"Володар Всесвіту", стр. 26

До лабораторного корпусу, крім Харвуда, ще мав право заходити мовчазний, непривітний кухар-китаєць. Петерсон і Щеглов не любили його: він смачно готував і вправно подавав їжу, проте мав дуже неприємну звичку стовбичити біля стола і не моргаючи дивитися на обох зразу своїми байдужими невиразними очима, його намагалися просто не помічати, як не помічають чогось неприємного, але обов'язкового.

Ось і сьогодні: Щеглов, коли з'явився кухар, відповів на його уклін мовчазним кивком голови й схилився над книжкою. Петерсон зробив те саме, але раптом, згадавши щось, запитав:

— Скажіть, де Гаррі Блеквел?

Китаєць знизав плечима.

— Високий, худорлявий, світловолосий, — пояснив Петерсон. — Він працював два місяці тому в оцій лабораторії разом зі мною.

Китаєць, здавалося, почав щось пригадувати, але потім знову повторив свій жест.

— Осел! — промимрив Петерсон.

Кухар і не поворухнувся. Але коли Щеглов потягнувся за мінеральною водою, китаєць, як завжди, попередив його рух: схопив склянку й пляшку, щоб налити. Однак його рука чомусь здригнулась, і на штани інженера бризнуло кілька краплин води.

— Пробачте, містер! — китаєць дуже злякався, вихопив серветку, почав витирати Щеглову руки.

— Ой, облиште! — незадоволено сказав інженер. Лакеїв він не терпів.

— Пробачте, пробачте, містер!

…І раптом Щеглов відчув на своїй долоні щось важке, металеве. Він позирнув і не повірив очам: патрони до його пістолета! Шість штук — комплект!

Китаєць стояв за спиною Петерсона, — такий же байдужий, мовчазний. Тільки на єдину мить його очі блиснули радісно, лукаво та на губах промайнула тепла і щира посмішка.

Розділ XVI

МІ-ХА-ЛО

Довгий вузький ствол гармати, добре замаскованої гіллям і травою, повільно пересувається зліва направо. А в улоговині, за якихось сто метрів, — також праворуч, — по тимчасовому містку через болото переповзає великий плямистозелений бронетранспортер.

Лишилося подати сигнал, і американський термітний снаряд, вилетівши з американської протитанкової гармати, прониже американську броню й викурить з бронетранспортера тих кількох, які в цю мить заклякли біля кулеметів і тривожно позирають на ворожі їм буйні хащі.

Але сигналу все не було…

Смаглявий юнак-наводчик докірливо й благально дивиться на командира, а той, не одриваючи погляду від бінокля, заперечливо хитає головою:

— Ні, ні, Чен! Не можна!.. — командирові, певно, теж кортить підпалити оцей бронетранспортер, але є щось вище, важливіше, що змушує стримати порив. — Не маю права, Чен!

Юнак ображено закопилив товсті, по-дитячому рожеві губи, але глянув на годинник і зойкнув:

— Дванадцята!.. Що передати?

— Все гаразд. Один — на Грінхауз. Звідти — нічого. Примостившись на скриньці радіостанції, юнак почав квапливо шифрувати зведення.

Усе тут американське та англійське: авторучка, блокнот, годинник, гармата, радіостанція. А люди — місцеві. І новітня «імпортна» техніка їм, певно, до смаку.

— Швидше, Чен! — квапить командир, стукаючи пальцем по циферблату першокласного хронометра. — Ти запізнився на три хвилини! Мі-Ха-Ло тобі цього не подарує!

— О, Мі-Ха-Ло — славетний радист! — засмучено зітхає юнак, ввімкнувши радіостанцію. — Його передавач співає, немов цикада! А мій…

Він не докінчив: у навушникам почулося голосне верещання передавача партизанської бази. Але воно скидалося не на спів цикади, а скоріше на кулеметну чергу.

Чен ледве встигав записувати. За півтори хвилини радіоприйому він встиг облитися потом, але все одно був змушений передати сигнал «РПТ» — «повторіть!» Зате й своє зведення він проторохтів ключем буквально за кілька секунд і аж тоді зітхнув з полегшенням.

Командир спостерігав юнака з дружньою посмішкою:

— Ну, то передав тобі Мі-Ха-Ло «сто чортів»?

— Передав! — відповів з гордістю Чен. — Але то — за запізнення. А за прийом — ні!.. Я ж тільки один раз попросив «РПТ»!.. Не вірите?

— Вірю, вірю, тільки розшифровуй швидше!

