Михайлик-джура козацький., стр. 26

Нараз пронизливим, людським голосом скрикнув заєць; видно, трапив знеобачки в хитру лисячу пащеку...

Гетьман пересмикнув плечима, прикрий холодок пробіг по спині.

Гайда, хлопці, гайда! — підохотив примовклих козаків та жовнірів, що попустили були поводи.— Як дибулятимем отак, не втрапимо й до світанку.

Уже й справді благословлялось на світ, коли, пропетлявши всю ніч, вони побачили здалека вогнища великого табору й поскакали просто на них.

Зачорніли під деревами невиразні постаті — варта.

Йой, пане гетьмане! — тривожно скрикнув сотник.— Щось воно не те!.. Куди це ми потрапили?!

Безладно вдарили навстріч мушкетні постріли, розкотилися в сонному лісі.

-Назад! — гримнув гетьман, зриваючи мушкет з плеча.— Турки!

Розпачливо, без тями, періщили нагаями коней, що скакали з останніх сил, ронячи криваву піну. Раз у раз оберталися, відстрелювались на скаку.

Та позаду гриміло й гриміло; цвьохкали кулі, свисг тіли стріли, збиваючи листя з гілок. Турецькі сипахи на свіжих конях уже наближалися. Застогнавши, звалився з сідла поцілений в голову сотник, потім ще двоє жовнірів.

Раптом Сагайдачний здибав румака, повернув, кинувся на погоню. За ним — загін.

На дорозі знялася шалена січа. За п’ятьох орудував шаблею гетьман, кресав іскри, вибивав з рук мечі й ятагани. Розпачливий гнів додавав божевільної сили: він ледве встигав роздивитися, кого влуча шаблею.

З криком падали на землю поранені воїни, важко зсувалися вбиті; копита коней ковзалися в крові.

Та от пробився між деревами велетенського зросту лучник у подертім зеленім каптані. Заховався ззаду за дуба, намірився в Сагайдачного, пустив стрілу. І люто вилаявся — гетьман несподівано шарпнув коня вбік, стріла ковзнула, прошила йому плече. Він, не дивлячись, висмикнув її, жбурнув геть...

Приголомшені різаниною сипахи нарешті позадкували; вцілілі вісім козаків з жовнірами збилися навколо Сагайдачного. Та попереду, на дорозі, знов залунали крики '«алла!», тупіт: з турецького табору сунула підмога.

Тепер лишалось одне: рятуватися! Усі дев’ятеро кинулися врозтіч хто куди...

Сагайдачному пощастило: він стрімко звернув праворуч, непомічений вихопився на галявину в хащах. Скочив з тремтячого, заюшеного кров’ю коня, що зразу заточився й гримнув на землю, і побіг, петляючи. На бігу скотився в якусь улоговину, порослу молоденькими дубками й чагарником, і заповз під купу хмизу. Колючі, розчепірені гілки лізли у вуха, в очі, ніяк було ворухнутися. Чув, як усе ближче й ближче суне погоня, як розсипаються сипахи в лісі, як один за одним лунають постріли, наздоганяючи позосталих охоронців.

Ось турки наввипередки заджерготіли: певне, вгледіли на галяві мертвого коня — і вже надбігають, нишпорять тут, поруч, над самою головою, перегукуються, клянуть його на всі заставки, взивають «козацьким девом» [15] , «божевільним шайтаном».

От-от примітять улоговину... Ні, не примітили — пробігли.

Тільки зараз відчув, як страшенно болить поранене плече. Всю руку сіпало, крутило, жар од неї розливався струмками по тілу, сушив нудотою горлянку. Може, стріла була отруєна?

Але не хотілось думати про це. Одне пекло, точило, відганяло геть гризучий біль, млость, спрагу — згадка про зрадника. За все, за все заплатить йому з лишком ота чорна душа, аби тільки не загинути, добратися в Степанівці, до табору!

...Вже ген опівдні, перележавши погоню, гетьман випорпався з-під хмизу... Прислухався до непевної тиші й сторожко, пригинцем, рушив од дерева до дерева, додивляючись до моху на корі, до сонця між верховіттями...

Плече сіпало дужче й дужче, у голові гуло, дзвеніло. Він подовгу тупцяв коло дерев, повертався назад, на те саме місце, і, зціпивши зуби, знову силував себе йти далі.

Вже думав, що не вибереться, заночує в лісі, та потроху дерева почали розступатися, призахідне сонце вдарило в вічі, він побачив яр, а за яром узлісся, поросле старезними, замшілими дубами. І тут гарячий вітер приніс близькі голоси, розмову: повз узлісся їхали козаки.

