Михайлик-джура козацький., стр. 24
Ось тобі наказ: живий залишитися — нашим скажи, як воно було. Чуєш? Не схотіли, скажи, козацького роду ганьбити, гинути, як пацюки в норі. Та не самі ж і на той світ пішли — полк бусурменів забрали з собою...
Івашко схлипнув, сповз у воду.
-Зажди — забувся...
Він упхнув за пазуху хлопцеві якийсь масний шматок.
-Ось... баранина, у турків запопав. їж, синку нам уже не треба...
І ожив наддністрянський передсвіт, вибухнув шаленою стріляниною, лементом, прокльонами: турки не заспали, схопились одразу.
Люто рубалися козаки наостанку, ох і люто! Приголомшені аскери спершу позадкували, стали розбігатися. Та зразу ж отямились, зімкнулися, навалились купою: ніхто з братчиків не пробивсь — усі полягли в нечуванім бою, поклавши навколо себе три сотні ворожих трупів.
...А Івашко довго повз навкарачки, до крові обдирав руки й ноги об гострі крем’яхи на дні, задихався в тісній проточині. Крізь скелю долинав ледве чутний відгомін бою. Він стогнав, падав обличчям у крижану воду. Нащо, ой, нащо кинув своїх! Як уже гинути, гинув би разом з ними.
Але останні сотникові слова знов і знов озивалися в думці, примушували підводити голову й повзти далі, волочити по дну наболіле, зведене од холоду судомою тіло, хоч за кожним рухом здавалось: от зараз він знов упаде — і не встане.
Зненацька проточина стрімко звернула вбік, звідкілясь, разом з легким подувом вітру, просочилося скупе світло. Струмок повужчав: насилу можна було повзти боком. Долинуло дзюрчання води, що падала кудись униз. Аж ось рука вперлася в кам’яну стіну, сприснула, намацала підмиту водою невелику брилу, натисла... ще раз... ще — й Іван, ойкнувши, звалився слідом за брилою в ковбаню, біля підніжжя скелі, розквасив лоба, розбив у кров лікті й коліна — гаразд, хоч падати було невисоко.
Він одразу ж підхопивсь, мокрий як хлющ, протираючи засліплі від перших променів очі. Витяг шию, прислухався — ні, бою вже не чуть.
Тільки джерготять, сердито перегукуються за скелею чужі гаркаві голоси. «Мабуть,— гірко подумалось Івашкові,— над мертвими козаками сваряться...»
Раптом запаморочилась голова з голоду і втоми: світ обертом поплив перед очима...
Івашко зсунувся з кручі, по якій біг у Прут рятівник-струмок, і сів — не тримали ноги. Але вчасно згадав про баранину за пазухою; витяг, відкусив шматок і, помалу пережовуючи, рушив ослаблими, не своїми ногами до широкого плеса, туди, де гойдався під роз- сохатими вербами порожній рибальський човен і скубли траву над самою водою не спіймані турками козацькі коні.
ВОВКИ ТУМАН ЛЮБЛЯТЬ
Козаки як у воду дивилися: Криворотий справді встиг заповзти у схованку, доки вони впізнавали Івашка.
Вовче життя навчило харциза й рятуватися по- вовчому: найпильніше б око не примітило б, як він миттю протиснувся між двома гостроребрими каменями й заліз у яму, де валялися обгризені до білого кістки й задушливо тхнуло звіром; мов навмисне, тут, під каменями, був барліг, де ще недавно жила вовчиця з виводком.
Принишкнувши в тісній ямі, Криворотий слухав, як люто кленуть його козаки, як шурхають над головою по схилу кінські копита й загін виїжджає з байраку.
Пронесло нарешті! Харциз зітхнув з полегкістю, та зараз же й вилаявся крізь зуби, згадавши, яку здобич вибили йому з рук гадюченята-хлопці. Не доїхати б отому череваневі до Хотина: вів його Криворотий прямісінько в пастку — на ватагу розбійників-берладни- ків, заздалегідь попередивши надійним чоловіком, щоб дожидали купецького обозу в балці коло Дністра.
Але що з воза впало, те пропало. Почекавши, поки змовкне тупіт удалині, Криворотий вибрався із схованки, знайшов шапку, що валялася біля мертвого коня, зняв приторочену до сідла торбу з кукурудзяними коржами й знову заповз між камені, побачивши, що заходить гроза. Зібгавсь у барлозі й заснув.
На світанні пробилася крізь сон далека луна. Десь у скелях ішов бій...
