Голодні ігри, стр. 44

І я вирішила з’ясувати, що саме.

Було приємно нарешті щось робити після цілого дня бездіяльності. Я непомітно скрадалася серед дерев, хо­ваючись у їхній тіні. Я не помітила нічого підозрілого. Жодного сліду боротьби. Я зупинилась на якусь мить, коли раптом до мене долинув спів. Я підставила праве вухо, щоб переконатися, і знову почула цей звук. Переспівниця виводила коротеньку пісеньку Рути. А це озна­чало, що з Рутою все гаразд.

Я усміхнулася й рушила у напрямку пташки. Та за­ледве ступила кілька кроків, як інша переспівниця під­хопила ту саму мелодію. Рута співала для них, і то зовсім недавно. В іншому разі вони б уже тьохкали якусь іншу пісню. Мій погляд ковзнув угору по деревах, шукаючи бодай найменших ознак присутності Рути. Я прокаш­лялася і заспівала у відповідь, сподіваючись, що вона правильно витлумачить моє повідомлення, що зрозуміє: зі мною все гаразд і до мене можна приєднатися. Переспівниця підхопила мою пісню. І саме тоді я почула зойк.

Зойк дитини, дівчинки, ніхто на арені не зміг би видати такого звуку, окрім Рути. Я кинулася бігти, хоча й знала, що це може бути пастка, що, можливо, троє кар’єристів чекають на мене. Почувся ще один крик. Цього разу вона кликала мене на ім’я:

— Катніс! Катніс!

— Руто! — загукала я у відповідь, щоб вона знала, що я поблизу.

Щоб вони знали, що я поблизу. Можливо, цього буде достатньо, щоб привернути їхню уваги, адже все-таки я — та дівчина, яка нацькувала на них мисливців-убивць і якимсь незбагненним чином отримала одинадцять балів.

— Руто! Я йду!

Коли я вискочила на галявину, вона лежала на землі, безнадійно заплутавшись у сітці. Вона лише встигла про­стягнути руку крізь отвір і покликати мене на ім’я, коли гострий спис пронизав її тільце.

РОЗДІЛ 9

Хлопець з Округу 1 помер перш, ніж устиг витягнути спис. Моя стріла влучила точно в ціль і глибоко засіла в його шиї. Він упав на коліна, і з уст його зірвався ко­роткий стогін, він щосили намагався витягнути стрілу, але не встиг: захлиснувся власного кров’ю. Я вихопила наступну стрілу й, оглядаючись навколо, закричала:

— З ним був іще хтось? З ним був іще хтось?

Рута сказала «ні» кілька разів, перш ніж я її почула.

Вона повернулася на бік, її маленьке тільце скрути­лося навколо списа. Я миттю відсунула вбік труп хлопця й витягнула ніж, щоб звільнити Руту із сітки. З першого погляду стало зрозуміло, що її рану вже ніхто не зцілить. Гострий наконечник списа глибоко засів у животі. Я під­повзла ближче й безпомічно дивилася на Руту. Не було сенсу заспокоювати її, казати, що все буде гаразд. Рута не дурна. Вона простягнула до мене руку, і я вхопилася за неї, немов за рятівний трос. Так ніби помирала я, а не Рута.

— Ти підірвала харчі? — прошепотіла вона.

— Всі, до останньої крихти, — відповіла я.

— Ти повинна перемогти, — мовила вона.

— Саме це я збираюся зробити. Я переможу за нас обох, — пообіцяла я.

Пролунав гарматний постріл. Мабуть, він сповістив про смерть хлопця з Округу 1.

— Не йди, — сказала Рута і міцніше стиснула мою долоню.

— Звісно. Я залишуся з тобою, — мовила я.

Присунулася ще ближче й поклала її голову собі на коліна. Ніжно заправила за вухо її темне густе волосся.

— Заспівай мені, — мовила вона ледь чутно.

«Заспівати? — подумала я. — Що заспівати?»

Я знала кілька пісень. Хочете вірте, хочете ні, але в моєму домі також колись співали. І я співала. Батько підспівував мені своїм чудовим голосом — але від­тоді як він загинув, я майже не співала. Тільки коли Прим хворіла. Я співала їй ту саму пісню, що й у дитинстві.

