У вогні, стр. 12
Я поглянула на Піту, і він мені сумно всміхнувся. Я почула голос Геймітча: «Тобі ще пощастило». В цю мить справді неможливо було уявити, що мені могло поталанити більше, ніж із Пітою. Подарунок... просто ідеальний. Отже, коли я звелась навшпиньки, щоб поцілувати Піту, це здалося цілком природним.
Підійшов мер, щоб вручити нам почесні значки. Вони були такими величезними, що мені довелось покласти букет на підлогу, аби втримати свій. Церемонія вже добігала кінця, коли я зауважила, що одна з сестер Рути пильно дивиться на мене. їй, либонь, було років дев’ять, і вона — майже точна копія своєї сестри, навіть стоїть так само, ледь витягнувши руки. Незважаючи на багатий дарунок, вона не здається щасливою. Навпаки, її погляд повний докору. Це через те, що я не врятувала Руту?
«Ні. Це через те, що я й досі їй не подякувала», — подумала я.
Мене накрила хвиля сорому. Дівчина має рацію. Як можу я стояти тут, пасивна і мовчазна, залишаючи всі промови Піті? Якби перемогла Рута, вона б ніколи не дозволила, щоб моя смерть лишилася неоспіваною. Я згадала, як на арені попіклувалася, щоб прикрасити її тіло квітами, щоб її загибель не пройшла непоміченою. Але той мій учинок нічого не означатиме, якщо я нічого не зроблю зараз.
— Стривайте! — я зробила крок уперед, притискаючи до грудей свій почесний значок.
Відведений для моєї промови час уже давно збіг, але я повинна була щось сказати. Я заборгувала і Руті, і Трачу.
І навіть якби я віддала всі виграні гроші їхнім родинам, це не виправдало б моєї мовчанки сьогодні.
— Будь ласка, зачекайте.
Я не знала, з чого почати, але тільки-но розтулила рота, слова самі полилися, ніби вони давним-давно склалися в глибині душі.
— Я хочу подякувати трибутам Округу 11, — почала я, дивлячись на жінок із родини Трача. — Я перемовилася з Трачем лише одного разу. Але цього було достатньо, щоб він урятував мені життя. Я не знала його, але завжди поважала. За його силу волі. За те, що він відмовився грати в Ігри за чужими правилами, а грав тільки за своїми. Від самого початку кар’єристи хотіли, щоб він приєднався до них, але він не погодився. За це я його і поважаю.
Вперше за весь час згорблена жінка підвела на мене очі, й на її вустах заграло щось схоже на усмішку. Мабуть, це бабуся Трача.
Над площею панувала тиша — така тиша, що я не могла зрозуміти, як це можливо. Напевно, геть усі затамували подих.
Я обернулась до родини Рути.
— Але я відчувала, що знаю Руту, ніби ми дружили все життя. Все прекрасне нагадує мені про неї. Я бачу її в жовтих квітах, що ростуть на Леваді неподалік моєї домівки. Я бачу її у переспівницях, які тьохкають на деревах. Але найголовніше — я бачу її у своїй сестричці Прим, — мій голос затремтів, але я вже майже закінчила. — Дякую вам за ваших дітей, — і я підняла підборіддя, звертаючись до людей на майдані, — і дякую вам усім за хліб.
Я стояла, почуваючись зламаною і маленькою, а сотні очей дивились на мене. Повисла довга пауза. Потім десь із натопи у залунала мелодія переспівниці, яку завжди насвистувала Рута. Та, яка свідчила про кінець робочого дня у фруктових садах. Та, що означала безпеку на арені. Перш ніж мелодія скінчилась, я встигла побачити людину, яка її насвистувала: це був зморщений старий у вицвілій червоній сорочці й комбінезоні. Наші очі зустрілися.
Те, що трапилось потім, було невипадковим. Все відбулося занадто бездоганно, щоб бути спонтанним, занадто злагоджено. Геть усі люди на майдані притисли три середні пальці лівої руки до вуст, а потім простягли їх до мене. Це наш знак, знак Округу 12, прощальний привіт, який я послала на арені Руті.
Якби я не мала розмови з президентом Снігоу, цей жест міг би викликати в мене сльози. Але враховуючи президентову — і досі свіжу в моїй пам’яті — настанову втихомирити округи, цей жест викликав у мене жах. Що президент подумає про це публічне вітання дівчини, яка не скорилася Капітолію?
На мене обрушився тягар того, що я накоїла. Це сталося ненавмисно, я лише хотіла висловити подяку, а розбурхала щось дуже небезпечне. Це був акт непокори жителів Округу 11. Відбулося те, чому я мала запобігти!