В радіограмі нічого особливого не було. Пропонувалося причаїтися, посилити спостереження і відкривати вогонь тільки для самозахисту. Зведення на базу надсилати голубами.

— Голубами! — презирливо повторив радист і любовно витер кришку радіостанції досить-таки брудним рукавом. — Що там оті голуби?!.. Повільно, ненадійно… Підіб'ють того голуба, та й потрапить зведення до чужих рук!

Він був зовсім юний, оцей радист-наводчик, і досвідчений командир гармати тільки посміхнувся нишком: вона. Теми для розмов знаходилися; Мишко вправно оперував своїм скромним запасом китайських та англійських слів. Цього було досить.

Все йшло так добре… І от — на тобі! — трапилась халепа…

Коли вперше вдалося «спіймати» Москву, Михайло від радощів схопив Паріму на руки і підкинув так високо, що ледве не проламав покрівлю хижки, — а потім, — уже зовсім ненароком, — ще й притиснув дівчину до грудей…

Весела щебетлива Паріма образилася, ясно. Коли Михайло поставив її на підлогу, вона подивилась на нього зосереджено, сумно і тихо сказала:

— Ти, Мі-Ха-Ло, як слон!

На саму згадку про це в Михайла спалахнули вуха: та й справді, як слон!.. Похизувався своєю силою… От тобі й маєш!

Він тоді спробував обернути все на жарт. Назвав Паріму «макакою», — вона ж бо справді прудка й спритна, як мавпочка. А дівчина образилась ще дужче і з того часу не приходить.

І от сидить тепер Мі-Ха-Ло в своїй хижці, слухає, як стугонить злива по пальмовому листі покрівлі, позирає з нудьгою то на двері, то на годинник і пригадує, пригадує…

…Звивиста дорога вела його через «рімбу» кудись убік від місця, де точився бій. Це було дуже прикро, але що зробиш? Мишко тільки пильно вдивлявся в кущі, шукаючи хоча б вузенької стежечки.

Ага!.. Ось якась прогалина у заростях!

Він просунувся у вузьку щілину між стовбурами якихось дерев, подолав ще кілька метрів відстані й плюнув з досади: перед ним стояла суцільна стіна височезного й товстелезного бамбука. Довелося вернутись.

Він саме озирав себе, чи не вп'ялася де якась п'явка, аж помітив раптом, що попереду, біля повороту стежки, на мить виткнулась і одразу ж заховалась постать людини в синьому.

— Зачекайте, прошу! — Побоюючись, що ця людина зникне, Лимар щодуху побіг стежкою.

Але й незнайомий бігав непогано і, певно, добре орієнтуючись, зник за одним із поворотів, наче крізь землю провалився.

Зазнавши невдачі, злий, Лимар сів край стежки, пильнуючи на обидва боки. Хай там що, а втікача він таки спіймає!

Кілька хвилин було зовсім тихо. Та ось праворуч від себе Лимар почув якийсь рух у кущах.

Він кинувся туди. Одхилив гілку… і стрівся поглядом з якоюсь милолицьою смаглявою дівчиною. Їх відділяло кілька десятків сантиметрів.

Вона, зіщулившись, охопивши руками груди, дивилась на нього тоскно й злякано. Очі в неї були схожі на стиглі тернини, — сизуваточорні, оторочені густими віями, — але з східним розрізом. Зачіска — дивна: чорне блискуче волосся акуратно зібране вгорі в жмутик, невідомо як скріплений. Шкіра на обличчі й оголених до ліктя руках — ніжна, чудового бронзового кольору. Губи — свіжі й рожеві. Красуня!

— Здрастуйте, дівчино! — вкрай розгубившись, Лимар вимовив це українською мовою. — Не бійтесь мене, я не ворог.

А вона одхилялась від нього все далі й далі, ладна щезнути, піти крізь землю, аби не потрапити до рук чужинця.

— Я не зроблю вам нічого поганого… Мені треба в Сінгапур! — вже англійською мовою сказав Лимар.

Дівчина мовчала. Тоді він узяв її за руку і вивів на стежку. Полонянка не пручалася. І оця покірність бентежила й дратувала: хіба можна так?.. Дівчина гадає, що перед нею ворог. То хай же й буде гордою, нескореною!.. Чи, може, вона вже зрозуміла, що їй не загрожує небезпека?

— Дівчино, я — Росія! — Лимар нарисував на землі вістрям ножа якусь подобу географічної карти. — Я — моряк. Мені треба додому. Наш пароплав… ну, от розумієте… втопився…