені, зі стиснутими кулаками. Звенигора і Грива мовчали. Спихальський сипав прокльони і лайки. Врешті, йому це набридло, і він замовк.
Метелиця ще здалеку помітив, що немає Романа, а його друзі чимось схвильовані.
– Що трапилося?
Звенигора коротко розповів про лихо, що стряслося з Романом. Картав себе, що вся вина за це нещастя падає на нього. Коли б не тягнув товаришів за собою, а сам відніс той фірман, все закінчилося б якнайкраще. А тепер – маєш! Роман у темниці, і його чекають канчуки або й шибениця!
Гарячковитий Сікач вихопив з піхов шаблю.
– Браття, то чого ж ми тут стоїмо! Нас б'ють, а ми, як телепні, тільки придуркувато посміхатимемось? Біжімо мерщій – шаблями прокладемо собі дорогу і визволимо товариша! Ганьба нам буде на Запорожжі, коли там дізнаються, що ми нічого не зробили для визволення Романа!
– Чекай, чекай! – остудив його запал Метелиця і наморщив лоба. – Який швидкий!.. Крім шаблі, ще й трохи розуму треба мати!.. Поглянь – скільки тут вояків! Не встигнемо вийняти зброю, як нас скрутять у баранячий ріг. І чого тоді доможемося!.. Та й подумаймо, кого рубати будемо, – стрільців та сердюків! Своїх людей, а не яничарів… Ні, так ми не визволимо Романа. Треба придумати щось таке… – І старий козак покрутив перед носом Сікача своєю розчепіреною п'ятірнею.
– Батько правду каже, – сказав спроквола небагатослівний Товкач.
– Що ж тут можна придумати? – гарячкував Сікач.
Погляди всіх звернулися на Звенигору.
– Є кілька шляхів, – промовив Арсен. – Можна зараз напасти на варту і спробувати визволити Романа. Спочатку я так і хотів зробити. Але я згоден з батьком Метелицею, що все-таки цей шлях не підходить. Когось ми уб'ємо, хтось із нас загине. А головне, невідомо, чи пощастить визволити Романа… Є другий шлях – законний. Просити князя Ромодановського і гетьмана Самойловича. За кілька днів ми будемо у них. Одного їхнього слова досить, щоб наш товариш знову був на волі. Є і третя можливість…
До гурту запорожців швидко підійшов незнайомий стрілець, і Звенигора замовк. Стрільцеві було років тридцять, але невеличка темно-руса борідка і такий же темно-русий, . підстрижений під скобку чуб, що вибивався з-під шапки, робили його старшим, поважнішим. Привітавшись, стрілець звернувся до Звенигори.
– Я хочу повідомити вам дещо про вашого друга…
– Про Романа? Хто ти такий? І чому турбуєшся про нього?
– Не дивуйтеся, братці, – усміхнувся доброю усмішкою незнайомець. – Мене звуть Кузьма Рожков… Я супроводжував генерала Гордона, тож бачив, як схопили вашого друга, а мого, як виявилося, земляка, Романа Воїнова… Я, щоб ви знали, як і він, туляк…
– Ти раніше знав Романа?
– Ні, та хіба це має значення? Я знаю Трауерніхта і чув про нього ще дома… Справжній собака! Тож, почувши, що Роман пустив на його двір червоного півня, я дав собі слово зробити все, щоб допомогти землякові.
Запорожці щільніше оточили стрільця. У Звенигори загорілися очі. Несподівана допомога була дуже доречна.
– Де зараз Роман?
– Його кинули до льоху. Ген там, за стайнями, в кінці двору.
– І варту доставили?
– Атож.
– Як його можна звідти визволити?
– Цього я зараз не знаю. Треба розвідати. Подумати.
– А тим часом німець закатує Романа!
– Не закатує. Ви чули, що сказав мій генерал?
– Гордон?
– Так. Справедливий шотландець. І вояка добрий… Він заступиться за Романа.
– Гм. – Звенигора задумався. – Все діло упирається в те, що ми повинні негайно їхати далі. Що ж робити? Може, мені залишитись, а ви самі їдьте? – подивився він на товаришів.