Я міркувала, що б таке сказати, аби зняти напругу, заперечити те, що тільки-но сталося, але почула легке клацання в своєму мікрофоні та зрозуміла, що його вимкнули: мер узяв усе в свої руки. Ми з Пітою вислухали останній вибух оплесків. І Піта повів мене назад до дверей, не усвідомлюючи, що все пішло не так.
Почувалась я дивно і тому на секунду змушена була зупинитись. Перед очима від яскравого сонячного світла танцювали метелики.
— Тобі зле? — спитав Піта.
— Щось голова паморочиться. Таке яскраве сонце, — відповіла я — і побачила букет у нього в руках. — Я забула свої квіти, — пробурмотіла я.
— Я принесу, — сказав Піта.
— Та я сама, — зронила я у відповідь.
Якби я не зупинилась, якби не забула квітів, ми б уже були в Будинку правосуддя. Натомість із глибини веранди ми побачили, що відбувалося на майдані.
Побачили, як два миротворці волочать старого, який свистів Рутину пісеньку. Як штовхають його навколішки перед натовпом і пускають йому в голову кулю.
РОЗДІЛ 5
Чоловік іще не впав на землю, а біла стіна миротворців ув одностроях уже заблокувала нам огляд. Нас підштовхували в будинок; кілька миротворців мали автомати.
— Ми йдемо, йдемо! — промовив Піта, відпихаючи миротворця, який тиснув на мене. — Ми все зрозуміли, ясно? Ходімо, Катніс.
Він обійняв мене за талію і повів у Будинок правосуддя. Миротворці насідали нам на п’яти. В ту мить як ми опинились усередині, двері гучно грюкнули і тупотіння чобіт миротворців почало віддалятися.
Геймітч, Еффі, Порція та Цинна стояли перед величезним екраном на стіні, й на їхніх обличчях виразно читалася тривога.
— Що там у вас трапилося? — швидко запитала Еффі. — Сигнал пропав одразу після чудової промови Катніс, а потім Геймітч сказав — йому здалося, що він чув постріл, а я відповіла — не може бути. Хоча хто знає! Божевільні є всюди!
— Нічого не трапилось, Еффі! Просто у старій вантажівці стрельнуло з вихлопної труби, — спокійно відповів Піта.
Пролунало ще два постріли. Двері не надто приглушували звук. Хто на цей раз? Бабуся Трача? Чи одна з менших сестричок Рути?
— Ви двоє, за мною! — звелів Геймітч. Ми з Пітою рушили за ним, а всі решта лишилися. Тепер, коли ми були всередині, в безпеці, миротворці, розставлені навколо Будинку правосуддя, приділяли нам небагато уваги. Ми піднялись нагору розкішними витими сходами. Нагорі був довгий коридор, устелений потертим килимом. Обидві стулки одних із дверей були розчинені, ніби запрошуючи нас у кімнату. Стеля тут була височенна, оздоблена ліпниною з квітів і фруктів, а з кожного кутка на нас дивились дебеленькі малюки з крилами. Від ваз із квітами йшов такий сильний запах, що в мене засвербіли очі. На вішаках біля стіни висіло наше вечірнє вбрання. Цю кімнату спеціально підготували для нас, але навряд чи ми бодай речі свої встигнемо тут розкласти... Геймітч зірвав мікрофони з наших грудей, запхнув їх під диванні подушки і махнув нам — мовляв, прямуйте за мною.
Наскільки я знаю, Геймітч був тут лише раз багато-багато років тому, коли сам брав участь у Турі переможців. У нього, либонь, феноменальна пам’ять або нюх, бо він вів нас далі й далі крізь лабіринт закручених сходів і коридорів, що робилися дедалі вужчими. Іноді доводилось зупинятися, щоб відчинити особливо непіддатливі двері. Враховуючи ображене рипіння завіс, можна було з певністю сказати, що відтоді, як їх відчиняли востаннє, минуло чимало часу. Зрештою ми видерлись по драбині до якогось люка. Коли Геймітч відкинув його, ми опинились попід склепінням Будинку правосуддя. Тут було величезне горище, захаращене зламаними меблями, купами книжок, і гросбухів, а ще — іржавою зброєю. Товстезний шар пороху переконливо свідчив: сюди не навідувались багато років. Тьмяне світло силкувалося пробитися крізь чотири брудні квадратні вікна з боків склепіння. Геймітч захряснув кришку люка й обернувся до нас.