Голодні ігри, стр. 54

Коли Трач обернувся до мене з піднятим над головою каменем, я знала, що втікати марно. Мій лук порожній, остання стріла не поцілила у Клівію. Трач подивився на мене своїми дивними золотаво-карими очима.

— Що вона мала на увазі? Коли говорила про те, що Рута — твоя союзниця?

— Я... я... ми подружилися. Разом підірвали припаси кар’єристів. Я намагалася її врятувати. Але він дістався до неї перший. Хлопець з Округу 1, — мовила я.

Можливо, якщо він знатиме, що я допомагала Руті, то не вигадає для мене повільної садистської смерті.

— І ти його вбила? — вимогливо запитав він.

— Так. Я його вбила. І прикрасила її тіло квітами, — мовила я. — І заспівала їй колискову.

Раптом мені з очей ринули сльози. У пам’яті спливли сцени бою, Рутиної смерті. Все нахлинуло водночас: і спогади про Руту, і біль у голові, і страх перед Трачем, і стогони помираючої дівчини за кілька кроків звідси.

— Колискову? — перепитав Трач похмуро.

— Жалобну. Я співала їй, поки вона не померла, — відповіла я. — Твій округ... вони прислали мені хліб, — моя рука потягнулася вгору, але не по стрілу, якої я б і так не встигла дістати, а просто щоб утерти носа. — Тільки швидко, Трачу, гаразд?

Здається, Трач завагався. Він опустив руку з каменем і тицьнув у мене пальцем — майже звинувачувально.

— На перший раз я тебе відпускаю. За маленьку дів­чинку. Ти і я, тепер ми квити. Ніяких боргів. Зрозуміла?

Я кивнула, бо я таки зрозуміла. Борги. Я сама нена­виджу бути в боргу. Це чи не єдина для мене річ, яка легко піддається розумінню. І саме в ту мить я усвідо­мила, що Трач не розіб’є мені каменем голову.

— Клівіє! — долинув голос Катона, тепер він був набагато ближче. І судячи з інтонації, він уже побачив мертве тіло Клівії.

— Тікай, дівчино у вогні, — мовив Трач.

Мені не треба було повторювати двічі. Я звелася на ноги і по стоптаній твердій землі чимдуж кинулася на­втіки від Трача та Клівії і від голосу Катона. Тільки до­бігши до лісу, я насмілилась озирнутися. Трач із двома великими чорними мішками зник із поля зору ген за полем — там, куди ніколи не ступала моя нога. Катон, стиснувши спис у руці, впав навколішки біля Клівії, бла­гаючи не кидати його. За кілька секунд він усвідомить, що його благання марні. Я помчала в ліс, без упину ви­тираючи кров, що лилася з рани, й метаючись, немов за­гнана поранена тварина, якою я й була. За кілька хвилин пролунав постріл, і я зрозуміла, що Клівія померла, що тепер Катон майне за одним із нас. Він піде по сліду Трача або по моєму. Мене охопив жах, у голові паморочилося, я хиталася з боку в бік, ледве тримаючись на ногах. Про всяк випадок я приготувала стрілу, але Катон метає спис чи не далі, ніж я стріляю.

Тільки одна річ трохи мене заспокоїла. У Трача мішок Катона, в якому лежить те, що могло стати для нього останнім шансом. Ладна побитися об заклад, що Катон кинувся услід за Трачем, а не за мною. Але я все одно не зупинялася. Добігши до струмка, я стрибнула у воду, навіть не роззувшись, і побрела вниз. Я зняла шкарпетки Рути, які використовувала як рукавиці, й притиснула їх до чола, намагаючись спинити кров, але вони просякли за лічені секунди.

Якимсь чином я добрела до печери. Протиснулася крізь отвір. У напівтьмі зняла з руки маленький оран­жевий мішечок, розірвала застібку й витрусила вміст на землю. Одна тоненька коробочка, а в ній шприц із довгою тонкою голкою. Не вагаючись ні секунди, я уві­гнала голку Піті в руку й натиснула на поршень.

Мої заплямовані кров’ю долоні потягнулися до голови, а тоді впали на коліна.

Останнє, що я запам’ятала, то був вишуканий срібно-зелений метелик, який сів мені на зап’ястя.