– Ні, ні, ти повинен їхати, Арсене – загукали козаки. – Ти роздобув фірман, ти читаєш по-турецькому! Та й, крім фірману, розповіси багато… А опріч всього, попросиш воєводу за Романа. Може, накаже випустити.
– Якщо треба комусь залишитись, то хай це буду я, – сказав Грива. – Стрілець мені допоможе, і ми до вашого приїзду щось розвідаємо.
– Так буде добре, – погодився Кузьма Рожков.
Всі зійшлися на цьому.
Домовившись про місце майбутньої зустрічі, запорожці попрощалися з Гривою і стрільцем, скочили на коней і помчали до Калинового мосту через Тясмин.
3
Тяжкі думи обсіли боярина Григорія Григоровича Ромодановського. Як тільки залишається він на самоті в своєму пишному похідному наметі, не дає йому спокою одна думка: про сина Андрія, який ось уже багато років поневіряється в татарському полоні. Всі спроби і намагання викупити його закінчилися нічим. І боярин небезпідставно підозріває, що зацікавлені його сином не татари, які були б не від того, щоб узяти за невільника великий викуп, а турки. Можливо, сам султан.
Охопивши голову руками, спершись ліктями на невеликий похідний столик, боярин мовчазно сидить у напівтемряві. Він хоче відпочити, намагається не думати про князя Андрія, але не в змозі відігнати гірких думок, що настирливо лізуть у голову.
За пологом намету почувся шум. Увійшов начальник варти.
– Ваша світлість, прибув гетьман Самойлович.
Ромодановський провів рукою по обличчю, ніби зігнав з нього невидимі сльози, розправив плечі.
– Проси!
До намету ввійшов Самойлович, огрядний, високий, у багатому малиновому жупані і горностаєвій шапці, прикрашеній барвистим павичевим пір'ям та дорогоцінними камінцями. Лівою рукою притримував шаблю, що ряхтіла сріблом і самоцвітами.
– Чолом тобі, боярине Григорію Григоровичу! Радий бачити тебе во здравії!
– Спасибі. Милості прошу, ясновельможний гетьмане. Сідай, будь гостем!
Гетьман важко опустився на канапу.
– Не гостювати я приїхав, князю… Доведеться знову воювати. Сірко прислав депутацію. Запорожці привезли дуже важливий лист султана: турки знову ідуть здобувати Чигирин!…
– Ми це передбачали.
– А тепер знаємо достеменно. Князь Голіцин наполягав, щоб ми двинули військо під Київ. Він вважав, що саме туди турки на цей раз скерують свій головний удар…
– Але ми, пане Іване, виявилися далекогляднішими.
– Так, Чигирин – це ключ від України. Передусім від Правобережної. І ми добре зробили, що відбудували міські вали, зміцнили залогу. Тепер у замку сорок п'ять гармат, достатньо пороху та ядер, а також інших припасів. Сьогодні я наказав відправити з Великих Сорочинців валку селітри. З Миргорода, Лубен і Полтави женуть гурти скоту, везуть пшоно, борошно, солонину… Переправи через Дніпро в наших руках. Ми завжди зможемо підкинути підкріплення обложеним. І людей ми цього року матимемо більше, ніж торік. Зі мною – п'ятдесят тисяч козаків!
– Мене сповістили, що сюди йде князь Булат з калмиками і донськими козаками. Тоді людей государевих буде зверх сімдесяти тисяч. А з козаками – сто двадцять…
– Гадаю, треба притягти під Чигирин і запорожців. Сірко, залишивши в Січі залогу, приведе десять тисяч умілих у нападі й обороні воїнів. Якщо турки матимуть навіть двісті тисяч, то й тоді ми з божою допомогою можемо успішно протистояти їм!
– Війна – це гра, пане гетьмане. І виграє той, хто з самого початку захопить якомога більше козирів…
– Один з них – у наших руках і чекає дозволу зайти до намету, князю.
– Запорожці?
– Так.
Ромодановський плеснув у долоні. Зайшов старшина.
– Введіть гінця із Запорожжя, – сказав Самойлович.