Переспівниця, стр. 37

— Невже так важливо захопити Горішок? Чи буде достатньо просто вивести його з ладу?

— Це було б першим кроком, — сказав Біпер. — Що ти пропонуєш?

— Уявіть, що Горішок — це нора диких собак, — провадив Гейл. — Ви не можете пробратися всередину. Отже, у вас залишається два варіанти: знищити собак у норі або виманити їх.

— Ми пробували підривати входи, — сказала Липа. — Але люди ховаються надто глибоко всередині, нас розділяє надто товста стіна каміння.

— Я не це мав на увазі, — сказав Гейл. — Я думав про те, щоб скористатися силою самої гори... — (Біпер підвівся та приєднався до Гейла, позираючи на гору крізь свої великі окуляри). — Погляньте! Он там із боків...

— Сліди обвалів, — мовив Біпер пошепки. — Мудро. Але треба добре все спланувати, адже потому як вибухне перша міна, ми вже не зможемо контролювати ситуацію.

— Нам і не потрібно її контролювати, варто тільки позбутися нав’язливої думки про те, щоб захопити Горішок, — мовив Гейл. — Нам слід просто відрізати його від світу.

— Отже, ти пропонуєш спровокувати обвал й заблокувати входи? — запитала Липа.

— Абсолютно точно, — мовив Гейл. — Замкнути ворога всередині, відрізати від зовнішнього світу, від джерела харчів, перекрити тунелі, крізь які вилітають вертольоти.

Поки всі міркували над планом Гейла, Богз проглянув креслення гори й насупився.

— Ти ризикуєш вбити всіх, хто лишиться всередині. Подивись тільки на систему вентиляції. Вона досить примітивна. Зовсім не схожа на ту, що в Окрузі 13. Вона повністю залежить від шлюзів, крізь які проникає повітря. Якщо їх заблокувати, кисень узагалі не потраплятиме всередину.

— Можна втекти залізничним тунелем, який виходить на міський майдан, — мовив Біпер.

— Якщо ми не завалимо вхід, — кинув Гейл. І його наміри враз прояснилися. Гейл не збирався рятувати життя людей, які ховалися в Горішку. Адже що робити з ними потім?

Він приготував одну зі своїх смертельних пасток.

РОЗДІЛ 6

До присутніх поволі доходило, що саме запропонував Гейл. На обличчях почала з’являтися реакція — втіха й жах, сміх і вдоволення.

— Більшість робітників — жителі Округу 2, — мовив Біпер ухильно.

— Ну і що з того? — запитав Гейл. — Ми все одно вже ніколи не зможемо знову їм довіряти.

— Ми маємо дати їм бодай один шанс на капітуляцію, — мовила Липа.

— Це неабиякий привілей — у нас такого шансу не було, коли бомбардували Округ 12, однак тут усе інакше, ви з Капітолієм мало не на ти, — сказав Гейл.

Судячи з виразу обличчя Липи, вона була готова пристрелити його або скрутити йому шию. У неї була серйозна перевага: за її спиною роки невпинних тренувань. Однак її злість тільки дужче розлютила Гейла, і він заволав:

— Ми дивилися, як живцем горіли діти, і не могли нічого вдіяти!

Я заплющила очі, щоб не бачити картини, яка постала в уяві. Гейл домігся бажаного ефекту. Тепер мені хотілося, щоб усі, хто заховався всередині гори, здохли. Я мало не сказала цього вголос. Але... я ж дівчина з Округу 12. А не президент Снігоу. Я не можу цього дозволити. Не можу приректи людей на смерть.

— Гейле, — мовила я, взявши його за руку, й провадила спокійним тоном. — І грішок — це стара шахта. Твій план — це все одно, що власноруч спричинити потужний нещасний випадок у вугільній шахті.

Цих слів мало бути достатньо, щоб змусити колишніх жителів Округу 12 двічі подумати, перш ніж ухвалювати рішення.

— Однак не такий несподіваний, як той, у якому загинули наші з тобою батьки, — випалив він. — Це єдина проблема? Що у наших ворогів буде кілька годин поміркувати, що їм недовго залишилося. Що ми їх не одразу підірвемо?

Давним-давно, коли ми були парою дітлахів, які полювали в Окрузі 12, Гейл часто говорив такі речі, іноді ще й гірші. Але тоді це були просто слова, порожні слова. А тут, втілені на практиці, вони перетворювалися на вчинки, які можуть завдати непоправної шкоди.

— Ти не знаєш, як ті люди з Округу 2 опинилися в Горішку, — мовила я. — Може, їх під примусом туди загнали. Проти їхньої волі. А ще там є наші шпигуни. Їх ти також збираєшся вбити?

