ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ, стр. 67

Одначе отець Єлисей стратив усі сили. Він почав оповзати, я підтримував його, але і в мене не надовго вистачило снаги. Врешті він умовк зовсім і сів. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор — без боязні вкладав у шершаві, вузлуваті, небезпечні бунтівницькі руки шматочки святого хліба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.

— Тепер, отче, кажи, де наші вольничі грамоти, де грамоти на землю під Бутівкою?

— Не знаю, миряни, не бачив я їх ніколи, — прошелестів отець Єлисей так тихо, що його ледве почули. — Може, й не було їх…

— Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо.

— Нехай уже як буде, — похилив голову отець Єлисей. Двоє дядьків — рудий та ще один, високий, обірваний — підхопили його під руки й потягли з церкви.

— На бутівську землю його. Нехай поїсть її… Наб'ємо йому нею живота, — гукали вони.

Верховодив рудий, усі інші слухалися його.

Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стіну. Він сунув по вулиці, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене.

Присягаюся хрестом — я не боявся вельми тих штурханів, хоч і розумів, що справа йде до лихого кінця. Люди не вгомоняться, вони не підуть ні з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогодні не знаю, звідки вони взяли, що в попа мають бути якісь грамоти на їхні вольності та землю (і що вони зберігаються в церкві, бо отец Єлисей мені сказав, що ніколи тих паперів у його церкві не було). Мабуть, гнуті нуждою та кривдами, втративши грунти під Бутівкою, котрі цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бік спрямувати гнів, спрямували його на попа.

Знову по вутлій греблі, що її кожної весни проривала вода і її гатили, перейшли річку, на ній водяний млин молов вічне, як світ, зерно, лопаті тихо, навіть як здалося мені, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червінщину, мимо ярмаркової площі (чотири рази на рік ярмарки!), мимо двору Хвоща — колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищі Хвощів уже не було, перевелися, порядкували далекі їхні родичі, нащадки, порядкував там Скафарій, а подвір'я й далі називалося Хвощове.

Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленів дедалі дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вікна, з?за дверей та причілків, одначе ніхто не став у поміч своєму духівникові. Зупинилися у переліску, звідкілясь взялася сокира, її ввігнали в пеньок, отця Єлисея повалили на коліна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землі біля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирік нас на смерть, він ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, і вже не влестити цих людей, не напоумити — не зупинити.

Зло — воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро ніколи не володіло світом, як і доброчинні люди також, доброчинність і не може привести їх до влади, всі володарі були жорстокі й користали товпу, і всі бунти також закінчувалися кров'ю і витискали з себе нагору найжорстокіших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокості, переповідають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрістю, що не їм вдалося пролити стільки крові, що вони не спроможні на таке. А те добро, більше чи менше, яке творили поодинокі можновладці, зовсім забуте, і забуті їхні імена. Ми пам'ятаємо тільки одного праведника, який робив добро та кликав до нього — Ісуса Христа, молимося за нього, клянемося його ім'ям, але ніхто не живе так, як заповів він. Хіба що ті, що не можуть самі вчинити кривд. Усі хочуть слави, всі хочуть, щоб їхні імена пам'ятали нащадки, а до того шлях один — насильство та кров. Обіцянки тими людьми добра для інших — то лише шлях до крові. Люди вдихають той запах одвіку, він оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що більше крові, то більше свободи! Інших шляхів, окрім насильства, люди не знають. Навіть отакі — забиті та темні. Ну як мені зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батьків, мирян, землеробів. Тут — юрма. Один клич, одне слово отамана, призвідці — і смерть.

Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.

— Миряни! — вигукнув, і натовп зупинився. — Каюся перед вами. Не хотів казати… Бо ж не моя це справа… Але коли вже так… Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів…

Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні — ліворуч, кліпали повіками: кліп–кліп, кліп–кліп.

А потім по натовпу покотилося глухе зітхання, чимось схоже на луну в колодязі, коли туди кинути камінчика. Я його кинув. Я розбудив луну — думку. Яка ж вона проста й спасенна! Чому вони не дотумкали одразу! Скафарій — Хвощ! Козак–шляхтич, перший городнянський займанщик!

Крик, вигуки, прокляття — натовп шарпнувся, й нас з отцем Єлисеєм оповила курява. Чоботи та постоли, що зняли її, миготіли — не здавитися. Ми лишилися самі.

Дивне почуття огорнуло мене. Щось лихе, злостиве прокотилося в моїх грудях, я злостився на юрму, яка щойно волокла мене до страти, й думав про Скафарія, якому помщався за Єлисеєві кривди та за те, що він у потаємній спілці з Семеном і Бутовичами.

Я запитав отця Єлисея, як він почувається й куди його відвести, відвів на Козюрівку до мельника, якого піп колись зарятував, захистив від наклепу, завів до хати, а сам заліз у ожеред торішньої соломи, що лежав під повіткою, й заснув мертвецьким сном.

Частина четверта

ПРИ ЧОРНІЙ СВІЧІ

Там мене й злапали козаки, прислані аж з Чернігова, невідь, як вони мене знайшли. Я не відбивався й не просився, був добре виспаний і бадьорий, навіть відчайдушний, безстрашний. Хтозна–як і від чого так сталося, але розірвалися линви, які в'язали мою душу, розкувалась вона, вивільнилася з хрусткої оболонки. Я сказав козакам, що маю обов'язково зайти до хати та попрощатися з отцем Єлисеєм. Козаки, два прищуваті хлопці з непомірне великими, мабуть, дідівськими, шаблюками, подумали й погодилися… Я не знав, за віщо мене беруть під арешт, хотів запитати, чи не знає про це отець Єлисей, і він сказав, що, мабуть, через сотника Скафарія, його селяни добряче побили, кількоро їх вже повезено, а оце знайшли й мене. І порадив, що та як казати, й пообіцяв поклопотатися за мене. Ще я попросив козаків, щоб провели мене до мого мешкання, і я взяв торбу з кобзою та пожитки.

Їхали до Чернігова на возі, що його тягла поганенька конячка, й на піску вставали, а в одному місці навіть підпирали воза. Хлопці довгий час мовчали, одначе після того, як я дограв їм на кобзі, розбалакалися й оповіли, за віщо мене взято. Отець Єлисей відгадав: люди добряче побили сотника Скафарія ("в нього такі садна, що й через місяць не зможе появити на люди свого виду") й погромили садибу, побили все в хаті, ще й хтось під ту хугу забрав грошей сорок талярів. Сотник дознав про привідцю, тобто про мене, й поскаржився в Чернігів до полкової канцелярії. Хлопці дивилися на мене співчутливо, але мені все було байдуже, ніщо мене не страхало. Я жартував, награвав на кобзі, а в березовому ліску, на галявині, підхопився й побіг, хлопці посхоплювалися з воза, а я відбіг на кільканадцять сажнів, зірвав жовтеньку квіточку, понюхав і вернувся назад. Мої вартівничі засоромилися й похнюпили голови. А я й собі похилив голову, й печаль поволі заполонила мене. Чомусь згадав, як ходили ми з Улясею в ліс, як вона рвала маленькі синенькі, схожі на вістря стріл, квіточки, і як лоскотала ними мені шию, і яка була весела, жагучо–красива й ласкава.