Посол Урус-Шайтана, стр. 50

Він схопив Арсена за чуба і відкинув голову назад. Два погляди схрестилися, мов два мечі.

— Ненко! — прохрипів з натугою скатований козак. — Ненко, невже це ти?

Сафар-бей враз відсахнувся, мовби хто його вдарив у лице.

— Як ти сказав? Ненко? — спитав дивним, ніби дерев'яним голосом. — Звідки ти знаєш це ім'я? О, аллах екбері Кажи!

Зміна, що сталася з ним, глибоко вразила Арсена. Отже, перед ним Ненко, син Младена... Він пам'ятає своє колишнє дитяче ім'яі.. Але що лишилося в його пам'яті ще, крім імені? Які враження дитячих років?

— Розв'яжи мене, Сафар-бею... Я все розповім. Тільки якщо тут не буде...

Він хотів сказати: якщо тут не буде Гаміда. Але не встиг. Гримнув постріл — йому вогнем обпекло вухо. В очах попливли різнобарвні кола, і він поринув у темний морок.

У підземеллі поволі розвіювався їдкий пороховий дим.

Арсен повис на вірьовках. З голови на долівку закапала кров.

— Для чого ти вистрілив, Гамід-бею? — скрикнув вражений, смертельно зблідлий Сафар-бей. — Навіщо ти вбив його? Він стис кулаки і весь напружився.

— А-а, чого паиькатися з собакою! — темне обличчя спагії перекосилося чи то від збентеження, чи від злоби. — Туди йому й дорогаї Паскудний раб!

— Що ти наробив, Гамід-бею! Цей гяур знав якусь таємницю, що переслідує мене відтоді, як я став себе пам'ятати!

— Бридня! Не звертай уваги на дитячі сни! Накажи винести й закопати це падлої

Сафар-бей пильно глянув у великі, вирячені очі Гаміда. Від нього не приховалося збентеження, що причаїлося в них. Але перш ніж він устиг що-небудь сказати, вгорі на сходах почулося гупання ніг. Вбіг захеканий яничар. Виструнчився.

— Лист від бейлер-бея, ага, — і простягнув запечатаний сувій.

— Гаразд. Іди!

Сафар-бей розірвав шнурок, розгорнув сувій, підступив до світла. Серце його поволі відходило, заспокоювалось. Вії! мовчки прочитав листа, потім повернувся до спагії:

— Гамід-ага! Слухай, що пише бейлер-беи! Назрівають визначні події. — Він прочитав уголос: —«Сафар-бею, бюлюк-баші окремого військового загону. Таємно. Незабаром непереможні війська нашого найяснішого падишаха проходитимуть через

Балкани на північ, тож ви відповідаєте за цілковиту безпеку на перевалі Вратник. Наказую по одержанні цього листа негайно виступити в похід і знищити гайдуків розбійника Младена. На підкріплення висилаю допоміжний загін Ісмаїл-аги. Вам підпорядковується також загін Гамід-бея, про що повідомте його особисто». Що ти на це скажеш, Гамід-бею?

— Що у нас буде велика війна з козаками і мовсковським царем. Але ж це,вже давно не таємниця. Ще в Аксу, коли я одержав наказ про виступ до Стамбула, я зрозумів, що йдеться про велику війну... Давно пора нам стати твердою ногою на північному березі Чорного моря. Україна дасть нам хліб, худобу і рабіві Заради цього ми й піднімемо меч проти Півночі... Отже, ми повинні вже сьогодні виступити на Чернаводуі

— Безперечно! Не будемо гаяти часу — ходімо! Вони вийшли надвір.

— Ходжа, труби збір! — наказав Сафар-бей аскерові з зурною при боці. — А ти, Джаббар, слухай: залишишся у фортеці, доглянеш моїх гостей. Разом з Алі. Він буде за старшого — я дав йому відповідні розпорядження. А зараз спустися в льох. Там на гаку висить гяур, прикопай його в яру. Ну, гайда!

Тривожно заграла зурна. З приміщень з криком і лайкою вискакували яничари, на ходу ладнаючи на собі одяг, зброю.

Гамід спішно виїхав до свого загону. Сафар-бей завернув до себе. Йому хотілося побачити Адіке. З кожним днем він усе більше закохувався в дівчину і не пропускав нагоди зайвий раз показатися їй на очі. Попри всю жорстокість і зарозумілість, перед Адіке відчував незручність і боязкість. Однак непереборна сила весь час тягла до неї.

Біля хвірточки його наздогнав захеканий Джаббар. Вузьке зморшкувате обличчя спітніло, в очах світився переляк.

— Що трапилося, Джаббар? — нахмурився Сафар-бей.

— Ага, там... унизу... зовсім не мертвий... той гяур... Очима кліпає. То як бути, — пристукнути його чи живцем прикопати?

