Фірман султана, стр. 13

Гамід недовірливо подивився на Сафар-бея, але не сказав нічого. Кагамлик і Абдагул вхопили бая Станка попід руки і поволокли з кімнати.

Сафар-бей щільно причинив двері, підбив на м'якій отоманці міндер, запросив Гаміда сідати.

– А тепер поговоримо, Гамід-ага. Що нового у беглер-бея? Про що пише найясніший султан у своєму фірмані?

2

Стара Планина була найкращим притулком і сховищем для гайдутинів. Усюди в малодоступних місцях – на високих полонинах, у глибоких темних ущелинах, у хащах предковічних пралісів – стояли темні смерекові колиби, зрублені пастухами-балканджіями з наказу гайдутинських воєвод попередніх часів. Були вони приземкуваті, непоказні, але надійно захищали від осінньої сльоти і зимових холодів.

В одну з таких засніжених, похмурих долин привів свій загін воєвода Младен. Поховавши Анку, він жодного дня не хотів зостатися там, де все нагадувало про неї. До того ж його тягла до Слівена жадоба помсти над Гамідом.

Поки гайдутини рубали дрова, розтоплювали в колибах печі, готували гарячу страву, Драган, перезувшись після довгого переходу в сухі чоботи, підійшов до воєводи.

– Гадаю, бай Младене, мені не завадить прогулятися до міста. Мусимо сповістити наших людей, де ми розташувалися.

– Ти стомився, Драгане.

– Однак відпочивати ніколи. Сафар-бей досі прибув до Слівена, і нам необхідно знати його наміри щодо нас. Також цікаво дізнатися, що поробляє Гамід…

– Ти справжній юнак [10] , Драгане! Якщо мені доведеться перейти в кращий світ, я розпрощаюся з землею без жалю: ти продовжиш ту справу, за яку я боровся все життя! – сказав з почуттям воєвода. – Ну, що ж, іди! Але будь обережний…

Драган пішов.

Повернувся він несподівано. Перед світом. Младен чекав його тільки на другий день надвечір, тому був здивований, коли побачив свого молодого другаря, запорошеного снігом, у своїй колибі.

– Що трапилось, Драгане? Ти повернувся з півдороги?

– Так. Але не сам. Зі мною – бай Димитр… Нам обом пощастило: він поспішав із Слівена в наш стан, де нікого б не застав, а я чимчикував до Слівена, де марно розшукував би бая Димитра, – тож мусимо дякувати всім святим, що почалася віхола. Вона загнала нас до схрону в печері Ведмежій, де ми й зустрілися, на взаємну радість обох.

– Де ж Димитр? Клич його сюди! – Воєвода накинув на плечі кожуха, роздмухав у челюстях печі вогонь. – Він, певне, має багато чого розповісти…

– Так, він прийшов не з порожніми руками. Я приведу його зараз!

Через хвильку до колиби зайшов Димитр, збив з довгих обвислих вусів сніг. Младен обняв його, посадив біля вогню. В колибі прокинулися всі: Звенигора, Спихальський, Грива, Златка, Яцько, Якуб. Кожного цікавило, з чим повернувся Драган.

Марійка подала на стіл хліб і смажену козлятину, але Димитр не доторкнувся до їжі. В печі розгорілися сухі смерекові сучки, і полум'я освітило обличчя болгарина. На ньому лежала важка втома, – видно, не легко було продиратися засніженими гірськими манівцями. В очах просвічувала стурбованість.

Та, власне, всі розуміли, що тільки дуже важлива причина змусила бая Димитра покинути Слівен і самому, не чекаючи гайдутинського гінця, вирушити в гори.

– Що трапилося, бай Димитре? – спитав воєвода, потискуючи гостеві руку.

Бай Димитр важко зітхнув.

– Бая Станка скатовано…

– Як? Хто це зробив?

– Гамід… Все допитувався, клятий, де подівся Сафар-бей. А також цікавився Якубом.

– Ну?..

– Бай Станко нічого не сказав. Та він і не знав нічого, крім того, що я причетний до цієї історії. Але мене він не виказав. А на нього підозра впала тому, що наші сліди вели до його двору…

– Жаль бая Станка, – сказав Драган. – Він живий? У безпечному місці?