Співай. До очей підступили сльози, у горлі застряв клубок, але якщо така остання воля Прим, тобто Рути, то я повинна принаймні спробувати. Мені спала на думку звичайна колискова, яку співають на ніч голодним дітям. Гадаю, вона дуже стара. Вона родилася давним-давно в наших горах. Як сказав би мій учитель музики, її породило гірське повітря. Але слова в ній були прості й заспокійливі, вони обіцяли, що завтра буде краще, ніж сьогодні.

Я прокашлялася, проковтнула клубок у горлі й за­співала:

На казковому лузі під густою вербою
Застелю тобі ліжко м’якою травою,
Моя люба дитинко, засни, засни,
Хай насняться тобі казковії сни.
Заплющ оченята і руту знайди,
Вона вберігає від лиха й біди.
А я залишаюсь навіки з тобою,
Тебе огортаю своєю любов'ю.

Рута заплющила оченята. Її груди повільно підійма­лися й опускалися. Я не витримала, з очей полилися сльози. Але я повинна була закінчити — заради неї.

На казковому лузі під густою вербою
Вкриє срібною місяць тебе пеленою,
Моя люба дитинко, засни, засни,
Хай насняться тобі казковії сни.
Заплющ оченята і руту знайди,
Вона вберігає від лиха й біди.

Останні рядки було ледь чутно:

А я залишаюсь навіки з тобою,
Тебе огортаю своєю любов’ю.

Навколо панувала мертва тиша. А коли переспівниці підхопили мою пісню, стало якось моторошно.

Якийсь час я сиділа поруч і не ворушилася, сльози повільно стікали по моєму обличчю і крапали на Руту. Почувся ще один гарматний постріл — Рута. Я повільно нахилилася й ніжно притиснулася губами до її скроні. Наче боялася збудити, обережно поклала її голову на землю й вивільнилася з її долоні.

Мені краще рушати далі. Щоб продюсери могли забрати тіла. Та й який сенс залишатися?.. Я перевернула хлопця з Округу 1 на спину, взяла його рюкзак і ще витягнула свою стрілу. Рюкзак Рути я також забрала, бо знала, що вона була б не проти. Проте спис я залишила. Зброю, яка зо­стається в тілах, забирають з арени. Мені зі списа користі ніякої, тож що швидше його приберуть звідси, то краще.

Я не могла відірвати погляду від Рути: вона зда­валася ще меншою, ніж завжди, немов маленька тва­ринка, яка скрутилася калачиком. Я не могла поки­нути її просто так. Вона була такою беззахисною, хоча їй уже нічого й не загрожувало. Та хіба є сенс ненави­діти хлопця з Округу 1 — він також мертвий. Капі­толій — ось кого треба ненавидіти. За те, що він зробив із нами.

У голові залунав голос Гейла. І я більше не могла ні зневажати, ні ігнорувати його нарікання на Капітолій. Смерть Рути змусила мене поглянути в обличчя влас­ному гніву на жорстокість, на несправедливість, спря­мовані проти нас. Але на арені, навіть дужче, ніж удома, я почувалася безсилою. Неможливо помститися Капі­толію. Чи все-таки можливо?

Раптом я згадала слова Піти: «Просто я б волів знайти спосіб показати Капітолію, що я йому не належу. Що я не якийсь пішак в Іграх».

Тільки зараз я зрозуміла, що він мав на увазі. І раптом мені захотілося зробити щось тут-таки, негайно, щоб усіх присоромити, щоб вони відчули на собі увесь тягар від­повідальності, щоб показати Капітолію: хай що з нами зроблять, у кожного трибута залишається часточка себе, часточка, яка ніколи нікому не належатиме. Що Рута була не просто пішаком в Іграх. Так само, як і я.

За кілька кроків од нас, у лісі, цвіли чудові польові квіти. Можливо, це були звичайні бур’яни, але вони були прекрасні: фіолетові, жовті й білі квіти, гордо задерши голівки, красувалися на сонці. Я нарвала їх аж цілий оберемок і повернулася до Рути. Повільно я уквітчала її тіло. Затуливши потворну рану. Прикрасивши обличчя. Вплівши яскраві квіточки в її коси.