— Що ти мелеш? Не може він ожити! Тобі здалося спросоння!

— Аллах свідок, я не спав. І не здалося мені, — живий той гяурі

Сафар-бей круто повернув назад і майже бігом кинувся до підземелля. Джаббар ледве встигав за ним.

В'язень справді був живий. По його тілу пробігав вряди-годи дрож. Сафар-бей вихопив ятаган і рубнув по вірьовці. Обважніле тіло козака впало йому на руки. Бюлюк-баша поклав його на долівку і звелів Джаббарові принести оберемок соломи і шмат полотна.

Після перев'язки Арсен задихав рівніше і поволі розплющив очі. Сафар-бей опустився біля нього на коліно.

— Ти чуєш мене, гяуре? — спитав, нахиляючись. — Прочумайся! Рана неглибока, куля ковзнула по черепу. Ти народився під щасливою зорею... Тільки оглушило тебе. Прокинься!

Та Арсен, видно, дуже знесилів. Голова упала на груди. Мокрі повіки опустилися, очі заплющились. Він знову знепритомнів.

Сафар-бей підвівся:

— Джаббар, залишаю цього в'язня на тебе. Ти відповідаєш за його життя! Він мені потрібен тільки живий! Даси йому їсти, пити... Бережи, як зіницю ока, поки не приїду. Зрозумів?

— Зрозумів, ага. Аякже.

Сафар-бей ще трохи постояв, морщачи в задумі гладенького лоба.

Яку таємницю ховає в своїй пам'яті цей гяур? Як і чому схрестилися їхні долі? Чому ім'я Ненко все життя переслідує його, стукає в серце? Чи не з ним пов'язане його далеке дитинство, про яке іноді зринають окремі неясні спогади? А як би хотілося проникнути в те туманне минуле! Може, в нього десь є батьки? Брати і сестри? Він знав, що дехто з яничарів знаходив своїх рідних. А йому хоча б дізнатися, хто він і звідки...

Нахмурений Сафар-бей вийшов з підземелля.

Джаббар підсунув пораненому жмут соломи під голову, поставив на долівку цеберце з водою і миску плову з бараниною. Хмикнув, дивуючись, чому так піклується про цього собаку-гяура бю-люк-баша, й поколивав по сходах нагору.

Через хвилину знадвору почувся брязкіт засува. Затихли кроки вартового. У підземеллі запанували непорушна тиша й темрява.

НЕНКО

Надвечір Арсенові стало краще. Розплющив очі і затуманеним поглядом обвів похмурі стіни льоху. Тихо. Темно. Де ж поділися Сафар-бей і Гамід? Невже їм набридло катувати його? А-а... Вони, здається, говорили щось про похід на гайдуків... Супроти Младена!..

Свідомість миттю прояснилася. Він схопився і сів. Різко заболіла голова. Торкнувся рукою — туга пов'язка з полотна. Це здивувало його. Він не пам'ятає, щоб перев'язував себе. Тоді хто ж це зробив? Невже Сафар-бей?.. А це що? Дивись! Навіть воду і їжу поставлено!..

Не знайшовши відповіді на ці запитання, вирішив не гайнувати часу. Спочатку підкріпився тим, що знайшов у мисці, котра стояла збоку, запив із глечика холодною водою. Потім, трохи відпочивши, звівся на ноги.

В голові ще паморочилося, гуло, як у вулику. Нестерпно щеміла збасамужена батогами спина. Але, перемагаючи біль і слабість, поволі піднявся крутими східцями нагору, до дверей, і припав оком до шпаринки.

Сонце вже зайшло — над фракійською долиною догорів малиновий вечір, а з Синіх Каменів поволі опускалися густі сутінки. На подвір'ї — ні душі! Мовби всі вимерли... А було ж людно і гамірної

Цікаво — чи його вартують?

Легенько натиснув плечем на двері — вони протяжно скрипнули. В ту ж мить хтось кашлянув, загримів засув — і в погріб заглянув яничар.

— А-а, гяур! Тобі краще? Очумався?

— Так. Мені зовсім добре, — відповів трохи іронічно Арсен.

— Ну то й лежи спокійно, поки повернеться бюлюк-баша.

— А коли він повернеться?

— Як тільки зловить отого розбійника Младена.

Отже, Сафар-бей... ні, не Сафар-бей, а Ненко, син воєводи Младена, виступив із загоном проти свого батька! Яка несподівана гра долі! Який пекельний задум визрів у Гамідовій голові в далекі роки молодості, коли він викрав дітей воєводи! І як усе сплелося в один нерозривний клубок! Младен, Анка, Сафар-бей, Адіке... Тільки він та Гамід знають таємницю цих людей. Але Гамід ніколи добровільно не розкриє її, а він ув'язнений!