— Чи пожертвував би я кількома заради справи? Так, — відповів він. — І якби я був шпигуном, то сказав би: «Викликайте обвал!»

Я знала, що він не блефує. Гейл, не замислюючись, пожертвував би своїм життям заради справи — ніхто в цьому не сумнівався. Можливо, всі ми вчинили б так само, якби були шпигунами і якби мали вибір. Я б так точно. Однак безсердечно вирішувати за інших.

— Ти казав, що у нас є два варіанти, — втрутився Богз. — Загнати їх у пастку або виманити назовні. Я б волів викликати обвал, завалити всі входи, але залишити залізничний тунель. Люди зможуть врятуватися на майдані, де на них чекатимемо ми.

— Озброєні до зубів, сподіваюся, — мовив Гейл. — Бо вони точно не прийдуть із порожніми руками.

— Озброєні, звісно. Ми візьмемо їх у полон, — погодився Богз.

— Слід порадитися з Округом 13, — мовив Біпер. — Нехай президент Коїн вирішує.

— Вона звелить заблокувати тунель, — сказав Гейл упевнено.

— Так, швидше за все. Але знаєш, Піта мав-таки рацію, коли казав, що ми самі себе знищуємо. Я зробив деякі підрахунки. Прикинув, скільки буде вбитих, скільки поранених... і гадаю, спершу варто добре порадитися, — мовив Біпер.

До наради запросили всього кілька людей. Нас із Гейлом відпустили. Я взяла його з собою на полювання, щоб він спустив пару, але він за весь час не мовив і слова. Мабуть, гнівався на мене через те, що я з ним не погодилася.

Нарада закінчилася, рішення ухвалили, і по обіді мене про всяк випадок, якщо випаде нагода зняти ролик, вбрали в костюм Переспівниці: через плече звисав лук, із вуха вистромлювався навушник — прямий зв’язок із Геймітчем в Окрузі 13. Ми чекали на даху Будинку правосуддя, звідки чітко проглядалася наша ціль.

Командування Горішка відверто ігнорувало наші вертольоти, оскільки в минулому вони завдавали їм не більшої шкоди, аніж мухи, що кружляють навколо горщика з медом. Однак після другого заходу бомбардування вертольоти таки привернули до себе увагу. Та поки капітолійські протиповітряні ракети зреагували, було вже запізно.

План Гейла перевершив найсміливіші очікування. Біпер мав рацію, що ми не зможемо контролювати обвал. Схили гори були від природи крихкі, і після бомбардування здавалося, що з гори побігли ріки. Величезні брили Горішка просто кришилися на очах, стираючи будь-які сліди людського перебування. Ми стояли німі, крихітні й безпомічні, а кам’яні хвилі котилися схилами вниз. Ховаючи входи під тонами каміння. Здіймаючи в повітря пилюку й сміття. Перетворюючи Горішок на склеп.

Я уявила те пекло, яке творилося зараз усередині. Завивання сирен. Миготіння ліхтарів у темряві. Пилюка, яка не дає дихати. Зойки загнаних до смерті нажаханих створінь, які панічно шукають вихід, якого немає. Злітні майданчики, вентиляційні шахти заблоковані — земля й каміння всюди. Звідусіль звисають голі дроти, спалахує вогонь, каміння сиплеться, перетворюючи знайомі ходи на лабіринти. Люди штовхаються, падають, метушаться, немов мурахи, а з боків насуваються гори, загрожуючи розчавити всіх до ноги.

— Катніс! — пролунав у моєму вусі голос Геймітча. Я хотіла відповісти, але не змогла — обома долонями затискала рот. — Катніс!

Того дня, коли загинув тато, сирени вили без упину. Ми були в школі. Коли прилетіла звістка, учні не чекали, щоб їх відпустили з уроків, та й адміністрація не заперечувала. Нещасний випадок у копальні не міг контролювати навіть Капітолій. Я побігла у клас до Прим. Досі пам’ятаю її, крихітну семирічну дівчинку, неймовірно бліду: вона рівненько сиділа за партою, склавши перед собою руки. Чекала, що я прийду по неї, як ми й домовлялися на випадок тривоги. Вона зіскочила з крісла, вхопилася за рукав мого пальта, і ми приєдналися до натовпу, який виливався на вулиці міста й прямував до центрального входу в копальню. Здалеку ми побачили маму: вона міцно стискала мотузку, яку завбачливо натягнули, щоб стримувати натовп. Гадаю, я повинна була одразу здогадатися, що щось не так. Бо це ж завжди ми її шукали, а не вона нас.