Немолодий, сивий уже полковник Дорошенко, який скакав на чолі загону, тільки ойкнув, коли зчорнілий, як мара, гетьман, у пошматованім, скривавленім кунтуші, з підв’язаною ременем рукою, хитаючись, заступив йому дорогу.

-Бійся бога, пане Петре! Що сталося?!

-На турків наскочив... Куди ви?

-До гетьмана Ходкевича... до Бородавки...

-Бородавка де? В Степанівцях?

Дорошенко одвів очі.

-Та... в Степанівцях... На гетьмана оце позавчора обрали його.

Зжовкле обличчя Сагайдачного посіріло.

-На гетьмана??!

-Еге. Рада була; товариство й присудило — без гетьмана на Хотин іти ніяк, хай бере булаву! Чутка була, що тебе під Варшавою вбито.

Он як. Ну, то я ще живий. Давай мені, пане- брате, половину своїх козаків! Поїдемо до нього.

* *

Козацький табір ще не ворушився, скутий міцним досвітнім сном, коли Сагайдачний, перепливши серед ночі Дністро, прискакав у Степанівці. Бородавка, зачувши тупіт, виглянув з намету.

-Петре! Ти!!

І впав од важкого удару кулаком в обличчя.

-Я, зраднику!

Ударили на сполох тулумбаси, тривожна луна попливла над стоптаним до рудої землі полем, де поко- том лежали козаки. Невиспаний довбиш бив, аж руки терпли. Братчики схоплювались, протирали очі: «Що, що таке? Турки? Ординці??» Бігли, не прочумавшись, ставали, шикувалися лавами.

Гарячково поблискуючи очима, оточений старшиною, Сагайдачний вийшов на середину кола. Тонкі губи тремтіли, на лобі круто напнулися жили.

Помовчав, обвів поглядом лави.

-А скажіть, братове, що діяти козакові, як заповзе сонному в степу за сорочку гадюка чи, крий боже, змія-мідяниця?

Товариство мовчало.

-Що робить, питаю,— до серця тулити? А чи за шию вхопити та голову відрубать, щоб і не сіпнулася?

Стогнуче зітхання вихопилося з усіх грудей разом, коли, на знак Сагайдачного, два кремезні сердюки вивели з намету й, притримуючи за плечі, поставили перед козаками скрученого ременями Бородавку. Одне око в нього запливло синьо-чорною гулею, на підборідді засох струмочок крові.

Напруживши м’язи, він рвонувся з рук сердюків, аж затріщали ремені.

-Братчики!

Але Сагайдачний вихопив з кишені листа.

-Братчиків кличеш?! А як туркам продавав — не кликав?!

-Якби небо впало під ноги, а земля стала дибки над головою, це б не вразило козаків дужче.

Остовпівши, слухали, як вичитував Сагайдачний писаного Гусейну-паші листа, де Бородавка хвалився, що навмисне виряджав козаків невеликими загонами, аби не могли відбитися від ворога. Як весь час провадив військо так, щоб турки могли заступити йому дорогу...

Коли б того листа прочитано на Січі — запорожці роздерли б читця на шматки: кожен знав січового отамана, як самого себе. Але запорожців не було — вони зараз палили на Чорному морі турецькі галери. Були реєстрові козаки, нереєстрові — охочекомонні — вони хоч і обрали Бородавку на гетьмана, але знали його недовго. Повагавшись, вони повірили...

За годину військо хутко рушило до Дністра — до переправи.

Попереду їхав Сагайдачний з підв’язаною рукою, мовчав, не дивився ні на кого.

А в обозі сунула рипуча мажа, оточена сердюками. На мажі горілиць лежав зв’язаний Бородавка. Ззаду по обочині, гірко плачучи, скакали Івашко з Михайликом.

НЕЗВИЧАЙНИЙ ВОРОЖБИТ

Недарма Криворотому привиділося щось знайоме в одноокому ворожбитові: то був батько Мехтод.

Не судилося йому зогнити в невільницькому льоху чи загинути з перебитими кістками в турецькій катівні — хоч паша у фортеці Ені-Кале справді звелів укинути його в підземелля, запримітивши, що надто вже довго розмовля старий із сторожею коло брами. Це здалося паші підозрілим, дарма що Мехтод, пробувши довгі роки в неволі, балакав як щирий турок, та й обличчям — худим, горбоносим — дуже скидався на турка.

Але як одпливли братчики-запорожці, підпаливши бочки з порохом у склепі під фортецею, і гримнув тяжкий вибух — батько Мехтод, щастям вцілілий, оглухлий і весь подряпаний, вибрався надвечір з-під руїн.