Черлені щити, стр. 17
— Чому не розбудила раніш?
— А навіщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мій. І так солодко спав!..
— Але ж Кончак…
— Він щойно прибув… Ночував з військом і полоном за горою, в сусідній долині. А вранці його сторожа наткнулася на нас… От і приїхав навістити… Та ось і він сам!
Поміж юртами їхало кілька вершників. У передньому ще здалеку Туглій упізнав великого хана, кинувся назустріч.
Кончак легко зіскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглія на цілу голову, і, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спині.
— Чув, чув про твою біду… Сам винен, що відокремився від мене… Князі думали, що я з Дмитрова. піду понад Сулою вниз до Дніпра, а звідти — на Оріль і на Тор. Там мене і шукали — біля Лохвиці чи біля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схід сонця, обійшов верхів'я Хорола, обминув усі можливі шляхи уруських дружин і лише за Ворсклою повернув на південь. Ішов я, переобтяжений здобиччю, поволі, зате, як бачиш, безпечно. Полону — не злічити! Кожному воїнові дісталося…
Туглій скривився, схлипнув.
— Тобі можна радуватися, хане… А мені?.. Ти набрав полону, а моїх родовичів побрали у полон руські князі та мерзенні чорні клобуки. Якщо половина врятувалася, то й добре. І що маю тепер робити? Людей утратив, полон і здобич загубив…
Кончак підморгнув Насті.
— Якщо віддаси мені, старий, молоду жінку, то я тобі відділю кілька сотень полонеників, щоб ти обміняв на своїх.
Туглій настовбурчив рідкі вуса, закліпав очицями.
— Жартуєш, хане? — і визвірився на Настю і всіх, хто стояв поблизу: — Ану, геть звідси!
Кончак гучно зареготав, аж коні, що стояли віддалеки, прищулили вуха.
— Га-га-га! Злякався? Бережи свою любку, а то вкраду!.. Та ну, не насуплюйся. Жартую я… Таких красунь веду нині не одну — на всіх ханів вистачить! Пай-пай!
Туглій повеселів.
— То справді даси полонеників на обмін?
— Дам… Повинні ж ми виручати один одного!
— Дякую, хане… А в мене для тебе теж є подарунок.
— Який?
Туглій плеснув у долоні, наказав привести полонених.
— Ось тобі для втіхи! — поставив перед Кончаком бранців. — Чорні клобуки! Зрадники! Батько і син… Роби з ними, що хочеш, — повісь, четвертуй, утопи чи на вогні спали! Ніякі тортури не будуть для них замалиіми!
Кончак втупив у полонених суворий погляд. Довго дивився мовчки.
— Скільки у тебе синів, старий? нарешті спитав Аяпа.
— Один, великий хане, всього один залишився. Куном звати, — вклонився той. — Інші загинули…
— Всього один, кажеш… А тепер і цього позбудешся!..Чув, що сказав хан Туглій? Віддає він вас обох мені, щоб я вигадав кару, варту вашої вини…
Аяп уклякнув на коліна, охопив руками Кончакові ноги.
— Мене карай, хане! Дурного Аяпа! А сина не чіпай… В чому він провинився? Він народився на Росі, виріс там, то вже його батьківщина… А я народився в степу, я перейшов жити під владу київського князя… Я… Мене карай!
— Обидва ви негідники! І обидва заслужили найлютішої смерті! — загримів Кончак, а потім раптом стишив голос: — Але я можу пощадити вас обох…
— Обох? — прошепотів Аяп, оглушений страшними погрозами.
Він випустив Кончакові ноги і, все ще стоячи в мокрому снігу на колінах, підвів очі вгору. У них блиснула маленька, як іскорка, надія.
Кончак пильно дивився йому в тьмяні зіниці і думав: "Цей заради сина піде на все". А потім повернувся до Туглія.
— Залиш нас, хане, одних. Я хочу поговорити на самоті. А тим часом приготуй верхового коня, зброю для вершника та торбину з харчами в далеку дорогу…
— Гаразд, хане, — не питаючи, для чого це все потрібно, Туглій мовчки поколивав до своєї вежі, де на нього ждали родовичі.
Кончак наказав Аяпові підвестися, а потім, після тривалої мовчанки, промовив:
— Ви обоє заслужили найлютішої кари. Ви зрадили нашим степовим звичаям, служили київським князям, убивали родовичів хана Туглія! За це вас давно потрібно було б розіпнути на уруських хрестах!.. Але у вас є одна можливість залишитися в живих…
Аяп облизнув пошерхлі губи.
