"Володар Всесвіту", стр. 12

Щеглов слухав оцей монолог мовчки, із скептичною посмішкою на вустах.

З Харвуда був непоганий актор. Щирі інтонації голосу, схвильованість, коли мова зайшла про «долю людства», тонко розрахований цинізм заохочення славою й грошима могли б навіть увести в оману простосерду людину, показати мерзотника хоч і не в привабливому, але вигіднішому для нього світлі. Та Щеглов бував у бувальцях. Понад два роки доводилося йому стикатися з такими, як Харвуд, у англо-американському штабі союзників. Психологію представників капіталістичного світу інженер вивчив добре.

Красивими фразами маскувалися найпідліші задуми. Щоб їх розкрити, необхідно покопирсатися глибше, зазирнути в потаємні бажання й зазіхання.

Яку мету переслідує Харвуд?

Щеглов не міг зараз дати відповіді на це питання. Він не вважав себе за геніального винахідника і знав, що Харвуд може надзвичайно легко придбати «спільника» за помірну плату в першій-ліпшій з капіталістичних країн. Отже, існували якісь інші, ще невідомі обставини. Але, зрештою, хоча б які мав наміри Харвуд чи його хазяїни, од Щеглова вимагалося одного: зради своєї країни, зради своїх переконань.

Було два виходи з становища, в яке потрапив Щеглов: або плюнути в очі Харвуду й померти сильним і нескореним, або ж вдатися до хитрощів, тимчасово піти на угоду, щоб вивідати суть відкриття, боротися проти Харвуда в його лігві і чи загинути, чи перемогти. З ласки звідси не випустять. Надто багато знає радянський інженер.

— Я згодний, — сухо сказав Щеглов. — Моя умова: я мушу знати все. У всякому разі, ви не повинні перешкоджати мені, коли я спробую розкрити вашу таємницю самотужки.

— Гаразд, гаразд! — іронічно погодився Харвуд. — Вам досить хоч раз глянути на схему пристрою, щоб втратити самовпевненість. Я піду вам назустріч: ви будете працювати з професором Вагнером — він вам розповість усе, аж до дрібниць. Талановита людина, але маніяк: мріє винищити все людство з допомогою мого інтегратора; захворів на манію величі. Зробив кілька удосконалень у моїй конструкції і тепер вважає, що я його обікрав. Але в усьому іншому — чудова людина… Гм, ненавидить росіян… і американців, на жаль. Якщо добре володієте німецькою мовою — видайте себе за німця. Він зможе відкрити вам те, чого не хоче відкривати навіть мені… Береже для себе. Хоче вирватися звідси й стати «володарем всесвіту»… Ну, спочивайте, мій любий союзнику! На жаль, сьогодні вам доведеться переспати на цьому незручному тапчані, але вже завтра ви будете мати кімнату, як у першокласному готелі! Харвуд вклонився, вийшов, зачинив двері. Клацнув замок.

Схилившись над столом, інженер Щеглов сидів, пригадуючи кожне слово бесіди, зважував і аналізував обставини.

Чи правильно він вчинив?.. Якщо припустився помилки, то ще не пізно її виправити…

Ні, мабуть таки правильно, бо нічого іншого не лишалося. Але що то за Вагнер?.. Певно, завзятий фашист, один із гітлерівських недобитків?.. І які таємниці він береже для себе?. Зрештою, все з'ясується незабаром. А зараз — спокій.

Повний спокій. Нерви треба берегти.

Розділ VII

У МОРІ Й НА СУШІ

Гострий матроський ніж з пластмасовою зручною колодочкою важив щонайбільше триста грамів. Здавалося б, його можна було тримати в руці і день, і два, не відчуваючи жодної втоми. Але коли доводиться з цим ножем пливти, то вже за якусь годину пальці починають терпнути, ніж стає важким, незручним, слизьким, — він випорскує, і його доводиться втримувати ціною великих зусиль.

Пливе морем людина, затиснувши в кулаці ніж. Занепокоєно озирається — тут кожну мить можна зіткнутися з акулою.

Над морем нависла імла. Це не та вугільночорна темрява, яка навалюється на людину, коли вийти з освітленої кімнати в комірчину чи льох. Це — примарна півтьма, яку створюють світло зірок і легеньке сяяння води. Довколишнє вимальовується мерехтливими тінями, розпливчастими контурами. У цій півтьмі і примариться що завгодно, і спливе непоміченим те, що слід було б помітити.