Одразу розміркувавши, що де бій — там і здобич, харциз струсив дрімоту й прожогом подався до скель.
* *
...От уже п’ятий день лежить він за кам’янистим горбком, порослим колючою дерезою, дивиться, як сотенні лави турків вибивають жменьку сміливців, що засіла в печері,— і не може піти звідси...
Криворотий знає, що в печері козаки — ті самі, що мало не схопили його, чує щоночі, як вони поодинці атакують оскаженілих аскерів, і черстве його вовче серце здригається від жалю і подиву.
Уперше згадує, що й сам був колись козаком, що міг би оце зараз битися опліч з ними. Щось штовхає схопитися, кинутись на допомогу, але звичка боятися за власну шкуру міцно трима його на місці.
Настає п’ята ніч. Знов Криворотий чує, як козаки вибігають з печери, й знає,— це вже останні... В мерехтінні згасаючих багать безладно метушаться чорні постаті, тьмяно зблискують клинки. Лунає нелюдський голос сотника: «Бий, рубай, хлопці! Справляй по собі поминки!» — і враз голос уривається, глухне в тяжкому хрипінні.
Ще б’ється купка козаків; несамовито крешуть шаблі, лунають прокльони. Та от уже нічого не чути. Тільки турки з переможними вигуками вовтузяться на бойовищі.
Криворотий лежить, не ворушиться. Над скелею помалу сходить заспане сонце: перші промені лягають на потолочену землю, червоно зблискують у калюжах крові.
На дорозі чути бистрий тупіт, кінське іржання. Сотня сипахів скаче на підмогу своїм, везе гармати. Опізнились!.. Не треба!..
Досхочу натішившись перед прибулими своєю перемогою, вцілілі аскери нарешті шикуються лавами, разом, з кіннотою повертаються назад.
Попереду несуть настромлені на списи відрубані козацькі голови. Ще капає кров, останнім передсмерт- ним криком розкриті посинілі губи. Списи колишуться, відпливають далі й далі. Звівшись у дерезі, Криворотий проводжає їх похмурим поглядом.
Коли білий крейдяний пил укриває останнього вершника, він іде на бойовище. Заглядає в печеру, наче там когось іще можна знайти, обдивляється трупи.
Але харциз зостається харцизом: лише на час щось здригнулося в ньому. От уже не витримав, підібрав кинджал, що випав з чиєїсь мертвої руки. Нахиляється, виверта в убитих кишені, хова за пазуху різноколірні кисети й потерті турецькі гаманці із срібними монетами-аспрами. Так захопився, що й не чує нічого.
І раптом, скрикнувши від гострого болю, падає долілиць. Сотник татарського чамбула, який прискакав на бойовище, влучив його ззаду стрілою.
Коли Криворотий отямився — над ним стояв десяток перекопців-ординців. Глянув на люті плоскі обличчя й зрозумів: кінець! Краще б ота стріла вибила з нього життя відразу!
Усіх ординців знає, усім заливав сала за шкуру. У того коні покрав з табуна, у того — вівці з отари, а в третього ще гірш: вхопив красуню доньку, як ішла по воду до глибокої степової криниці, завіз на море й продав турецьким купцям, завжди охочим до такого товару...
Тепер настав час сквитуватися за все...
Але ординці дуже квапились. Сердито перемовляючись, скрутили Криворотого сирицею, туго прив’язали до коня й, нашвидку запхавши в тороки здерту з убитих одіж і зброю, щодуху поскакали до своєї орди. Розплату відклали до вечора.
А смерком одноокий турецький візир Гусейн-паша, проїжджаючи з охороною мимо татарського стану, почув нелюдські крики й вирядив охоронця-сераскера глянути, кого там катують. Дізнавшись, що то пе- рекопці катують якогось розбійника-гяура і вже замордували до півсмерті, Гусейн-паша замислився й несподівано звелів викупити розбійника в ординців, зараз же віддати хакимам-знахарям, щоб лікували, а як трохи оклигає — привести до нього.
...За тиждень зоряним лісовим вечором Криворотий шкутильгав на попечених ногах між двома серас- керами до намету Гусейна-паші.
То був передостанній перепочинок. До Дністра, який турки звали Турлою, до Хотинської фортеці на правому березі, лишалося ще зо два переходи. Передові полки турецького війська, разом з султаном та його гвардією, зупинилися на ніч у лісі. Невільники вже встигли вирубати в хащах величезну галяву, ро- зіп’яти на ній півсотні наметів для візирів та полководців, поставити під дубами розкішне султанове шатро.