– Так. Аскери притягли його ледь теплого і кинули в двір, як собаку… Але живучий старий! Не встигла дружина ввести в світлицю і відпоїти молодим вином, як він зразу ж наказав покликати мене…

Бай Димитр провів рукою по обличчю, витираючи з засніжених брів і вусів, що розмерзалися в теплі, холодні краплини води.

– Щось важливе? – спитав воєвода Младен.

– Дуже важливі новини сповістив мені бай Станко… Гамід обмовився про султанський фірман, в якому йдеться про новий похід на руснаків. Гадаю, вам було б цікаво знати його докладний зміст, бай Младене, га?.. Ось чому я поспішав до вас…

– Спасибі тобі, другарю Димитре, – з почуттям сказав воєвода. – Спасибі тобі від усієї Болгарії за вірну їй службу… Ти приніс дуже важливу звістку, і ми тепер спільно подумаємо не тільки над тим, як захопити Гаміда, а й над тим, як оволодіти султанським фірманом.

– А що це воно таке, фірман? – спитав спроквола поважний Грива.

– Фірман, другарі, – то султанський указ, – пояснив воєвода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дізнатися про дуже вагомі і небезпечні події. Якщо в ньому справді йдеться про новий похід турків на Україну, то ми б дізналися про час виступу, кількість військ та кому з пашів доручено очолювати його. Так я гадаю…

– Гм, то було б справді лепсько роздобути ту штукенцію, панство! – вигукнув Спихальський.

– Безперечно, – підтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повинні вирушити негайно до Слівена…

Він запитально глянув на воєводу, шукаючи його підтримки.

Воєвода Младен трохи помовчав, мабуть у думці зважуючись на щось. Потім сказав:

– Ясно, ми повинні зробити це негайно. Але як? І хто піде на це?

– Гамід мешкає в хані [11] Абді-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.

– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому хані, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам і зараз випадає йти туди. Двох нас буде досить.

– Ні, краще втрьох, мабуть, – засумнівався Драган.

– Тоді я третій! – схопився Спихальський.

– Ні, ні, пане Мартине, – Звенигора поспішив відмовитись від допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не підберемо…

– Тоді я піду, – промовив Якуб. – Мені…

Але Златка несподівано перебила його.

– Ні, ні, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-поміж вас усіх, знаю Гаміда, його звички. По скрипу підлоги під його ногами я можу безпомилково визначити, що то він і навіть в якому він настрої…

– Ну, що ти, Златко, – почав Звенигора. – Там потрібен вояка, який би умів…

Дівчина не дала козакові закінчити думку:

– Який би умів стріляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! – звернулась вона до воєводи.

Младен розвів руками. Несподіване бажання дочки сповнило його серце гордістю: він раптом побачив у її характері те, чого бажав своїм дітям, коли вони народжувалися, – сміливість, рішучість, вірність батьківщині і готовність покласти своє життя за неї. Але відпустити її на таку ризиковану справу?

Він завагався.

– Так, Златка навчилася добре стріляти, – промовив перегодя. – І на конях їздити… Але ж чи зможеш ти, – звернувся до неї, – проявити витримку і силу духу в тій небезпечній обстановці, яка може скластися в хані Абді-аги?

– Витримку і силу духу якраз і можна проявити в складній обстановці.

Тут втрутився Драган:

– Я гадаю, – сказав він, – Златка якраз може нам бути корисна більше, ніж будь-хто інший. Вона прекрасно знає турецьку мову, – вже одно це багато важить. Крім того, може скластися так, що нам доведеться використати її як приманку для Гаміда.

Дівчина з вдячністю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга і хотів різко заперечити йому. Однак воєвода припинив їхню суперечку.

– Я згоден, – промовив він. – Дочка воєводи має право і повинна наражати себе на небезпеку нарівні з іншими… Тепер, другарі, обміркуємо все якнайкраще – і в путь!..

3

Із-за Родопів подув теплий вітер, і сніг враз посірів, узявся водою. По вулицях Слівена задзюрчали гомінкі струмки.