Тільки зорі — волохаті, яскраві — й проступають чітко.

Праворуч, низько над горизонтом — північні сузір'я: Великий Віз. Ліворуч — Південний Хрест. Навскоси над головою — Чумацький шлях. А просто попереду, на захід, не видно нічого. Десь там, у тумані чи за хмарами, лежить Малайя. І до неї, мабуть, ще дуже далеко.

Кілька років тому, під час змагань, Мишко Лимар проплив по Волзі понад вісімдесят кілометрів. У солоній морській воді він проплив би ще більше. Але тепер поруч нього вже немає шлюпки, куди можна було забратися першої-ліпшої хвилини і з якої кожен плавець міг одержати їжу й питво. Та й почуває себе Лимар далеко гірше, аніж тоді: ще й досі дзвенить у вухах після вибуху торпеди.

Але все одно — пливти треба. І він пливе майже машинально, — спраглий, знесилений, голодний.

А ніч — як вік… Ніколи в своєму житті Лимар не переживав такої страшної ночі. Він знав, що яскраве сонце принесе ще більші страждання, бо нікуди не сховаєшся від його палючих променів, а спрага стане просто нестерпною. Але то таки буде день, а не оцей гнітючий морок, коли мимоволі здаєшся самому собі нікчемним, жалюгідним створінням, відданим на поталу стихії.

Все повільніше й повільніше плив Лимар, все частіше перевертався на спину, щоб спочити. Давалася взнаки перевтома: він уже почав засинати пливучи.

Це був якийсь чудний стан: тіло продовжувало рухатися, а мозок виключався, послаблював м'язи рук і ніг, застилав свідомість чимсь заспокійливим, приємним. І Лимареві марилося, що його тіло стає легесеньким і він уже не пливе по воді, а пурхає в повітрі. А над ним, під ним, обабіч нього — пухнасті білі хмарки. Мишко відганяв од себе це видіння, протирав очі, занурював голову в воду, проте за якусь хвилину все починалося знову.

Отак задрімавши, він випустив з рук ніж, але стрепенувся і таки встиг підхопити свою зброю. Він сьорбнув при цьому гидотної морської води.

Тепер стало ще важче пливти. Його тіло клякнуло з холоду, хоч температура моря була градусів з двадцять п'ять. Потім йому звело корчами ліву ногу.

Надходив кінець, та Лимар все не здавався. Він ще плив, — уперто плив уперед, нічого не помічаючи, нічого не пам'ятаючи. І тільки коли нестало сили зробити хоч один рух, Лимар випустив повітря з легенів і пірнув у воду. Пірнув… та так вдарився п'ятами об щось тверде, що аж прийшов до тями і вискочив на поверхню.

«Невже дно?» він недовірливо озирнувся навколо себе, проплив ще кілька метрів, пірнув знову…

Ні, дна немає… То, може, ліворуч?.. І тут те саме…

Можливо, то була якась вузька піщана коса, — але й там знайшлося б місце для перепочинку.

Заклопотаний шуканням, Мишко й не помічав, як за його спиною зарожевіло небо і почала танути імла.

На екваторі день завжди дорівнює ночі. Якраз о шостій ранку за місцевим часом сонце сходить, о шостій вечора — заходить. А що всі світила підводяться прямовисно до горизонту, сутінків тут майже не буває. День приходить на зміну ночі раптово.

Ось так і зараз. Мишко повернувся праворуч та й остовпів: просто проти нього, на віддалі якихось ста метрів, виднілася смуга землі. Та щойно ж там не було нічого!

Він кинувся туди, і гадки не маючи, що проплив над цією мілиною півгодини тому. Тоді цей острівець покривала вода, а зараз почався відплив.

Коли Мишко Лимар добрався до острівця і впав на холодний мокрий пісок, зійшло сонце. Його проміння креснуло по поверхні моря, осяяло якийсь дрючок, що стирчав з води сантиметрів на десять.

«Щогла! — подумав Лимар, засинаючи. — Отже, цей затонулий корабель врятував мені життя».

І справді: пірнувши, Лимар вдарився об палубу невеликого мінного тральщика, який знайшов собі притулок на оцій мілині.

Повільно обертається у світовому просторі наша стара Земля. І так само повільно, з деяким запізненням, котиться по її поверхні потужна припливна хвиля, горб якої завжди спрямований до Місяця. Так діє сила тяжіння цього світила.