— Яка, хане?
— Якщо ви обидва будете служити мені!
— Як саме?
Аяпе, тебе я зараз відпущу — і ти поїдеш додому, в Торчеськ… Там станеш моїми вухами і моїми очима! Зрозумів?
Не зовсім, хане.
— Ти будеш винюхувати, як пес, біля хана Кунтувдея все, що мені цікаво буде знати, а найперше — коли, куди і якими силами київські князі готуватимуть похід. До тебе таємно приїздитиме мій посланець, він покаже тобі ось таку тамгу, — Кончак вийняв з кишені шкіряний кружок з зображеною на ньому собачою головою між двома перехрещеними стрілами, — розповість про твого сина Куна, а ти йому розповіси все, що до того часу вивідаєш…
— А мій син?
— Кун залишиться заложником. І якщо ти зрадиш, я накажу з нього живого здерти шкуру…
— О боги! Клянусь, хане, я буду вірний тобі, як пес! — вигукнув Аяп.
— Відслужиш вірно три роки — я відпущу його… Але пам'ятай: його життя в твоїх руках!
— Можеш вірити мені, хане! — гаряче запевняв Аяп. — Про одне прошу…
— Ну?
— Знаю, що Кунові буде нелегко, залишається він у неволі і стерегтимуть його пильніше, ніж інших бранців. Тож хоч годуй його, хане, як слід… А я вже постараюся!
— Ти розумний, Аяпе, — сказав Кончак і повернувся до Куна: — А ти що скажеш, хлопче? Хоча що б ти не сказав, це діла не міняє. Тебе справді стерегтимуть пильно!
Кончак урвав мову. До них наближався хан Туглій, а позад нього конюший вів на поводі зготовленого в дорогу коня.
5
За Сулою військо розділилося навпіл: Всеволод Чермний та чорні клобуки попрямували до Києва, а Ігор з братом Всеволодом повернувся на північ у Сіверську землю.
Дорога стала легша: знову вдарив мороз і крижаним панциром скував ріки і талі води в степу. Однак Ігор не поспішав, бо віз із собою чималий полон і визволених бранців.
За Ромном до нього підвели трьох смердів-севрюків.
Ті з плачем кинулися перед ним на коліна.
— Княже Ігорю! Княже Ігорю!..
— Чекайте, не всі гуртом… Звідки ви? Що трапилося? Наперед виступив старший, затряс кошлатою бородою, глухо вимовив:
— Княже, біда!.. На Путивльську землю напав з військом князь переяславський Володимир…
— Як напав? Що ти говориш? — Ігор сполотнів. — Коли? Де він зараз?
— Пограбував села і городки, забрав худобу, збіжжя, вивів чимало людей і пішов у свою Переяславщину…
— А Путивль? Що з Путивлем?
— Путивль обминув. Побоявся, видно, затриматися під ним, бо залога там хоч і невелика, та зате вали високі і брама міцна — нелегко взяти…
— Прокляття! — вигукнув Ігор. — Так ось чому він відколовся від нас і поспішно рушив назад! Захотів відомстити мені! Не зміг половців пошарпати, то пошарпав Сіверську землю… Прокляття!
Князь Всеволод насупився — не знав, як йому бути. Володимир же — близький родич, брат дружини, княгині Ольги. Як же у нього піднялася рука на Сіверську землю, на волость Ігореву, на Ольговичів?
Юний Володимир Ігорович зблід. Губи його тремтіли, на очах виступили сльози. Ледве встиг одержати князівство, як його пограбували. І хто? Не половці, а руський князь, Рюрикович, як і всі вони!
Та найбільше лютував Ігор. В душі він відчував, що й сам винен у тому, що сталося. Дозволив би Володимиру з полком піти попереду — і нічого б цього не було. Переяславці пошарпали б хана Туглія, захопили б полон, табуни та узороччя половецьке і тепер, спокійні й задоволені, поверталися б додому. А так… І все ж злість та образа на Володимира брала гору. Мало що кому хочеться? В поході ж є старший — і його повинні всі слухатись! Нині верховенство в поході належало йому, а не Володимиру. Як же Глібович міг не послухатись його, а тим більше напасти на його волость? За віщо? Ні, він так цього не залишить! Не подарує йому ганьби й кривди! Відомстити! Вогнем і мечем пройтися по Переяславській землі, щоб знав, хлопчисько, як зачіпати Ігоря Сіверського, як кривдити Ольговичів! Вони нікому не прощали образи!