РОЗДІЛ 4

Мене збудили важкі краплі дощу, що барабанили по даху нашого будинку. Мені зовсім не хотілося розлуча­тися зі сном, у коконі з товстого покривала мені було тепло й затишно, а головне — безпечно. Вдома завжди безпечно. Якось підсвідомо я розуміла, що болить голова. Можливо, у мене грип, і тому мені дозво­лили залишитися в ліжку і ще трохи поспати. Мамина рука ніжно пестить мені щоку, і я не відштовхнула її, хоча ніколи не хотіла показувати, наскільки палко я бажала того ніжного дотику. Щоб вона не зрозуміла, як сильно я за нею скучила, хоча й досі їй не довіряю. А тоді хтось заговорив до мене. Це був не мамин голос, не той, який я так сподівалася почути, і я наля­калася.

— Катніс, — мовив він. — Катніс, ти мене чуєш?

Мої очі широко розплющилися, і відчуття абсолютної безпеки безслідно щезло. Я була не вдома, не з мамою. А в похмурій холодній печері, мої босі ноги задерев’яніли від холоду, хоча й були закутані, а в повітрі витав мета­левий запах крові. Перед очима постало бліде змарніле обличчя хлопця, і я трохи заспокоїлася.

— Піта.

— Привіт, — мовив він. — Приємно знову бачити твої очі.

— Скільки часу я була без тями? — запитала я.

— Не впевнений. Я прокинувся вчора ввечері, а ти вже лежала біля мене у величезній калюжі крові, — сказав він. — Гадаю, кровотеча нарешті припинилася, але на твоєму місці я б не підводився.

Я обережно простягла руку до голови, але намацала тільки пов’язку. Після такого легкого руху я відчула втому і слабкість. Піта підніс до моїх губ воду, і я почала жадібно ковтати.

— Тобі вже ліпше, — мовила я.

— Набагато ліпше. Не знаю, що ти мені вколола, але це допомогло, — відповів Піта. — Сьогодні вранці я оглянув свою ногу: майже весь набряк зійшов.

Не схоже, щоб він досі сердився за те, що я його пере­хитрила, що таки втекла на бенкет. Можливо, це просто через те, що я така побита, і коли я трохи оговтаюся, він іще все надолужить. Та наразі він — сама лагідність.

— Ти їв? — запитала я.

— Аж соромно зізнатися, але я проковтнув три шматки грусятини, перш ніж подумав про те, що це наші останні припаси. Але не хвилюйся, я знову сідаю на сувору дієту, — мовив він.

— Ні, добре, що ти поїв. Тобі треба їсти. Скоро я знову вирушу на полювання, — сказала я.

— Не так скоро, гаразд? — мовив він. — Тепер до­зволь мені потурбуватися про тебе.

Здається, у мене не було іншого вибору. Піта почав годувати мене маленькими шматочками м’яса і родзин­ками, а ще я випила море води. Він розтер мені ноги і за­мотав їх у свою куртку, а потім по саму шию вкутав мене у спальний мішок.

— Твої черевики та шкарпетки досі вологі, та й погода несприятлива, — сказав він.

Знадвору долинув гуркіт грому, і крізь щілину в ка­мінні я побачила, як величезна блискавка розітнула небо навпіл. У кількох місцях стеля протікала, але Піта спо­рудив над моєю головою щось на зразок навісу, закрі­пивши на стелі шматок плівки.

— Цікаво, навіщо ця негода? Я маю на увазі, хто мішень цього разу? — мовив Піта.

— Катон і Трач, — випалила я. — Лисяча Морда десь ховається у своїй норі, а Клівія... вона порізала мене, а тоді... — мій голос здригнувся.

— Я знаю, що Клівія мертва. Вчора ввечері бачив її світлину, — мовив він. — Це ти її вбила?

— Ні. Це Трач. Він проламав їй череп каменем, — від­повіла я.

— На щастя, він не дістався до тебе, — мовив Піта.

Перед очима постали всі до одної сцени кривавого бенкету, і мені стало зле.

— Він дістався, але відпустив мене.

Тепер, звісно, мені довелося Піті все розповідати: про вибух, про моє вухо, про Руту і про хлопця з Округу 1, і про хліб, і про те, як Трач повернув мені борг.

— Він відпустив тебе, тому що не хотів бути перед тобою в боргу? — запитав Піта. Він просто не міг у таке повірити.

— Так. А я й не очікувала, що ти зрозумієш. У тебе завжди всього було вдосталь. Але якби ти жив на Скибі, тобі не довелося б нічого пояснювати, — мовила я.

— Навіть не намагайся. Вочевидь, я занадто темний, щоб таке зрозуміти, — віджартувався Піта.

— Це як із тим хлібом. У мене таке враження, що я на все життя тобі заборгувала, — мовила я.

— Хліб? Який хліб? Той, який я кинув тобі, коли ми були дітьми? — сказав він. — Можеш про нього забути. Я маю на увазі, ти ж урятувала мені життя, і тепер ми квити.